— Тепер зрозуміло, чому ти не хотів, щоби про це дізналися Айз Седай.
— Ох, лорд Інґтар мав рацію, коли казав про Айз Седай, хай осяє їх Світло, е-е-е... Ранде. В Кайрені була колись одна така, з Коричневої Аджі, але, присягаюсь, я був упевнений, що вона з Червоної, доки вона мене не відпустила. Вона місяць утримувала мене, щоб дізнатися, як я це роблю. Її не влаштовувало, що вона чогось не знає. Увесь час бурмотіла сама до себе: «Це старе повертається чи це щось нове?» — і дивилася на мене так, що можна було подумати, наче я використовую Єдину Силу. Через неї я вже й сам почав сумніватися. Але я не божеволію і нічого такого не роблю. Я просто відчуваю запах.
Ранду мимоволі пригадалася Морейн. Давні бар’єри слабшають. В наші часи багато речей розчиняються та розпадаються. Знову повертаються старі речі та народжуються нові. Ми можемо ще за нашого життя побачити народження нової Епохи. Він здригнувся.
— Отже, ми маємо знайти тих, хто вкрав Ріг, за допомогою твого носа?!
Інґтар кивнув, а Гюрін посміхнувся з гордістю і підтвердив:
— Ми знайдемо... м-м-м... Ранде. Одного разу я йшов по сліду вбивці аж до Кайрена, а іншого разу — до Марадона, аби їх можна було доправити назад і віддати правосуддю короля. — Посмішка зникла з його обличчя, що враз стало стурбованим. — Хоча цей випадок найгірший з усіх. Вбивця погано пахне, і так само смердить його слід, але тут... — Він наморщив носа. — Минулої ночі по Ріг приходили люди. Це мають бути Друзі Морока, але не можна відрізнити Друга Морока за запахом. Я йтиму по сліду траллоків і напівлюдка. І з ними був хтось іще, значно гірший. — Він замовкнув, продовжуючи супитись і бубоніти щось собі під ніс, але Ранд розчув його шепіт: «Хтось значно гірший, допоможи мені Світло».
Вони виїхали за міську браму, й одразу за мурами Гюрін підвів обличчя, підставляючи його повівам вітру. Ніздрі у нього затремтіли, а тоді він фиркнув з огидою.
— Сюди, мілорде Інґтаре.
Він махнув рукою на південь.
— Не до Гнилолісся? — здивувався Інґтар.
— Ні, лорде Інґтаре. Тьху! — Гюрін витер рота рукавом. — Я майже язиком відчуваю їхній запах. Вони прямують на південь.
— То, значить, вона мала рацію, — задумливо промовив Інґтар. — Престол Амерлін. Велика і мудра жінка. Я негідний їй служити так, як вона на те заслуговує. Веди нас, Гюріне.
Ранд розвернувся і кинув погляд крізь браму, на ту вулицю, що вела до цитаделі. Він сподівався, що з Еґвейн усе добре. Найнів пригляне за нею. Може, це і до кращого, це так, наче різонути чимось гострим — одразу і не помітиш, болітиме вже потім.
Ранд скакав за Інґтаром, за прапором із сірою совою, на південь. Здійнявся вітер і, незважаючи на сонячну днину, холодив спину. Йому здавалося, що він вчуває у тому вітрі смішок, тихий, глузливий.
Місяць-молодик кидав слабке світло на вологі, занурені в нічну темряву вулиці Ілліана, на яких подекуди й досі чулися відгуки святкування, що тривало тут удень. Ще кілька днів, і звідси вирушить, понесеться Велике полювання на Ріг, з пишними церемоніями, які, за переказами, сягають корінням аж Епохи Легенд. Урочистості на честь мисливців плавно переходили у свято Тевен, уславлене змаганнями менестрелів та призами для них. Головним призом, як і завжди, мали нагороджувати за найкращу декламацію «Великого полювання на Ріг».
Цього вечора менестрелі розважали великих та могутніх ілліанців у їхніх палацах та особняках, і сюди ж прибували мисливці з усіх кінців світу, аби вирушити на полювання і знайти якщо не сам Ріг Валіра, то хоча б безсмертя у піснях та легендах. Це для них грала музика, і вони танцювали, обмахуючись віялами, попиваючи холодні напої, щоби розігнати першу справжню спеку цього року. Але карнавал вирував і на нічних вулицях, задушливих, залитих місячним сяйвом. Карнавал тривав кожного дня і кожної ночі, і так до тих пір, доки Полювання не вирушить із міста.
Повз Домона пробігали люди в масках та вигадливих і химерних костюмах, часто-густо декольтованих занадто сміливо. Вони вигукували щось і співали — то невеличкі компанії, то окремі парочки, що пересміювалися та обіймалися, то цілий натовп, захриплий від горлання. У небі з тріском розпускалися феєрверки — золоті та срібні квітки на чорному тлі. Ілюмінаторів у місті було не набагато менше, ніж менестрелів.
Домон не дуже звертав увагу на феєрверки чи на Полювання. Він ішов зустрітися з чоловіком, який, на його думку, міг спробувати його вбити. Він перейшов Мостом Квітів один із численних міських каналів і потрапив до Парфумерного кварталу, портового району Ілліана. Від каналу тхнуло нічними горщиками, а квітів навколо каналу не було й сліду. За парфуми у кварталі був запах конопель та смоли з доків, а ще в’язкого мулу, а гаряче і мокре — хоч пий — повітря в багато разів підсилювало ці аромати. Домон засапався; повернувшись з північних країн, він щоразу із подивом помічав, як тут спекотно на початку літа, хоч саме тут він колись і народився.
В одній руці Домон стискав міцний кийок, а інша його рука лежала на ефесі короткого меча, яким йому часто доводилося орудувати, захищаючи свій корабель від морських розбійників. У ці розгульні ночі вулицями вешталося багато грабіжників, бо поживу вони обіцяли немалу, а жертви часто-густо траплялися ще й очмарілі від вина.
Але Домон був чоловік кремезний, м’язистий, та й до того ж нічні шукачі золота не вважали його достатньо грошовитим, аби ризикнути наразитися на його кийок та кулаки, бо вдягнений він був у куртку простого крою. Ті, хто випадково роздивлявся його краще у світлі, що падало з вікон, задкували і не витикали носа з темряви, доки він не віддалявся на значну відстань.
Темне волосся спадало йому на плечі, борода обрамляла щоки, залишаючи верхню губу голою. Кругле його обличчя ніколи не було м’яким, а зараз мало такий жорсткий вигляд, наче він збирався прокласти собі шлях крізь стіну. Домон повинен був зустрітися з одним суб’єктом, і це йому аж ніяк не подобалося.
Він проминув ще одну компанію гультіпак; ті неслухняними від вина язиками горлали не в лад якусь пісню. «Ріг Валіра», бабця моя старезна! — похмуро подумав Домон. — За свій корабель, ось за що я триматимуся. І за своє життя, забуцай мене Фортуна.
Він поштовхом розчинив двері до корчми, на вивісці якої пишалися чорно-білий смугастий борсук, що танцював на задніх лапах, та чоловік зі срібною лопатою. «Догодити борсуку» писало на вивісці, хоча навіть Ньєда Сідоро, власниця закладу, гадки не мала, що це має означати; в Ілліані зроду-віку була корчма з такою назвою, та й по всьому.
У загальній залі, добре освітленій і затишній, підлогу вкривала тирса, а музикант тихенько награвав на дванадцятиструнному біттерні одну з тужливих пісень Морського народу. Ньєда була проти будь-якого безладу у своєму закладі, а її небожу, Білі, було до снаги винести буяна на вулицю однією рукою. Матроси та докери заходили до «Борсука» випити, потеревенити трохи та зіграти партію в камінці або дартс. Наразі зала була напівпорожня; навіть постійних відвідувачів, що полюбляли тишу, спокусив карнавал. Розмови велися півголосом, проте Домон розчув згадки про Полювання, про Лжедракона, якого захопили м’юрандійці, та про того, за яким тіренці ганялися усім Геддон Мірком. Схоже, виникла невеличка дискусія щодо того, кого краще було би побачити мертвим — Лжедракона чи тіренців.
Домон скривився. Лжедракони! Забуцай мене Фортуна, зараз ніде неможливо почуватися в безпеці. Та насправді він не дуже переймався тими Лжедраконами, не більше, ніж Полюванням.
Хазяйка, огрядна жінка з волоссям, скрученим на потилиці в ґульку, витирала кухоль, пильно назираючи за усім, що робилося в корчмі. Вона не припиняла свого заняття, навіть не поглянула на Домона, але повіка на лівому оці кліпнула, а очі скосилися в напрямку трьох чоловіків, що сиділи за столом у кутку. Вони поводилися тихо навіть для «Борсука», виглядали майже тверезими, а їхні оксамитові ковпаки та темні куртки, розшиті на грудях срібними, яскраво-червоними та золотими смугами, вирізняли їх серед решти публіки, вдягнутої у непримітний темний одяг.