Домон зітхнув і сів за вільний стіл у кутку. Цього разу кайренець. Узявши кухоль з темним елем із рук подавальниці, він зробив великий ковток. Коли Домон відірвав кухоль від губ, троє чоловіків у смугастих куртках уже стояли поряд із його столом. Він легенько змахнув рукою, показуючи Ньєді, що не потребує послуг Білі.
— Капітан Домон? — Всі троє не надто різнилися один від одного, але було щось таке в тому, хто до нього звернувся, що виказувало в ньому ватажка. Вони начебто не були озброєні і, попри чепурний одяг, виглядали так, наче зброї не потребували. Жорсткий погляд очей не пасував простацьким обличчям. — Капітан Бейл Домон, зі «Спрея?»
Домон коротко кивнув, і всі троє сіли, не чекаючи на запрошення. Знову заговорив той самий тип, а решта двоє просто незмигно спостерігали за ним.
Охорона, подумав Домон. Охорона, попри їхній чепурний одяг. Хто він такий, щоби для розмови із ним приставляти аж двох церберів?
— Капітане Домон, є одна персона, яку треба доправити з Меєна до Ілліана.
— Мій «Спрей» — річковий корабель, — обірвав його Домон. — Він сидить неглибоко, і кіль у нього не такий, щоби ходити на глибині. — Це було не зовсім так, але для сухопутців могло зійти за правду. Принаймні щось новеньке, коли порівняти з Тіром. Вони стають кмітливішими.
Його співрозмовник не звернув уваги на те, що його перервали.
— Ми чули, що ви збираєтеся відмовитися від річкової торгівлі.
— Може, й так, а, може, і ні. Я ще не вирішив.
Насправді він вирішив. Він не піде рікою вгору, до Порубіжних земель, навіть за весь шовк, що лежить у трюмах тіренських суден. Салдейські хутра, льодяний перець — усе воно того не варте, а надто якщо й згадати Лжедракона, про якого він тут наслухався. Але він укотре здивувався, звідки про це хтось може знати. Він нікому про це не казав, а втім, про це знали й інші.
— Ви можете легко дійти до Меєна уздовж берегової лінії. Не сумніваюся, капітане, ви не відмовитеся від каботажного рейсу, якщо вам заплатять тисячу золотих марок.
Домон мимоволі витріщив очі. Цей тип пропонував учетверо більше, ніж йому пропонували останнього разу. Від такої пропозиції і щелепа може відпасти.
— І кого ж я мушу доправити за такі гроші? Саму Першу Меєна? То Tip нарешті вирішив її витурити?
— Вас не повинні цікавити імена, капітане. — Чоловік поклав на стіл важкий шкіряний гаман і запечатаний пергамент. Гаман важко дзенькнув об стіл. На великій червоній сургучевій печатці розчепірило промені східне сонце Кайрену. — Дві сотні на завдаток. Гадаю, тисячі марок вам вистачить, аби не цікавитися іменами. Віддасте це з цілими печатками капітану порту в Меєні, й отримаєте від нього ще три сотні і пасажира. Решту я віддам вам, коли ви доправите пасажира сюди. За умови, що не намагатиметеся розкрити його інкогніто.
Домон втягнув повітря. Фортуно, цього вже досить, щоби рейс окупився, навіть якщо більше ані пенні на ньому не заробити. А чистий прибуток у тисячу марок йому не отримати й за три роки. Він підозрював, що варто йому позондувати ще трохи, і він почує натяки, хоча б лише натяки, на те, що необхідність такого рейсу певним чином пов’язана з таємними зв’язками між Радою дев’яти Ілліану та Першою Меєна. Місто-держава, де сиділа Перша, фактично було провінцією Тіру, хоча такою офіційно не являлося, і, без сумніву, Перша вітала би підтримку Ілліана. В Ілліані багато хто казав, що настав час для нової війни, що Tip відхопив собі левову частку торгівлі в Морі Штормів. Цілком можливо, що це і хитромудра пастка, проте за останній місяць він уже викрутився із трьох подібних.
Домон простягнув руку по гаман, і співрозмовник схопив його за зап’ясток. На лютий позирк капітана той відповів спокійним поглядом.
— Ви повинні відплисти якнайшвидше, капітане.
— З першим світлом дня, — рявкнув Домон, тоді незнайомець кивнув і відпустив його руку.
— З першим світлом дня, домовились, капітане. І пам’ятайте, розважлива поведінка зберігає життя, а воно необхідне, щоби скористатися отриманими грошима.
Домон дивився у спину трійці, доки вони не зникли за дверима, тоді похмуро втупився очима в гаман та пергамент, що лежали перед ним на столі. Комусь потрібно, щоби він вирушив на схід. Неважливо до Тіру чи до Меєну, аби у східному напрямку. Йому здавалося, він знав, хто цього хоче. Але, знову ж таки, жодних доказів проти них у мене нема. Звідки знати, хто Друг Морока, а хто ні? Проте він знав, що Друзі Морока полюють на нього. Це почалося ще до того, як він залишив Марадон, аби відправитися вниз рікою. Друзі Морока і траллоки. Ось у цьому він був упевнений. Але найголовніше питання, на яке він навіть натяку не мав, це — чому?
— Неприємності, Бейле? — почув він голос Ньєди. — Ти сидиш із таким виглядом, наче вздрів траллока. — Вона тоненько захихотіла, чого важко було очікувати від жінки її габаритів. Як і більшість людей, які ніколи не бували у Порубіжжі, Ньєда не вірила в існування траллоків. Домон намагався розповісти їй про них; вона залюбки слухала його оповідки і гадала, що він усе вигадує. В існування снігу вона теж не вірила.
— Жодних неприємностей, Ньєдо. — Він розшморгнув гаман, витяг, не дивлячись, монету і кинув їй. — Усім питво, пригощаю. Наливай на це кружальце, а як воно закінчиться, дам ще.
Ньєда з подивом розглядала монету.
— Марка з Тар Валона. Ти що, тепер торгуєш із цими відьмами, Бейле?
— Ні, — хрипко відповів він. — Цього я не роблю!
Вона взяла монету на зуб, тоді швиденько заховала її за широкий пояс.
— Ну, хай там як, а це справжнє золото. І, як на мене, ці відьми не такі погані, як дехто про них каже. Є багато чоловіків, куди гірших. У мене є знайомий міняйло, який має справу з такими грошима. А ще одна монета мені не знадобиться, бо народу сьогодні негусто. Тобі ще налити елю, Бейле?
Він кивнув, як у тумані, хоча кухоль стояв перед ним ще майже повний, і вона, перевалюючись, відплила геть. Ньєда була його приятелькою, і він знав, що вона не патякатиме про те, що побачила. Він не зводив очей зі шкіряного гамана. Йому принесли ще один кухоль, а він усе сидів непорушно, дивлячись на той гаман, аж поки зрештою зібрався з духом і відкрив його ширше. Поворушив золото мозолястим пальцем. У світлі лампи зблиснули монети, і на кожній із них яснів триклятий Пломінь Тар Валона. Домон квапливо зав’язав гаман. Небезпечні монети. Дві чи три ще можна збути, але коли їх стільки, люди неминуче подумають саме те, що припустила Ньєда. У місті були Діти Світла, і, хоча в Ілліані не було закону, що забороняв би мати справи з Айз Седай, йому ніколи не виправдатися перед магістратом, якщо білоплащники про це пронюхають. Замовники подбають про те, щоби він не зміг просто взяти собі золото та залишитися в Ілліані.
Він усе ще сидів і губився у тривожних думках, коли Ярин Мелдан, його помічник на «Спреї», вічно похмурий, схожий на бусола, увійшов до «Борсука», насуплений ще більше, ніж зазвичай, і відразу ж попрямував до столу, за яким сидів Домон.
— Карн мертвий, капітане.
Спохмурнівши, Домон звів на нього очі. Вбили вже трьох матросів із його команди. Щоразу, коли він відмовлявся йти на схід, когось знаходили мертвим. Магістрат не реагував; магістрати лише розводили руками — мовляв, нічні вулиці небезпечні, а матроси — народ брутальний і задерикуватий. Магістратів не дуже турбувало те, що відбувається в Парфумерному кварталі, якщо не було заподіяно шкоди шанованим громадянам.
— Але ж цього разу я погодився на пропозицію, — пробурмотів він.
— Це ще не все, капітане, — продовжував Ярин. — Вони так пописали Карна ножами, наче щось випитували в нього. А тоді, ще навіть година не минула, як на борт намагалися пролізти ще кілька типів. Їх відігнала портова варта. Це втретє за десять днів, і я раніше ніколи не знав, щоби ці портові грабіжники були такими настирливими. Зазвичай вони вичікують, доки не вляжеться тривога, і тільки тоді лізуть знову. А ще хтось учора ввечері у моїй кімнатчині в «Срібному дельфіні» перевернув усе догори дном. Взяли трохи грошенят, тож я подумав, що це звичайні грабіжники, але ж вони не взяли оцю мою пряжку, прикрашену гранатами та місячними каменями, хоч вона лежала на видноті. Що відбувається, капітане? Люди налякані, та й і я сам трохи нервуюся.