І виготовлений диск був із каменя серця. Крамар не насмілився додати ще й це до того, що він вважав брехнями. В прирічкових крамницях Марадона не знайдеться крамаря, якому було б по кишені мати в себе хоча б уламочок квендіяра.
В руці диск відчувався важким і гладеньким на дотик і не справляв враження дорогого, хіба що через свій вік, але Домон підозрював, що саме він цікавить його переслідувачів. Світляні жезли, фігурки зі слонової кістки, навіть скам’янілі кістки — усе це він бачив багато разів і в різних місцях. Але навіть знаючи, що їм потрібно — якщо він насправді це знав, — він однаково не знав — навіщо, а тепер і не знав напевне, хто саме його переслідує. Марки Тар Балона і стародавній символ Айз Седай. Він обтер рота рукою: смак страху гірчив на язиці. У двері постукали. Він поклав диск на стіл і прикрив його розгорнутою картою.
— Заходь.
У каюту зайшов Ярин.
— Ми за молом, капітане.
Домон відчув миттєвий подив, а тоді злість на себе самого. Він не мав аж так захопитися своїми роздумами, щоби навіть не відчути, як «Спрей» загойдався на морських хвилях.
— Тримай на захід, Ярине. Стеж за цим.
— Абу Дар, капітане?
Не надто далеко. П’ять сотень ліг, не більше.
— Ми зупинимося там ненадовго — я лише розживуся деякими картами, а ще наповнимо бочки водою, а тоді підемо далі на захід.
— Ще західніше, капітане? На Тремалкінґ? Морський народ не дуже полюбляє будь-яких торговців, крім власних.
— Аритський океан, Ярине. Між Тарабоном та Арад Доманом іде жвава торгівля, а конкуренцією з боку тарабонських чи доманських суден не варто перейматися. Моря вони не полюбляють, так я чув. І всі ці невеличкі містечка на мисі Томан вважають себе незалежними від будь-кого. Ми можемо навіть закупити там салдейські хутра та льодяні перці, завезені до Бандар Ібена.
Ярин повільно похитав головою. Він завжди був схильний до песимістичних прогнозів, але моряк він був вправний.
— Хутра й перці там можуть нам коштувати дорожче, ніж у верхів’ях, капітане. А ще я чув, там ніби війна якась іде, чи що. Якщо воюють Тарабон і Арад Домон, там може не бути жодної торгівлі. Сумніваюся, що із самих містечок на мисі Томан ми матимемо хоч якийсь більш-менш пристойний зиск, навіть якщо там тихомирно. Там найбільше місто — Фалме, і воно насправді геть не велике.
— Тарабонці і доманці споконвіку чубляться через Елмотську рівнину та мис Томан. Навіть якщо цього разу у них дійшло до сутичок, розумна людина завжди знайде можливості для доброї торгівлі. На захід, Ярине.
Коли Ярин пішов нагору, Домон хутко сховав чорно-білий диск у тайничок, а решту повернув до скрині. Друзі Морока чи Айз Седай. Я не побіжу тим шляхом, куди вони мене заганяють. Забуцай мене Фортуно, не дочекаються.
Уперше за довгі місяці почуваючись у безпеці, Домон вийшов на палубу, а «Спрей» накренився, ловлячи вітер, і повернув носом на захід, у темне нічне море.
Розділ 10
Полювання починається
На початку довгого рейду Інґтар задав швидкий темп, такий швидкий, що Ранд почав трохи хвилюватися за коней. Коні можуть бігти риссю годинами, але попереду була більша частина дня, і, вірогідно, ще багато днів. Ранд подивився на рішучий вираз Інґтарового обличчя і подумав, що той, схоже, налаштований спіймати крадіїв Рога першого ж дня. Можливо, першої ж години. Не дивно, якщо пригадати, який був у нього голос, коли він складав присягу Престол Амерлін. Утім, Ранд вирішив тримати свої думки при собі. Командував тут лорд Інґтар; хай як приязно він ставився до Ранда, він навряд чи потребує поради пастуха.
Гюрін скакав на крок позаду Інґтара, але це саме нюхач вів загін на південь, вказуючи Інґтарові дорогу. Попереду розстилалася горбиста місцевість, пагорби густо поросли ялинами, груболистами та дубами, але Гюрін прокладав шлях, прямий, наче стріла, що анітрохи не кривуляв, хіба що огинав стрімкіші пагорби, які, вочевидь, швидше було оминути, ніж на них піднятися. Знамено з сірою совою майоріло на вітрі.
Ранд спробував під’їхати до Мета та Перрина, але коли він притримав коня, щоби опинитися поряд із ними, Мет підштовхнув Перрина ліктем — і той знехотя поскакав разом із Метом до голови колони. Сказавши собі, що нема жодного сенсу теліпатися позаду самому, Ранд наздогнав перші лави. Приятелі знову перебралися у хвіст, і знову за ініціативою Мета.
Згоріти їм. Я тільки хочу вибачитися. Ранд почувався самотньо. Знав, що сам винний, але це не допомагало.
На вершині одного з пагорбів Уно зліз із коня, аби роздивитися землю, збиту копитами. Він потикав чоботом в кінські яблука й буркнув:
— Швидко скакали кляті вилупки, мілорде. — Голос у нього був такий, що навіть коли він просто говорив, здавалося, наче горлає. — Ми не наблизилися до них за останню годину. Згоріти мені, навпаки — відстали. Вони загонять своїх довбаних коней, якщо так шкваритимуть і далі. — Він помацав відбиток копита. — Це не кінь. Триклятущий траллок. Тут скрізь відбитки довбаних цап’ячих копит.
— Ми їх наздоженемо, — похмуро відказав Інґтар. — Сідай на коня, Уно.
Уно зиркнув на Ранда своїм одним оком, тоді стенув плечима й забрався в сідло. Інґтар галопом погнав загін схилом, так що їхні коні чи то скакали, чи то котилися униз, і таким же чином вони злетіли на наступний пагорб.
Чому він так на мене подивився? — запитував себе Ранд. Уно був серед тих, хто не виявляв до нього приязні. Але й відкритої неприязні не було. Уно ні з ким не був у приятельських стосунках, крім хіба кількох ветеранів, так само побитих сивизною, як і він. Впевнений, він не вірить казочкам, ніби я — лорд.
Уно весь час уважно вивчав місцевість попереду, але коли помічав на собі погляд Ранда, відповідав йому поглядом на погляд. В цьому не було нічого незвичайного. Він і від Інґтара не став би ховати погляд. Така була в Уно натура.
Маршрут, обраний Друзями Морока, а Ранд питав себе — і ким ще? — бо Гюрін увесь час бурмотів щось про «когось ще гіршого» — тобто маршрут, обраний крадіями Рога, не пролягав жодним селищем чи його околицями. З верхівок пагорбів Ранд бачив удалині села, але до них завжди було не менше милі горбистого простору. Жодного разу вони не наближалися до селища так, аби можна було роздивитися людей на вулицях. Відповідно, і місцеві не могли роздивитися загін, що тримав курс на південь. Траплялися їм і ферми; на вершинах та схилах пагорбів бачили вони будиночки з похилими дахами, високі клуні, димарі з димом над ними, але завжди на такій відстані, що жоден фермер не міг роздивитися вершників.
Урешті-решт навіть Інґтару довелося визнати, що їхні коні не витримають такого шаленого темпу. Ранд почув, як Інґтар бурмоче прокляття крізь зуби, побачив, як той розпачливо б’є себе по стегну кулаком у латній рукавиці, але зрештою командир наказав усім спішитися. Воїни пробігли, ведучи коней на поводі, підіймаючись на пагорби та спускаючись із них, десь біля милі, а тоді сіли в сідла й поскакали далі. Знову спішились і побігли підтюпцем. Милю бігом, милю верхи. Знову бігом, знову верхи.
Ранд із подивом побачив, що Лоял задоволено посміхається, коли вершники вчергове пішки бігли вгору схилом. Коли вони тільки-но познайомилися, оґір не дуже полюбляв їздити верхи і побоювався коней, більше покладаючись на власні ноги, проте Ранд гадав, що це вже позаду.
— Ти любиш бігати, Ранде? — радісно поцікавився Лоял. — Я люблю. Я був найпрудкішим у стеддінґу Шанґтай. Якось я навіть перегнав коня.
Ранд тільки головою похитав. Не хотів збивати дихання через балаканину. Він пошукав очима Мета і Перрина, але вони все ще трималися позаду колони, і Ранд не міг роздивитися їх серед такої купи народу. Не міг зрозуміти, як шайнарці витримують бігу важких обладунках. Але ніхто з них не нарікав. І на обличчях теж не помітно було невдоволення. Уно, здається, навіть не спітнів, а прапороносець жодного разу не дозволив сірій сові похилитися.