Загін рухався дуже швидко, а втім, коли почало сутеніти, жодних ознак присутності переслідуваних, окрім їхніх слідів, ще не було видно. Нарешті Інґтар неохоче скомандував зупинитися й отаборитися в лісі на ночівлю. Шайнарці взялися розкладати вогнища та прив’язувати до кілків коней, завдяки багаторічному досвіду звично економлячи сили. Інґтар призначив першу варту: шестеро воїнів, попарно.
Перше, що зробив Ранд, — у великих плетених кошиках, нав’ючених на коней, відшукав свою торбу. Відшукати було не складно, бо серед припасів було небагато клунків з особистими речами, та коли він розв’язав її, то закричав, змусивши кожного в таборі схопитися на ноги і вихопити мечі.
До нього підбіг Інґтар:
— Що сталося? Мир, невже хтось сюди пробрався? Я не чув тривоги від вартових.
— Поглянь на ці куртки, — прогарчав Ранд, дивлячись ошелешено на розпаковані речі. Там було два камзоли, один чорний зі срібним шитвом, а інший — білий, гаптований золотом. На комірах обох красувалися чаплі, і розцяцьковані вони були не менше, якщо не більше за той яскраво-червоний камзол, який він наразі мав на собі. — Служниці сказали, що поклали дві зручні, справні куртки до моєї поклажі.
Інґтар, уклавши меч у піхви, повернув його собі за спину:
— Вони і є справні.
— Я не можу це надягти. Не можу розгулювати увесь час у такому вигляді, як зараз.
— Ти можеш їх надягати. Куртка є куртка. Наскільки я розумію, Морейн Седай особисто наглянула за тим, як пакували твої речі. Може, Айз Седай не дуже знається на тому, як чоловіки вдягаються для походу. — Інґтар осміхнувся. — Коли ми зловимо цих траллоків, можливо, влаштуємо бенкет. Тоді якщо не всі ми, то хоча б ти будеш одягнений для цього відповідним чином.
Він покрокував туди, де вже палали вогнища, на яких готувалася їжа.
Після того, як Інґтар згадав про Морейн, Ранд навіть не ворухнувся. Він дивився на камзоли. Що вона намислила? Хай робить що завгодно, я не дозволю себе використовувати. Він знову зв’язав усі речі у вузол і закинув його назад до кошика. Ніщо не заважає мені ходити голяка, гірко подумав він.
У поході шайнарці готували їжу по черзі, і коли Ранд наблизився до вогнища, Масима помішував у казані. Табором розносилися пахощі варива з турнепсу, цибулі та сушеного м’яса. Першим свою порцію отримав Інґтар, тоді Уно, а всі інші стали один за одним у чергу. Масима хлюпнув великий черпак тушенини Рандові на тарілку; Ранду довелося швидко відскочити на крок, аби страва, що пересипалася через край, не потрапила йому на одяг. Він відійшов убік, посмоктуючи обпечений палець. Масима дивився на нього з незмінною глузливою усмішечкою, яка завжди оминала його очі. Тут підійшов Уно і дав йому добрячого ляпаса.
— Ми не стільки прихопили з собою клятих харчів, аби ти розплескував їжу на довбану землю.
Зиркнувши на Ранда, одноокий воїн почимчикував геть. Масима, потираючи вухо, продовжував пасти очима Ранда.
Ранд відійшов і наблизився до Інґтара та Лояла, що сиділи під розкидистим дубом. Інґтар зняв шолом і поклав його поруч із собою, але решта обладунку залишалася на ньому. Мет і Перрин уже сиділи тут, з апетитом наминаючи вечерю. Мет глумливо вищирився на Рандів камзол, а Перрин лише на мить підвів від миски очі, і його золоті очі зблиснули у відблисках вогнищ.
Цього разу вони хоча б залишилися.
Ранд сів біля Інґтара, хрестивши ноги.
— Хотів би я знати, чому Уно весь час на мене так дивиться. Можливо, це через цю кляту куртку?
Інґтар на мить припинив жувати й замислився. Нарешті промовив:
— Ясна річ, Уно сумнівається, чи вартий ти клинка з тавром чаплі. — Мет голосно пирхнув, проте Інґтар не звернув на це уваги. — Хай Уно тебе не хвилює. Якби він міг, то і з лордом Аґельмаром поводився би наче з новобранцем. Ну, може не з Аґельмаром, але з будь-ким іншим. У нього язик мов наждак, але поради він дає слушні. Та і як інакше? Адже він уже служив, коли я ще тільки народився. Прислухайся до його порад, не звертай уваги на його язик, і ти порозумієшся з Уно.
— А я гадав, він такий, як Масима. — Ранд закинув до рота ложку варива. Воно було надто гаряче, але він жадібно його проковтнув. У них і ріски в роті не було, відколи вони виїхали з Фал Дари, а вранці він надто хвилювався, аби поїсти. Цікаво, подумав він, чи подобрішає Масима, якщо похвалити його куховарство? — Масима поводиться так, наче ненавидить мене, а я не розумію чому.
— Масима три роки відслужив на Східних відрогах, — відказав Інґтар. — Біля Анкор Дейла проти аїльців. — Він похмуро помішав у мисці ложкою. — Май на увазі, я ні про що не запитую. Якщо Дай Шан і Морейн Седай хочуть казати, що ти з Андору, з Межиріччя, значить, так воно і є. Але Масима надивився на аїльців донесхочу, і коли він тебе бачить... — він знизав плечима. — У мене ж питань нема.
Ранд, зітхнувши, поклав ложку.
— Усі гадають, що я є не той, хто я є. Я з Межиріччя, Інґтаре. Я вирощував тютюн з... з моїм батьком і ходив за його вівцями. Ось хто я такий. Фермер та пастух з Межиріччя.
— Він з Межиріччя, — презирливо підтвердив Мет. — Ми з ним разом зростали, хоч тепер цього і не скажеш. Ви зараз напхаєте йому в голову усієї цієї дурні про аїльців, а там уже й власної дурні з лишком, і одне Світло знає, що з того вийде. Може, якийсь аїльський лорд.
— Ні, — зауважив Лоял, — він справді так виглядає. Пам’ятаєш, Ранде, колись я вже казав тобі про це, хоч і подумав, що, може, це мені здалося, бо я ще погано знаю вас, людей. Пам’ятаєш? «Допоки не відступить ніч, допоки не відхлине вода, в Тінь, вишкіривши зуби, викликаючи на бій до останнього подиху, аби з настанням Останнього дня плюнути в очі Тому, що позбавляє зору». Ти маєш пам’ятати, Ранде.
Ранд дивився в тарілку, не підводячи очей.
Якщо тобі круг голови намотати шуфу, ти будеш викапаний аїлець. Це вже Ґавін, брат Елейн, дочки-спадкоємиці Андору. Усі гадають, що я не той, хто я є.
— Що це? — запитав Мет. — Я щодо того, аби плюнути в очі Мороку?
— Це стародавня присяга аїльців на битву, — відповів Інґтар, — і я не сумніваюся, що вони її виконають. Аїльці поділяють світ надвоє: аїльці і вороги. Ну, ще крамарі та менестрелі. П’ятсот років тому вони зробили виняток для Кайрена, а чому — не відповість ніхто, крім самих аїльців, але я сумніваюся, щоби вони вчинили так знову.
— Я теж сумніваюся, — зітхнув Лоял. — Але вони дозволяють туатга’анам, Мандрівному народу, проходити Пустелею. І оґірів вони теж не вважають ворогами. Хоч я й сумніваюся, щоб хтось із нас захотів поблукати пустелею. Іноді аїльці приходять до стеддінгу Шанґтай, щоби вторгувати виспівану деревину. Вони суворий народ. І міцний.
— Хотів би я мати таких міцних воїнів, — кивнув Інґтар. — Чи хоча б наполовину таких міцних.
— Це що, жарт? — реготнув Мет. — Якби я пробіг милю в усьому отому залізяччі, що ви тягнете на собі, то впав би без задніх ніг і проспав би тиждень, не менше. А ви біжите так, милю за милею, цілісінький день.
— Аїльці міцні, — сказав Інґтар. — І чоловіки, і жінки, всі. Я бився з ними, я знаю. Вони пробіжать десять миль, а тоді стають до битви. Кожен із них — це жива смерть, хоч зі зброєю, хоч без неї. З якихось міркувань вони не торкаються меча. І верхи не їздять, та й зрештою не мають у цьому потреби. Якщо ти виходиш проти аїльця з мечем, а він проти тебе голіруч, це буде чесний двобій. За умови, що ти — вправний воїн. Вони випасають корів та кіз там, де ми з тобою помремо зі спраги впродовж дня, ще й сонце не встигне зайти. Вони вирубують свої селища у величезних скелях посеред Пустелі. Вони з’явились у тому місці незабаром після Світорощі, і відтоді живуть там. Артур Яструбине Крило намагався витурити їх звідти й умився кров’ю — там він зазнав розгрому, єдиний раз за своє життя. Удень повітря в Аїльській пустелі тремтить від спеки, а вночі замерзає. А будь-який аїлець тільки гляне на тебе своїми блакитними очима й скаже, що він ні на що не проміняв би це найкраще місце на землі. І він не брехатиме. Якщо вони колись спробують вийти зі своєї пустелі, нам буде нелегко їх зупинити. Аїльська війна тривала три роки, а тоді воювали лише чотири клани з тринадцяти.