— Те, що він успадкував від матері сірі очі, ще не робить його аїльцем, — заперечив Мет.
Інґтар знизав плечима.
— Як я сказав, я ні про що не розпитую.
Коли Ранд нарешті узявся вкладатися на ніч, у голові в нього гуло від непроханих думок. Викапаний аїлець. Морейн Седай хоче казати, що ти з Межиріччя. Аїльці спустошили все на шляху до Тар Балона. Народжений на схилах Драконової гори. Відроджений Дракон.
— Я не дам себе використовувати, — бурмотів він, але сон усе не йшов.
Вранці Інґтар згорнув табір ще до сходу сонця. Вони поснідали, і коли хмари на сході ще тільки червонилися і роса ще тремтіла на листі, вони вже мчали на схід. Цього разу Інґтар вислав дозорців попереду загону, а темп руху залишався напруженим, хоча вже й не був таким убивчим для коней. Ранд сподівався, що Інґтар зрозумів, що перед ними задача не на один день. Гюрін сказав, що слід, як і раніше, веде на південь. Проте через дві години після сходу сонця один із розвідників вчвал примчав назад.
— Попереду залишене місце стоянки, мілорде. На вершині наступного пагорба. Минулої ночі їх там було не менше тридцяти чи сорока, мілорде.
Мілорд так пришпорив коня, наче отримав звістку, що Друзі Морока все ще там, і Рандові довелося не відставати від нього або бути розтоптаним шайнарцями, що помчали на пагорб таким же шаленим галопом.
Там не було особливо на що дивитися. Холодна зола таборових вогнищ, добре замаскованих серед дерев, у золі — залишки чогось, схожого на їжу. Купа покиді — надто близько до вогнищ, і над якою вже дзижчала мушва.
Інґтар зупинив загін трохи оддалік, спішився і пішов обстежувати стійбище, прихопивши з собою Уно. Вони уважно придивлялися до землі під ногами. Гюрін об’їхав навколо табору, принюхуючись. Ранд сидів верхи на своєму жеребці поряд із іншими вершниками; він не мав жодного бажання ближче роздивлятися місце, де стояли табором траллоки та Друзі Морока. І щезник. І щось іще гірше.
Мет видерся на вершину пагорба і пройшовся місцем стоянки.
— Так ось як виглядає табір Друзів Морока? Трохи смердить, але я не бачу, щоби він надто відрізнявся від будь-якого іншого табору. — Він розгріб ногою купку золи, натрапив на шматок обгорілої кістки й нахилився її підібрати. — І чим же харчуються Друзі Морока? Це не схоже на баранячу кістку, і на телячу теж.
— Тут було скоєно вбивство, — похмуро промовив Гюрін. Він затулив носа носовичком. — Гірше, ніж убивство.
— Тут були траллоки, — сказав Інґтар, дивлячись на Мета. — Гадаю, вони зголодніли, а під рукою виявились Друзі Морока.
Мет впустив почорнілу кістку; мав такий вигляд, наче його зараз знудить.
— Вони більше не прямують на південь, мілорде, — оголосив Гюрін. Це привернуло загальну увагу. Нюхач показав назад, на північний схід. — Можливо, вони все ж таки вирішили прориватися до Гнилолісся. Обійти нас. А, може, вони просто намагалися збити нас з пантелику, коли правили на південь.
Схоже, він сам не надто вірив у те, що казав. Видно було, що він у замішанні.
— Хай там що вони намагаються зробити, — рикнув Інґтар, — тепер вони від мене не втечуть. По конях!
Минуло трохи більше години, і Гюрін натягнув повіддя.
— Вони знову змінили напрямок, мілорде. Знову рухаються на південь. І вони вбили когось іще.
Тут, у западині між двома пагорбами, не було золи від багать, але внаслідок кількахвилинних пошуків вони знайшли тіло. Чоловік, зігнутий у дугу, захований в чагарниках. Потилиця розчавлена, а сила удару була такою, що очі вилізли з очниць. Ніхто його не впізнав, хоча одяг на покійнику був шайнарський.
— Ми не можемо гаяти часу, ховаючи Друзів Морока, — рявкнув Інґтар. — Ми прямуємо на південь. — І вчинив згідно зі своїми словами, перш ніж вони встигли злетіти йому з вуст.
Однак цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Уно вивчав відбитки копит та послід і казав, що вони помалу наздоганяють крадіїв. Почало смеркатися, але траллоків та Друзів Морока не було видно. Наступного ранку шайнарці знайшли ще один залишений табір, де було скоєно ще одне вбивство, так сказав Гюрін. І ще одна зміна напрямку, цього разу на північний захід. Дві години гонитви, і загін знайшов ще одне тіло, чоловіка, котрому розкроїли череп сокирою. І знову зміна напрямку. Знову на південь. Тепер вони були ще ближче до крадіїв, так прочитав по слідах Уно. І знову впала ніч, а загін простував далеко від людських осель, помічаючи лише час від часу ферми на обрії. І ще один день, такий самий — зміна напрямку руху, вбивства. Все повторювалося знову і знову. І наступного дня також.
З кожним днем загін трохи наближався до переслідуваних, але Інґтар кипів із нетерплячки. Він запропонував скоротити відстань і продовжувати скакати уперед, коли крадії вкотре змінили напрямок — адже ясно, що ті незабаром знову повернуть на південь. Але не встиг хоч хтось і рота відкрити, як Інґтар заперечив сам собі, заявивши, що це погана ідея, бо ті, на кого вони полюють, можуть цього разу на південь не повернути. Він підганяв усіх, вимагаючи рухатися швидше, вранці вирушати раніше, а ввечері скакати у цілковитій темряві. Він нагадував усім про те, яке відповідальне завдання доручила їм Престол Амерлін — повернути Ріг Валіра, за будь-яку ціну. Він казав про те, якої слави вони заживуть, про те, що їхні імена увійдуть у легенди та в історію, в оповідки менестрелів та пісні бардів. Усі славитимуть героїв, які знайшли Ріг. Він говорив і говорив, так наче йому було несила зупинитися, і приглядався до шляху, яким вони скакали так, наче в кінці його лежала вся надія Світла. Навіть Уно почав косо поглядати на нього.
І так вони дісталися ріки Еринін.
Як на Ранда, це і селищем справжнім не можна було назвати. Він зупинив коня серед дерев, дивлячись крізь гілля на дюжину невеличких хатин під ґонтовими покрівлями майже до землі. Хати стояли на вершині пагорба, а внизу у променях ранкового сонця виблискувала ріка. До сільця вела непримітна стежина. Загін лише кілька годин тому знявся з місця власної ночівлі, і вже мав би натрапити на місце ночівлі Друзів Морока, якби ті дотримувалися колишнього порядку. Утім, поки що нічого такого на очі їм не трапилося.
Сама ріка тут, близько до її витоків десь у Хребті Світу, не схожа була на могутню Еринін, оспівану в легендах, оскільки течія ще не встигала сягти повної потуги. Шістдесят кроків бистрини до протилежного берега, облямованого деревами, й обидва береги з’єднував товстий поромний канат. Сам пором приткнувся до протилежного берега.
Це вперше слід привів переслідувачів до людського житла. Просто до хатин на пагорбі. На єдиній ґрунтовій вулиці, обіч якої тіснилися усі будинки, не було помітно жодного руху.
— Засідка, мілорде? — тихо припустив Уно.
Інґтар віддав належні накази, і шайнарці з піками напереваги розсипалися навкруг сільця, оточуючи будинки. Інґтар махнув рукою, і вони з гуркотом прогалопували між будинками з усіх чотирьох сторін — очі визирають ворога, піки напоготові, курява стовпом з-під копит. Крім вершників — жодного руху. Вони натягли повіддя, і курява почала осідати.
Ранд повернув у сагайдак стрілу, яку наклав був на тятиву, і закинув лук за спину. Так само вчинили і Мет з Перрином. Лоял та Гюрін просто стояли там, де їх залишив Інґтар, і насторожено спостерігали.
Інґтар махнув рукою, і Ранд із іншими доєдналися до шайнарців.
— Не подобається мені тутешній запах, — пробурмотів Перрин, коли вони рушили поміж будинків. Гюрін гостро поглянув на нього, Перрин відповів поглядом на погляд, і нюхач першим опустив очі. — Тут пахне неправильно.
— Довбані Друзі Морока і траллоки пройшли просто тут, мілорде, — мовив Уно, показуючи на кілька відбитків, що їх ще не затоптали шайнарці. — Попрямували до траханого парому і кинули його, сучі діти, на тому березі. Кров та гадський попіл! Нам ще пощастило, що вони не пустили його за течією.