— А де тутешні мешканці? — поцікавився Лоял.
Двері стояли нарозпаш, у розчинених вікнах колихалися фіранки, але попри тупіт копит вулиця стояла порожнем.
— Обшукати будинки! — скомандував Інґтар.
Воїни спішилися і бігом кинулися виконувати наказ, але тут же повернулися, хитаючи головами.
— Вони зникли, мілорде, — відрапортував Уно. — Наче крізь землю запалися, згоріти мені на місці. Наче лиха година їх ухопила просто посеред траханого дня і змусила вшитися невідомо куди! — Раптом він зупинився на півслові, ошелешено тицяючи пальцем у будинок за спиною в Інґтара. — Там щойно була жінка, у вікні. Щоб мене грім побив, як я міг її не помітити?! — Ніхто не встиг навіть поворухнутися, а він уже прожогом кинувся до хатини.
— Не налякай її! — гукнув услід йому Інґтар. — Уно, нам потрібна інформація. Осліпи тебе Світло, Уно, гляди не налякай її!
Одноокий воїн зник у розчинених дверях.
Інґтар голосно закричав:
— Ми не скривдимо вас, пані! Ми вірноприсяжці лорда Аґельмара, з Фал Дари. Не бійтеся! Ми не заподіємо вам лиха!
Віконце під дахом хатини розчахнулося, і з нього висунув голову Уно, дико поводячи очима. Вилаявшись, він пірнув назад. Його зворотний шлях на вулицю супроводжувався глухим грюканням та дзенькотом, так наче він у нападі відчаю розкидав ногами речі. Нарешті він з’явився на порозі.
— Втекла, мілорде. Але вона там була. Жінка в білому, біля вікна. Я її бачив. Там, усередині, мені навіть на мить знову примарилося, що я її бачу, але тоді вона знову зникла і... — Він перевів подих. — У будинку нікого нема, мілорде. — Сум’яття його було настільки глибоким, що він навіть забув лихословити.
— Фіранки, — пробурмотів Мет. — Він повівся на трикляті фіранки.
Уно гостро зиркнув на нього, а тоді відвернувся до свого коня.
— Куди вони зникли? — запитав Ранд, звертаючись до Лояла. — Ти гадаєш, вони втекли через Друзів Морока? — І траллоків, і мерддраала. А ще, як каже Гюрін, чогось іще гіршого. Ці люди вчинили розумно, якщо втекли з усіх ніг.
— Боюся, їх забрали з собою Друзі Морока, Ранде, — подумавши, відповів Лоял. Він зморщив широкий, схожий на хобот ніс, засопів, майже загарчав. — Для траллоків.
Ранд важко зглитнув і пошкодував, що запитав: думати про те, чим харчуються траллоки, було не надто приємно.
— Хай що тут трапилося, — мовив Інґтар, — це зробили Друзі Морока. Гюріне, тут було насилля? Вбивство? Гюріне!
Нюхач смикнувся в сідлі та дико подивився навкруги, відвівши погляд від ріки.
— Насилля, мілорде? Так. Вбивство? Ні. Або не звичайне вбивство. — Він скоса подивився на Перрина. — Ніколи раніше я не чув такого запаху, мілорде. Але щось погане тут було скоєно.
— Вони таки переправились на той бік чи ти сумніваєшся? Може, вони знову збивають нас зі сліду?
— Вони переправились, мілорде. — Гюрін із тривогою дивився на протилежний берег. — Переправились. А от що вони робили на тому березі... — Він знизав плечима.
Інґтар кивнув.
— Уно, мені потрібен пором на цьому боці. І хай розвідники прочешуть той берег, доки ми переправлятимемось. Тут нема засідки, але це ще не означає, що її нема там. Вони можуть напасти, коли ми розділимося. Пором, схоже, не настільки великий, аби переправити всіх заразом. Займись цим.
Уно кивнув, і за мить Раґан і Масима вже допомагали один одному звільнитися від лат. Роздягнувшись до пов’язок на стегнах, засунувши за пояси на спині кинджали, вони побігли підтюпцем на кривуватих, як у всіх вершників, ногах до води, а далі заковзали вздовж товстезного поромного каната, перебираючи його руками. На середині ріки канат помітно провисав, і вони занурились у воду по пояс, сильна течія спробувала потягнути їх за собою, але вони спромоглися вибратися на дощатий пором швидше, ніж очікував Ранд. З кинджалами в руках вони зникли між деревами.
Здалося, минула вічність, поки обидва чоловіки знову опинились на поромі й почали повільно тягти його через ріку. Баржа ткнулася в берег нижче селища, Масима взявся її закріпляти, а Раґан поспішив до Інґтара. Він був блідий, шрам на його щоці вирізнявся помітніше ніж зазвичай, а в голосі чулося потрясіння:
— На тому березі... засідки на тому березі нема, мілорде, нема, але... — Він низько вклонився, мокрий і тремтячий від такої прогулянки. — Мілорде, ви повинні побачити це самі. Великий кам’яний дуб, за п’ятдесят кроків від причалу. Не можу описати це словами. Мусите побачити на власні очі.
Інґтар нахмурився, перевів погляд з Раґана на інший берег. Нарешті промовив:
— Ти все добре зробив, Раґане. Ви обидва зробили все правильно. — Він заговорив енергійно. — Пошукай у будинках, чим би обтертися цим двом, Уно. Подивись, чи не залишилося там води, щоби зробити чай. Залий туди щось гаряченьке, якщо зможеш. Тоді переправиш другу групу і коней-тягловиків. — Він повернувся до Ранда: — Ну, то що, готовий поглянути на південний берег Еринін?
Не чекаючи на відповідь, він поскакав до порома разом із Гюріном та половиною воїнів.
Затримавшись хіба на мить, Ранд помчав услід, а за Рандом зрушив свого коня і Лоял. На подив Ранда, Перрин опинився попереду, скачучи до порома з похмурим виразом обличчя. Деякі з вершників уже спішилися і, перекидаючись солоними жартами, ухопилися за канат, збираючись його тягти.
Мет дочекався на березі до останньої хвилини, коли один із шайнарців уже відв’язував канат, а тоді пришпорив коня і в’їхав у натовп на поромі.
— Однаково раніше чи пізніше, а треба було би переправлятися, то чому не зараз? — прокоментував він свої дії, не звертаючись ні до кого зокрема. — Я мушу його знайти.
Ранд похитав головою. Мет виглядав таким же здоровим, як і раніше, і тому Ранд майже забув, навіщо він вирушив у цей рейд. Знайти кинджал. Хай Ріг здобуде Інгтар. Я тільки хочу повернути цей кинджал, для Мета.
— Ми знайдемо його, Мете.
Мет поглянув на Ранда похмуро і, глузливо вищирившись на його вишуканий червоний камзол, відвернувся. Ранд зітхнув.
— Усе буде добре, Ранде, — тихенько промовив Лоял. — Якось, але буде.
Щойно пором відійшов від берега, його підхопило течією, пронизливо зарипів канат. Якими б незвичними поромниками не виглядали воїни, розгулюючи по поромі в шоломах та кольчугах, з мечами за спиною, але вивести пором на воду їм вдалося доволі непогано.
— Отак ми залишали дім, — зненацька озвався Перрин. — На Таренському Перевозі. Чоботи поромників гупали по дошках, вода хлюпотіла за бортом. Отак усе й було. Тільки цього разу все буде гірше.
— Як може бути гірше? — не зрозумів Ранд.
Перрин не відповів. Він дивився на берег, що потроху наближався, і його золоті очі, здавалося, сяяли, але не захватом.
За хвилину і Мет спитав:
— Як може бути гірше?
— Буде гірше, я відчуваю це, — лише й відповів Перрин.
Гюрін кинув на нього нервовий погляд, але Гюрін дивився нервово на все, відколи загін виїхав із Фал Дари.
Пором важко приткнувся до південного берега, товсті дошки глухо стукнули у твердий глинозем. Просто над головами нависали високі дерева. Шайнарці, ті, що тягли канат, уже встигли сісти на коней, крім двох, яких Інґтар вирядив іти з поромом по решту загону. Всі інші верхи в’їхали на стрімкий берег.
— П’ятдесят кроків до великого кам’яного дуба, — мовив Інґтар, коли вершники в’їхали під дерева.
Голос у нього був підкреслено буденний. Якщо Раґан навіть слова не міг сказати про побачене... Дехто з солдатів поправив меча за спиною та наготував піки.
Спочатку Рандові здалося, наче з кремезних гілок кам’яного дуба, вкритих сірою корою, звисають підвішені за руки опудала. Темно-червоні опудала. А тоді він упізнав обличчя. Чанґу, і того, другого вартового. Нідао. Очі вибалушені, зуби вищирені в оскалі болю. Вони ще довго прожили після того, як це почалося.
Перрин видав дивний гортанний звук, схожий на гарчання.
— Найгірше, що я будь-коли бачив, мілорде, — кволим голосом проказав Гюрін. — І найгірший запах з усіх, що я будь-коли учував, за винятком підземної в’язниці у Фал Дарі тієї ночі.