Ранд гарячково шукав порожнечу. Пломінь заважав йому, нудотно коливаючись в одному темпі з конвульсивними судомами його власного шлунка. Але він наполегливо докладав зусилля і нарешті огорнув себе порожнечею. Проте потяг блювати пульсував у порожнечі разом із ним. Не за її межами, а всередині. Нема чому й дивуватися, коли бачиш таке. Ця думка виникла і негайно випарувалася. Наче краплина води на розжареній сковорідці. Що з ними сталося?
— Живцем здерли шкіру, — почув він чийсь голос у себе за спиною, а ще почув, як хтось блює. Він подумав, що то, мабуть, Мет, але все це було далеко від нього, огорнутого порожнечею. Проте блювотне мерехтіння було всередині, разом із ним. Він подумав, що його теж може знудити.
— Зніміть їх, — різко наказав Інґтар. Після миттєвої паузи він додав: — Поховайте. Ми не можемо стверджувати, що вони були Друзями Морока. Можливо, їх захопили у полон. Так могло бути. Принаймні хай вони спізнають останні обійми матері.
Декілька чоловіків знехотя виїхало вперед із ножами в руках. Навіть для загартованих у битвах шайнарців здіймати оббіловані тіла тих, кого вони знали, було завданням не з легких.
— З тобою все гаразд, Ранде? — запитав Інґтар. — Я теж не звик до такого.
— Все... все гаразд, Інґтаре.
Ранд відпустив порожнечу. Без неї його наче менше нудило; шлунок і досі був наче перекручений, проте загалом стало трохи легше. Інґтар кивнув і розвернув коня, аби спостерігати за діями своїх бійців.
Похорон був простим. В землі вирили дві ями й опустили туди тіла. Інші шайнарці мовчки на це дивилися. Копачі без зайвих слів почали лопатами закидати могили.
Ранд почувався шокованим, проте Лоял тихо пояснив йому:
— Шайнарці вірять, що всі ми походимо із землі і в землю повинні повернутись. Вони не кладуть своїх мертвих у труну, не загортають у саван і завжди ховають їх без одягу. Земля повинна огорнути тіло. Вони називають це останніми обіймами матері. І не кажуть жодних слів, окрім: «Хай світло осяє тебе, і Творець дасть притулок тобі. І хай останні обійми матері приймуть удома тебе». — Лоял зітхнув і похитав величезною головою. — Гадаю, цього разу ніхто цих слів не скаже. Хай що би не говорив Інґтар, Ранде, але безсумнівно, що це Чанґу та Нідао вбили вартових біля Собачої брами і впустили в цитадель Друзів Морока. Це вони провинні у тому, що сталося.
— Тоді хто пустив стрілу в... в Амерлін?
Ранд не сказав того, що висіло йому на язиці: Хто цілив у мене?
Лоял нічого на це не відповів.
Уно прибув разом із рештою загону та тягловиками саме тоді, коли загортали в могили останні грудки землі. Хтось сказав йому про страшну знахідку, й одноокий воїн сплюнув.
— Сучі траллоки іноді роблять таке у Гнилоліссі, коли хочуть пограти комусь на довбаних нервах чи, щоб затрахав їх цап, попередити, що не варто їх переслідувати. Згоріти мені, тут у триклятих вилупків це не пройде.
Перш ніж вирушити далі, Інґтар зупинив коня біля безіменних могил — двох земляних горбиків, що здавалися надто малими, аби вмістити людські тіла. Помовчавши кілька секунд, він промовив:
— Хай світло осяє вас, і Творець дасть притулок вам. І хай останні обійми матері приймуть удома вас. — Підвівши голову, він обвів поглядом кожного зі своїх солдатів. Їхні обличчя не виражали жодних емоцій, а обличчя Інґтара — ще менше за інших. — Вони врятували лорда Аґельмара в Тарвіновій ущелині, — пояснив він. Дехто з вершників нахилив голову на знак згоди. Інґтар розвернув коня. — Куди, Гюріне?
— На південь, мілорде.
— Бери слід! Полювання триває!
Незабаром ліс поступився місцем горбкуватій рівнині, де-не-де посмугованій неглибокими потічками, що промили собі річища у глибоких рівчаках. Замість пагорбів тут інколи траплялися невисокі пологі пагорки чи підгірки. Та й ті ледь заслуговували на таку назву. Найвигідніша місцевість для пересування верхи. Інґтар сповна скористався її перевагами, пустивши загін рівним темпом, який просто-таки поїдав відстань. Час від часу Ранд помічав далеко на обрії щось схоже на ферми, а якось йому здалося, що вдалині лежить селище, бо за кілька миль до неба начебто здіймалися дими з коминів і проти сонця щось зблиснуло білим. Але там, де пролягав їхній шлях, не було жодних ознак житла — тільки безкрає море трави, зрідка поцятковане чагарником чи поодинокими деревами, та інколи невеличкий перелісок — не більше ста кроків упоперек.
Інґтар висилав наперед розвідників, по двоє вершників, і вони поринали в траву, лише зрідка з’являючись в полі зору на вершечку чергового пагорба. На шиї в Інґтара висів срібний свищик на той випадок, якщо Гюрін скаже, що слід змінити напрямок, і виникне потреба прикликати розвідників назад. Але такого не траплялося. Південь. Тільки на південь.
— Якщо рухатимемося з такою швидкістю, за чотири дні будемо на полі Талідара, — виголосив Інґтар під час руху. — Найвеличніша з усіх перемог Артура Яструбине Крило, коли напівлюдки кинули в битву проти нього траллоків з Гнилолісся. Битва тривала шість днів і ночей, а коли закінчилася, траллоки втекли назад до Гнилолісся й ніколи відтоді не зважувалися кинути йому виклик. Він звів там монумент на честь цієї перемоги — обеліск у сотню спанів заввишки. І не дозволив вибити на ньому своє ім’я — лише імена всіх полеглих воїнів, а увінчував обеліск золотий сонячний диск, символ того, що Світло перемогло Тінь.
— Я хотів би це побачити, — зауважив Лоял. — Я ніколи не чув про такий пам’ятник.
Інґтар відповів не одразу, а коли заговорив, голос його був тихий:
— Його там уже нема, Будівничий. Коли Яструбине Крило помер, ті, котрі почали гризтися за його імперію, не могли змиритися з монументом на честь його перемоги, навіть якщо на ньому не було його імені. Наразі від нього нічого не лишилося, крім кургану, на якому він стояв. Десь через три-чотири дні ми зможемо його побачити.
Інґтар сказав це так, наче хотів покласти край подальшим бесідам.
Коли золоте сонце стояло у них просто над головами, вершники проминули якусь споруду — квадратну, цегляну і потиньковану, не більше ніж за милю від них. Споруда була невисока, вціліли хіба два поверхи, і наче вросла в землю. Від неї віяло багаторічною занедбаністю, даху не було зовсім, за винятком окремих латок темної черепиці, що дивом трималися на залишках кроков, колись біла штукатурка майже вся повідпадала, оголивши темну вивітрену цеглу, стіни теж обвалились, і крізь них просвічували внутрішні дворики та поруйновані приміщення. В тріщинах внутрішніх двориків росли кущі і навіть деревцята.
— Замок, — пояснив Інґтар. Увесь добрий гумор, який йому вдалося накопичити, розтанув, коли він побачив цю споруду. — Коли ще стояв Гарад Дакар, гадаю, господарі цього замку розорювали тут землі на лігу навкруги. Можливо, вирощували фруктові сади. Гарадці пишалися своїми фруктовими садами.
— Гарад Дакар? — перепитав Ранд.
Інґтар фиркнув.
— Тепер що, ніхто більше не вчить історію? Гарад Дакар — столиця Гардану, країни, котрій належали ті землі, якими ми наразі проїжджаємо.
— Я бачив стару карту, — відказав Ранд ображено. — Я знаю про держави, яких більше не існує. Маредо, і Ґоабан, і Карралайн. Але Гардан на ній не значився.
— Раніше існувало ще багато держав, яких тепер уже нема, — промовив Лоял. — Мар Гаддон, наприклад, той, що тепер зветься Геддон Мірк, а ще Елмот, Кінтара. Столітня війна пошматувала імперію Артура Яструбине Крило на численні держави, великі та малі. Малі були поглинуті великими або об’єдналися в більші, як, наприклад, Алтара та М’юранді. Їх змусили бути разом, якщо сказати точніше.
— І що з ними сталося? — зацікавився Мет.
Ранд помітив, що Перрин і Мет під’їхали до них і тримаються поряд. А коли він дивився на них востаннє, вони були у хвості колони, аби перебувати якнайдалі від Ранда аль’Тора.
— Вони не змогли вистояти навіть разом, — відповів оґір. — Траплявся неврожай, чи торгівля не вдавалася. Народ хибив. Щоразу щось було не так, і країна занепадала. Часто, коли держава зникала, її сусіди захоплювали її територію, але такі анексії були недовговічними. З часом такий край перетворювався у пустку. Подекуди ще існували окремі поселення, але загалом уся місцевість дичавіла. Наразі минуло майже триста років, відколи місто Гарад Дакар остаточно припинило існування, але ще й до того воно вироджувалося, і навіть король не міг дати ради тому, що в ньому відбувалося. Тепер, наскільки я розумію, від Гарада Дакара й сліду не залишилося. Всі містечка й міста Гардану зникли, фермери та селяни навіть каміння розтягли і пустили на власні потреби. Але й ферми та села, побудовані з цього каміння, теж зникли. Так написано в книжках, і я не побачив нічого, що спростовувало б ці факти.