— Так, Гарад Дакар майже на сто років перетворився у непогану каменоломню, — з гіркотою в голосі промовив Інґтар. — Люди з нього пішли, і тоді місто просто розтягли, камінь за каменем. Все зникло, або ж зникає. Зникає все і повсюди. Навряд чи знайдеться держава, яка насправді контролює територію, яку на картах оголошує своєю, та й кордони на карті вже не ті, що були хоча б сто років тому. Після закінчення Столітньої війни можна було проїхати від Гнилолісся до Моря Штормів безперервною низкою держав. А тепер майже весь цей шлях пролягає через дику місцевість. У Порубіжних землях наша постійна боротьба з Гнилоліссям змушує нас залишатися сильними та єдиними. Мабуть, у них не було того подібного стимулу. Ти кажеш, вони не встояли, Будівничий? Так, вони ослабли, а яка ще з нинішніх держав пишатиметься завтра? Нас, тобто все людство, змітає геть. Змітає, як ото повінь сміття. Скільки ще часу мине, доки не залишиться нічого, крім Порубіжних земель? Скільки ще часу мине, перш ніж і ми зникнемо і аж до самого Моря Штормів не залишиться нічого, крім траллоків та мерддраалів?
Усі мовчали збентежено. Навіть Мет не порушив мовчання. Інґтар теж їхав мовчки, заглиблений у власні невеселі думки.
Незабаром галопом примчали розвідники — спини випрямлені, піки наче підтримують небо.
— Попереду селище, мілорде. Нас не помітили, але воно лежить у нас просто по курсу.
Інґтар відігнав невеселі думки, але так і не зронив жодного слова, доки загін не виїхав на гребінь невисокого пасма пагорбів, звідки відкривалася панорама селища, а тоді коротко наказав зупинитися, витяг із торбинки прозорну трубу і взявся його розглядати.
Ранд і собі з цікавістю почав вивчати селище, велике, наче Емондів Луг, хоча тепер, коли він побачив стільки різних сіл і містечок, не кажучи вже про міста, він розумів, що не таке воно й велике. Будинки тут були невисокі, білені, а на похилих дахах, схоже, зеленіла трава. Дюжина вітряків, розсипаних по селищі, ліниво обертали довгі, обшиті тканиною крила, що виблискували білим на сонці. Селище огороджував невисокий земляний вал, порослий травою. Перед насипом тягнувся ще й широкий рів із понатикуваним повсюди загостреним кіллям. В єдиній проймі, що її розгледів Ранд, воріт не було, але її, мабуть, легко можна загородити возом чи фургоном. Людей він не побачив.
— Не видно навіть жодного собаки, — зауважив Інґтар, ховаючи прозорну трубу у сідельну торбинку. — Ви впевнені, що вони вас не помітили? — запитав він у розвідників.
— Хіба що їм сам Морок допоміг, мілорде, — озвався один із них. — Ми не підіймались на гребінь. І ми тоді теж не помітили нікого, мілорде.
Інґтар кивнув.
— Слід, Гюріне?
Гюрін принюхався.
— Веде до селища, мілорде. Просто в самісінький центр, наскільки я можу сказати, не під’їхавши ближче.
— Пильнуйсь! — наказав Інґтар, підібравши повіддя. — І не ведіться на дружні усмішки. Якщо тільки там ще є кому усміхатися.
Він повів загін до селища повільною ступою, водночас пересуваючи меч, що висів у нього за спиною, так, щоб його можна було вихопити одним рухом.
Позаду Ранд почув шерхіт і дзенькіт — солдати взяли приклад з командира. Мить — і його меч теж був напоготові. Намагатися залишитися живим — це не те ж саме, що намагатися бути героєм, подумав він.
— Гадаєте, ці люди можуть допомагати Друзям Морока? — запитав Перрин Інґтара.
Шайнарець відповів не одразу.
— Шайнарців вони не надто люблять, — нарешті промовив він. — На їхню думку, ми мали б їх захищати. Ми чи кайренці. Кайрен свого часу претендував на ці землі. На всі землі аж до Еринін. Але втримати їх він не зміг. Тож кайренці відмовилися від своїх претензій майже сто років тому. Той нечисленний люд, котрий тут усе ще замешкує, може не боятися траллоків, бо вони не заходять так далеко на південь, але тут вистачає і звичайних бандитів. Ось тому вони і вал звели, і рів викопали. Так тут роблять по всіх селах. Такі-сякі поля вони ховають по вибалках неподалік, але житло будують лише за стінами. Вони готові присягнути на вірність будь-якому королю, котрий надасть їм захист, але ми всі свої сили віддаємо на те, щоби стримувати траллоків. Ось вони нас і недолюблюють. — Коли загін наблизився до отвору у невисокому валу, він знову повторив: — Пильнуйсь!
Усі вулиці селища сходилися до площі, але на вулицях не було ні душі, і з вікон ніхто не визирав. Не загавкав жоден пес, не пробігла сполохана курка. Ані душі. Розчинені двері розгойдував вітер, і вони порипували, вторячи ритмічному поскрипуванню вітряків. Об тверду землю лунко били копита.
— Як на поромі, — бурмотів Гюрін, — але інакше... — Він схилився у сідлі, опустив голову, наче намагався таким чином її заховати. — Тут було насилля, але... не знаю. Тут коїлося щось погане. Погано пахне.
— Уно, — промовив Інґтар, — візьми одну десятку і обшукай усі будинки. Всіх, кого знайдете, ведіть до мене. Я буду на майдані. Дивись, цього разу нікого не налякайте. Я хочу отримати відповіді, а не побачити людей, які рятуються втечею.
Він повів решту вершників на майдан, а Уно і його десятка спішилися. Ранд вагався, роздивляючись навкруги. Стукіт дверей, скрип вітряків, тупіт копит — усе це створювало надто багато шуму, наче у світі не залишилося інших звуків. Він обвів поглядом будинки. Фіранки у відчинених вікнах видуло протягом назовні, і вони виляскували об підвіконня. Всі будинки здавалися безживними.
Зітхнувши, Ранд зліз із коня і попрямував до найближчого будинку, тоді зупинився, дивлячись на двері.
Це просто двері. Що тебе лякає? Не подобалося йому це відчуття — наче з того боку щось причаєне чигає на нього. Він штовхнув двері. Побачив охайну кімнату. Чи таку, що раніше була охайною. Стіл накритий для обіду, стільці зі спинками-перекладинами присунуті до столу, на частині тарілок уже накладена їжа. Над горщиками з турнепсом та бобами дзижчало кілька мух, а ще більше їх повзало по шматку смаженого м’яса, що так і задубіло у жирі. Від шматка смаженини відставала напіввідрізана скибка з увіткнутою виделкою, біля шматка м’яса у тарілі валявся ніж, так наче випав комусь із руки. Ранд переступив через поріг.
Блим.
Усміхнений голомозий чоловіку груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.
Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Усі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.
Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...
Блим.
Ранд не міг поворухнутися. Дзижчання мушви над столом погучнішало. Дихання хмаркою виривалося з його рота.
Блим.
Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.