Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.
Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...
Блим.
Ранд хотів поворухнутися, та м’язи наче скувало морозом. В кімнаті похолоднішало; хлопець відчував, що його кидає у дрож, але м’язи відмовлялися йому коритись. Мушва вже вкривала весь стіл. Він гарячково намацував порожнечу. В ній було те огидне світло, але він не зважав на це. Йому треба було...
Блим.
Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.
Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.
Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...
Блим.
Кімната промерзла наскрізь. Як холодно! На столі було аж чорно від мушви; стіни перетворились у ворушкий килим із мушви; долівка, стеля — все стало чорним-пречорним від мушви. Мушва обліпила Ранда, повзала по його обличчю, очах, залазила в ніс і в рот. Світло, допоможи мені. Холодно. Мухи дзижчали оглушливо. Холодно. Холод проникнув у порожнечу, глумлячись із порожнечі, заковуючи Ранда у кригу. У відчаї він потягнувся до миготливого світла. Шлунок скрутило, але світло було теплим. Гарячим. Гарячим. Йому було гаряче.
Раптом він нахопився на... щось. Не знав, на що саме і звідки воно. Павутина зі сталі. Місячне проміння, вирізьблене з каменю. Від дотику Ранда вони розсипались, але він знав, що їх не торкався. Вони зморщувалися й танули від жару, що ринув крізь нього — жару, достоту яку ковальському горні, жару, що запалює світ, жару, що наче...
Все зникло. Важко дихаючи, він роззирався навкруги нестямними очима. Кілька мух лежало на надрізаній смаженині, на тарелі. Мертві мухи. Шість мух. Тільки шість. У горщиках були ще мухи — пів дюжини чорних цяток між холодними овочами. Всі мертві. Хитаючись, він вихопився на вулицю.
З будинку навпроти виходив Мет, мотаючи головою.
— Нікого, — сказав він Перрину, який усе ще сидів верхи. — Схоже, вони просто зірвалися посеред вечері й пішли геть.
З майдану долинули вигуки.
— Вони щось знайшли, — промовив Перрин, пришпорюючи свого коня. Мет скочив у сідло й погалопував за ним. Ранд усівся на Гнідана не так швидко; жеребець шарпнувся від нього, наче відчуваючи занепокоєння вершника. Неспішно прямуючи до майдану, Ранд позирав на будинки обабіч вулиці, але не міг змусити себе затримати погляд на якомусь із них. Мет заходив до одного з них, і з ним нічого не сталося. Ранд вирішив не заходити більше до жодного будинку в цьому селищі, хай там що. Вдаривши Гнідана каблуками в боки, він змусив коня рухатися швидше.
Всі завмерли, наче статуї, перед великим будинком із широкими подвійними дверима. Ранд навіть не помислив, що це могла бути корчма: ну, по-перше, на ній навіть вивіски не було. Може, сільське місце зібрань. Він приєднався до мовчазного кола і глянув туди, куди дивилися всі решта.
На дверях висів розіп’ятий чоловік, прицвяхований величезними бретналями, що пройшли крізь зап’ястя та плечі. Ще два цвяхи вбили людині в очі, аби втримувати голову. Засохла кров темними віялами розтеклася по щоках. Глибокі подряпини на дереві, на рівні підборів чобіт, свідчили, що чоловік був іще живий, коли з ним це зробили. Принаймні спочатку.
Ранду перехопило дух. Це була не людина. Ці чорні одежі, чорніші за чорне, ніколи не вдягала жодна людина. Вітер шарпав край плаща, затиснутий між розіп’ятим та дверима, — а Ранд пам’ятав, що так буває не завжди. Зазвичай вітер не торкався цих одеж, та й очей на цьому блідому безкровному обличчі ніколи не було.
— Мерддраал, — видихнув він, і промовлене ним слово наче розпечатало вуста іншим.
Люди ворухнулися, перевели дух.
— Хто, — почав було Мет, але загнувся, щоби глитнути клубок у горлі, — хто міг зробити таке зі щезником? — Голос йому увірвався.
— Не знаю, — відказав Інґтар. — Не знаю. — Він подивився навкруги, вивчаючи обличчя своїх солдатів, а, може, перераховуючи їх, аби упевнитися, що всі тут. — І, гадаю, тут ми більше нічого не дізнаємося. Вирушаємо. На коні! Гюріне, бери слід. Куди вони вирушили звідси?
— Так, мілорде. Так. Залюбки. Туди, мілорде. Вони й надалі прямують на південь.
І вони поскакали геть із селища, залишивши мертвого мерддраала там, де той висів, і вітер лопотів його чорним плащем. Гюрін першим вихопився за вал, навіть не зачекавши на Інґтара, але Ранд тримався за ним упритул.
Розділ 11
Проблиски Візерунка
Це вперше Інґтар скомандував зупинитися після цілоденного маршу на постій, коли золота куля сонця ще висіла над видноколом. Посуворілі шайнарці ще не оговталися від побаченого в селищі. Раніше Інґтар ніколи не дозволяв зупинятися так рано, а місце для табору він обрав, схоже, з міркувань оборони. Це була глибока улоговина, кругляста, досить велика, аби вмістити з усіма вигодами вершників та їхніх коней. Зовнішні схили їжачилися ріденькими заростями дубняка та груболиста. Гребінь улоговини здіймався досить високо, аби заховати табір, навіть там, де не було дерев. У цій рівнинній місцевості такі схили могли вважатися пагорбами.
— А я кажу, кров та попіл, — почув Ранд монолог Уно, звернений до Раґана, коли вершники спішилися, — що я її, курву таку, бачив, щоб тобі згоріти. Просто перед тим, як ми знайшли того цапиного вилупка, напівлюдка. Ту ж саму кляту жінку, що на триклятому перевозі. Вона була там, і водночас її, сраки такої, там не було. Ти можеш, курва її мама, казати, що хочеш, але пильнуй свого триклятого язика, а то я сам здеру з тебе твою засрану шкіру і спалю її, виблядку ти недороблений, гімно нероздушене!
Ранд так і закляк на місці: одна нога на землі, а інша — в стремені. Ту ж саму жінку? Але ж на переправі не було жодної жінки, лише фіранки метлялися на вітрі. І вона не могла би потрапити до того селища швидше за нас. Селище...
Він відігнав від себе цей спогад. Хотів забути про ту кімнату, і мушині рої, і людей, котрі там були і котрих там не було, навіть більше, ніж прицвяхованого до дверей щезника. Той напівлюдок існував насправді — всі його бачили, — а ось та кімната... Може, я вже починаю божеволіти. Йому захотілося, щоби поряд була Морейн і він міг би з нею поговорити. Хочеш, аби поряд опинилася Айз Седай? Ти й насправді дурень. Тебе такі речі тепер не стосуються, і забудь про них. Але чи насправді не стосуються? Що там відбувалося?
— Тягловиків і провіант на середину, — скомандував Інґтар, коли воїни почали таборитися. — Витерти коней насухо, тоді осідлати знову на випадок, якщо доведеться виступати спішно. Усім спати біля своїх коней, вогнищ не розкладати. Вартовим змінюватися кожні дві години. Уно, треба послати розвідників, хай скачуть якомога далі, але так, щоби повернулися, поки не споночіло. Мені треба знати, що там попереду.