Він теж це відчуває, подумав Ранд. Це не просто кілька Друзів Морока, купка траллоків, та, може, ще один мерддраал. Просто кілька друзів Морока, купка траллоків, і, може, мерддраал! Ще кілька днів тому він ніколи би не подумав про таке з отим «просто»! Навіть у Порубіжних землях, в одноденному переході від Гнилолісся, Друзі Морока, траллоки, мерддраали лишалися для нього справжнім жахіттям, явленим наче з нічного сновиддя. Але це було ще до того, як він побачив прицвяхованого до дверей мерддраала. Хто, заради Світла, здатний таке зробити? А якщо Світло немає до цього жодного стосунку? Це було до того, як він увійшов у кімнату, де родина збиралася вечеряти і раптом їхній сміх як ножем відтяло. Мабуть, я просто уявив собі цю картину. Просто уявив. Мабуть, саме так! Навіть внутрішній голос був не дуже переконливим. Адже він, Ранд, не уявив собі вітер на верхівці вежі, не уявив собі, як Амерлін сказала...
— Ранде! — Він аж підскочив із несподіванки, почувши за спиною голос Інґтара. — Ти що, так і збираєшся простояти всю ніч однією ногою у стремені?
Ранд поставив на землю і другу ногу.
— Інґтаре, що там сталося, в тому селищі?
— Їх забрали траллоки. І в селі на перевозі теж. Ось що сталося. Щодо щезника... — Інґтар стенув плечима і перевів погляд на плаский пакунок, великий, квадратний, загорнутий у полотно, який тримав у руках, і дивився він на цей пакунок так, наче той приховував у собі таємниці, яких Інґтар волів би не знати. — Траллоки взяли їх для харчу. Таке трапляється інколи на фермах та в селищах неподалік Гнилолісся, якщо траллокам вдається обминути вночі сторожові вежі. Іноді нам щастить відбити людей, і тоді ми майже жаліємо, що відбили, іноді — ні. Траллоки не завжди вбивають людей, перш ніж розпочати свою різницьку справу. Та й напівлюдки полюбляють... розважитися. Це ще гірше, ніж те, що роблять траллоки.
Голос у нього був твердий, наче він говорив про речі буденні, а, може, для шайнарського воїна вони й були такими.
Ранд глибоко вдихнув, аби заспокоїти шлунок.
— Але для того щезника, в селищі, це була геть не розвага, Інґтаре. Хто здатний прицвяхувати до дверей мерддраала, та ще й живцем?
Інґтар помовчав, хитаючи головою, тоді сунув Рандові до рук великий пакунок.
— Тримай. Морейн Седай наказала мені віддати тобі це на першій зупинці на південь від Еринін. Не знаю, що там. Але вона сказала, що тобі це знадобиться. І я мушу передати тобі її слова: від цього може залежати твоє життя.
Ранд неохоче взяв пакунок; коли він торкнувся його, відчув поколювання в пальцях. Всередині було щось м’яке, схоже на тканину. Він обережно тримав згорток. Інґтар не хоче навіть згадувати про мерддраала. Що ж трапилося в тій кімнаті? Раптом хлопець усвідомив, що сам він воліє думати про щезника чи навіть про ту кімнату, аби не думати про те, що ж таке могла передати йому Морейн.
— А ще я мушу водночас сказати тобі, що в тому разі, якщо зі мною щось станеться, ти очолиш загін.
— Я?! — задихнувся Ранд, враз забувши і про згорток, і про будь-що інше. Інґтар відповів на його недовірливий погляд спокійним кивком. — Але це маячня! Я ніколи не очолював нічого, крім отари овець, Інґтаре. Та ніхто за мною і не піде. До того ж Морейн не може віддавати тобі накази щодо твого заступника. Твій заступник — Уно.
— Вранці того дня, коли ми від’їздили, мене та Уно покликав до себе лорд Аґельмар. Там була і Морейн Седай, але наказ мені віддав лорд Аґельмар. Після мене старшим станеш ти, Ранде.
— Але чому, Інґтаре? Чому? — Він ясно бачив у цьому руку Морейн, а ще руку Амерлін. Вони підштовхували його тим шляхом, який обрали для нього. Але запитати він мусив.
Шайнарець мав такий вираз обличчя, наче він і сам цього не розуміє, але він був солдатом і звик виконувати незрозумілі накази під час своєї нескінченної війни з Гнилоліссям.
— Я чув, як на жіночій половині пустомовили, що ти насправді... — Він розвів руками в латних рукавицях. — Проте це не має значення. Знаю, що ти це заперечуєш. Так само, як заперечуєш і те, як виглядає твоє власне обличчя. Морейн Седай каже, що ти — пастух, але я ніколи не бачив пастуха з мечем зі знаком чаплі. Втім, це не має значення. Не стану вдавати, що я й сам обрав би тебе заступником, але, гадаю, ти маєш в собі те, що потрібно. Ти виконаєш свій обов’язок, якщо доведеться.
Ранд хотів зауважити, що це не його обов’язок, але натомість мовив:
— Отже, про це відомо Уно. Кому ще, Інґтаре?
— Усім вершникам. Коли шайнарці виступають у похід, кожний в загоні знає, хто візьме на себе команду, якщо командир загине. Нерозривний ланцюг аж до останнього, хто залишиться, навіть якщо він лише помічник конюха. Бачиш, при такому розкладі навіть останній солдат не побіжить, рятуючи свою шкуру. Він — головний, і обов’язок змушує його робити те, що мусить бути зробленим. Якщо я піду в останні обійми матері, обов’язок перейде до тебе. Ти знайдеш Ріг Валіра і доправиш його, куди потрібно. Ти це зробиш. — Останні слова Інґтар вимовив із особливим притиском.
Згорток відтягував Ранду руки, наче важив десять стоунів. Світло, вона може бути за сто ліг звідси й однаково дотягтися і смикати за повідець. Сюди, Ранде. Туди. Ти Відроджений Дракон, Ранде.
— Не хочу я брати на себе обов’язок, Інґтаре. Не братиму. Світло, я лише пастух! Чому ніхто не хоче в це повірити?
— Ти виконаєш свій обов’язок, Ранде. Якщо хибить людина, що знаходиться нагорі ланки, все, що під нею, розвалюється. Надто багато наразі розвалюється, вже розвалюється. Хай мир буде прихильний до твого меча, Ранде аль’Торе.
— Інґтаре, я...
Проте Інґтар уже йшов геть, гукаючи Уно, аби перевірити, чи вислав той наперед розвідників.
Ранд дивився на згорток у руках, облизуючи пересохлі губи. Він здогадувався, що там, і боявся своєї здогадки. Хотів заглянути всередину, але й хотів кинути пакунок у вогонь, навіть не розгорнувши його; подумав, що міг би це зробити, аби ніхто не побачив, що там всередині. От тільки якби ж він був упевнений, що те, що всередині, взагалі може згоріти. Він не міг тут подивитися, що там таке, бо це могли побачити не тільки його очі, а й сторонні.
Ранд окинув поглядом табір. Шайнарці звільняли від поклажі тягловиків, дехто вже витягав холодну вечерю — сушене м’ясо та коржі. Мет і Перрин поралися біля своїх коней, а Лоял сидів на камені, читаючи книжку. В зубах він затискав люльку з довгим чубуком, і пасемко диму звивалося над його головою. Міцно притиснувши до себе згорток, наче боячись, що може його впустити, Ранд непомітно ковзнув за дерева.
Він опустився на коліна на крихітній галявинці, де зусібіч нависало гілля з густим листям, і поклав згорток на землю. Деякий час він просто дивився на нього. Вона цього не зробила. Вона не могла. А тоненький голосок усередині нього глузував: О, вона могла, ще й як! Могла і зробила. Кінець кінцем, він заходився розв’язувати вузлики на мотузках, що перетягували пакунок. Акуратні вузлики, зав’язані так майстерно, що й сумніву не лишалося, що зроблені вони рукою Морейн; це робила вона сама, а не якась служниця замість неї. Вона б не дозволила побачити це жодній служниці.
Коли останній мотузок було розв’язано, він розгорнув полотно онімілими руками й втупився очима в те, що було всередині. В роті у нього пересохло, наче в пустелі. Полотнище здавалося цільним, і воно не було ні ткане, ні фарбоване, ні розмальоване. Білосніжне знамено, досить велике, аби його було видно на бойовищі зусібіч. І уздовж усього знамена звивалося створіння, схоже на вкриту золотою та пурпурною лускою змію. Але ця змія мала чотири лапи, теж вкриті лускою, і кожна лапа закінчувалася п’ятьма золотими кігтями, а ще вона мала очі, що сяяли, мов сонця, і золоту лев’ячу гриву. Він уже бачив це полотнище раніше, і Морейн сказала йому, що це таке. Стяг Льюса Теріна Теламона, Льюса Теріна Родичевбивці, під яким той бився під час Війни Тіні. Стяг Дракона.
— Подивись на це! Подивись, що у нього, скоріше! — На галявину вискочив Мет. Перрин з’явився вслід за ним, але повільніше. — Спочатку ці екстравагантні куртки, — аж захлинався Мет, — а тепер ще й прапор! Та цим вигадкам про лордство кінця-краю не буде! — Мет підскочив ближче, аби роздивитися прапор детальніше, і в нього відвисла щелепа. — Світло! — Він позадкував, ледь не впавши. — Згоріти мені!