Він теж був присутній, коли Морейн розповідала, що це за прапор. І Перрин також.
Ранд скипів, скипів гнівом на Морейн і на Престол Амерлін, котрі підштовхували його, смикали за мотузки. Він схопив стяг обома руками, потрясаючи ним у бік Мета, а слова невтримно і люто рвалися з губ:
— Так, це він! Стяг Дракона! — Мет позадкував ще на крок. — Морейн хоче, щоби я був лялькою, яку смикає за ниточки Тар Балон, щоби став Лжедраконом для Айз Седай. Вона збирається запхати це мені в горлянку, не питаючись, хочу я це ковтати чи ні. Але — я — не — дам — себе використати!
Мет задкував, доки вперся спиною в стовбур.
— Лжедракон? — Він судомно зглитнув. — Ти? Це... це маячня.
Перрин не відступив від Ранда. Він присів навпочіпки, поклавши свої сильні руки на коліна, й дивився на Ранда яскраво-золотими очима. Здавалося, що ті очі сяють крізь вечірній присмерк.
— Якщо Айз Седай хочуть зробити з тебе Лжедракона... — Він замовк, хмурячись, обдумуючи всі можливості. Нарешті запитав стиха: — Ранде, ти можеш направляти?
Мет здушено зойкнув.
Ранд випустив знамено з рук, а тоді, повагавшись якусь мить, стомлено кивнув.
— Я цього не хотів. І не хочу. Але... Але, здається мені, я не знаю, як із цим покінчити. — В його уяві знову зринула кімната, сповнена мушви. — І навряд чи вони дозволять мені зупинитися.
— Згоріти мені! — видихнув Мет. — Кров і кривавий попіл! Вони нас уб’ють, ти це розумієш? Усіх нас. Перрина і мене також, не тільки тебе. Якщо Інґтар та інші про це дізнаються, вони переріжуть нам наші кляті горлянки, наче ми Друзі Морока. Світло, можливо, вони вирішать, що Ріг украли з нашою допомогою, і тих людей у Фал Дарі повбивали також.
— Мете, стули пельку, — спокійно мовив Перрин.
— Не затикай мені рота. Якщо Інґтар нас не вб’є, то Ранд сказиться і зробить це замість нього. Згоріти мені! Згоріти! — Мет сповз спиною по стовбуру й осів на землю. — Чого вони тебе не вгамували? Якщо Айз Седай про це знають, чого вони тебе не вгамували? Ніколи не чув, щоби вони дали піти чоловіку, який може напрявляти Силу!
— Про це знають лише одиниці, — зітхнув Ранд. — Амерлін...
— Престол Амерлін! Вона в курсі? Світло, тепер я розумію, чого вона так дивно поглянула на мене!
— ...разом з Морейн сказали мені, що я — Відроджений Дракон, а тоді додали, що я можу йти, куди забажаю. Хіба ти не розумієш, Мете? Вони намагаються мене використати.
— Це не змінює того, що ти можеш направляти, — буркнув Мет. — На твоєму місці я би зараз був на півдорозі до Аритського океану. І не зупинявся, доки не знайшов би місце, де нема жодних Айз Седай, і навряд чи колись з’являться. І де людей нема... Тобто, я хочу сказати... ну...
— Помовч, Мете, — сказав Перрин. — Чому ти тут, Ранде? Що довше ти залишаєшся серед людей, то ймовірніше, що хтось дізнається про тебе і пошле по Айз Седай. По таких Айз Седай, які не казатимуть тобі, що ти можеш іти, куди тобі заманеться. — Він замовк, чухаючи потилицю. — І Мет має рацію щодо Інґтара. Не сумніваюся, що він оголосить тебе Другом Морока і вб’є. Може, вб’є нас усіх. Схоже, він добре до тебе ставиться, а проте він це зробить, я гадаю. Лжедракон? Й інші вчинять так само. Масимі, наприклад, навіть такої підстави не треба. То чому ти тут?
Ранд стенув плечима.
— Я збирався піти, але спершу приїхала Амерлін, а тоді вкрали Ріг, і кинджал теж, і Морейн сказала, що Мет вмирає, і... Світло, я гадав, що можу залишатися з вами, принаймні доки ми відшукаємо кинджал. Гадав, можу допомогти в пошуках. Можливо, я помилявся.
— Ти пішов через кинджал? — тихо проказав Мет. Він потер носа і скривився. — Мені це й на гадку не спадало. Ніколи не думав, що ти хочеш... Ох! Ти почуваєшся добре? Тобто я хочу спитати, ти ще не божеволієш, ні?
Ранд підібрав із землі камінчик і жбурнув у Мета.
— Ой! — Мет потер руку. — Я лише спитав. Я маю на увазі всі ці дурнуваті убори і всю цю маячню про те, як добре бути лордом... Нормальна людина так не чинитиме.
— Я намагався позбутися вас, телепню! Боявся, що збожеволію і ви постраждаєте через мене. — Погляд його упав на стяг, і він заговорив тихіше. — А так і станеться, зрештою, якщо я не покладу цьому край. Але, Світло, я не знаю, як це зробити.
— Ось цього я і боюся, — проказав Мет, зводячись на ноги. — Без образ, Ранде, але, гадаю, я спатиму якнайдалі від тебе, якщо ти не проти. Це в тому разі, якщо ти залишаєшся. Я чув колись про одного чоловіка, який міг направляти. Один тип із купецької охорони мені розповідав. Ще до того, як його знайшла Червона Аджа, прокинувся він одного ранку, і — раз! — усе селище стерте на порох. Усі будинки, усі люди, усе — крім ліжка, на якому він спав. Наче селищем гора прокотилася.
— У такому разі, Мете, тобі варто було би спати з ним щока до щоки, — зауважив Перрин.
— Може, я й телепень, але я волію бути живим телепнем. — Мет погаявся, скоса позираючи на Ранда. — Послухай, я розумію, що ти пішов з нами, аби мені допомогти, і я тобі за це вдячний. Чесно. Але тепер ти не той, який був колись. Ти ж це розумієш, хіба ні?
Він помовчав, наче чекаючи на відповідь. Відповіді не було. Урешті-решт він зник за деревами, прямуючи до табору.
— А ти що скажеш? — запитав Ранд Перрина.
Перрин похитав головою, гойднувши кучерявими патлами.
— Не знаю, Ранде. Ти той, що й завжди, але, з іншого боку, вже не той. Чоловік, що направляє Силу... коли я був малий, матуся мене цим лякала. Я просто не знаю. — Він простягнув руку і торкнувся кутика прапора. — Гадаю, на твоєму місці я б це спалив, а, може, закопав. А тоді побіг би так далеко і так швидко, щоби жодна Айз Седай ніколи не могла мене знайти. Тут Мет має рацію. — Він підвівся, кинувши погляд на західний небокрай, що вже брався червоним від низького сонця. — Час повертатися до табору. Подумай про те, що я сказав, Ранде. Я би втік. Але, можливо, ти не можеш утікати. Подумай і про це. — Жовті очі його, здавалося, дивилися вглиб себе, і голос у нього був стомлений. — Інколи втекти неможливо.
Тоді Перрин теж пішов.
Ранд залишився стояти на колінах, дивлячись на розгорнуте на землі знамено.
— А інколи втекти можливо, — пробурмотів він. — От тільки може бути і так, що вона дала мені це, аби змусити втікати. Може, вона приготувала для мене якусь пастку і чекає, щоби я втікав. Я не стану робити того, що вона хоче. Не стану. Закопаю його просто тут. Але вона сказала, що від нього може залежати моє життя. А Айз Седай ніколи не брешуть, не брешуть відкрито... — Раптом плечі його затряслися від мовчазного сміху. — Тепер я розмовляю сам із собою. Може, я вже й справді спадаю з розуму.
Коли Ранд повернувся до табору, він ніс із собою знамено, знову загорнуте в пупку тканину і перев’язане мотузками. От хіба вузли буле не так акуратно зав’язані, як це зробила Морейн.
Уже починало сутеніти, і тінь від гребеня накрила половину улоговини. Солдати вкладалися спати, кожен поруч зі своїм конем, піка — під рукою. Трохи оддалік розкладали ковдри Мет та Перрин, також поряд зі своїми кіньми. Ранд сумно подивився на них, тоді пішов до Гнідана, що стояв там же, де він його кинув — не розсідланий, з повіддям, що волочилося по землі, взяв його й повів до іншого краю улоговини, де помітив Лояла та Гюріна. Оґір, відклавши книжку, вивчав вгрузлу в землю кам’яну брилу, на якій сидів, водячи по ній довгим чубуком люльки.
Гюрін підвівся й привітав Ранда кивком, що дуже скидався на уклін.
— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я влаштуюся на ніч тут, лорде... е-е-е Ранде? Я слухаю, що розповідає Будівничий.
— Ось і ти, Ранде, — озвався до нього Лоял. — Знаєш, я гадаю, цей камінь колись був оброблений. Дивись, він вивітрений, але, схоже, раніше це була колона чи щось таке. А ще на ньому є позначки. Я не можу їх до пуття розібрати, але мені вони наче щось нагадують.
— Може, вранці ти краще їх роздивишся, — відказав Ранд. Він стягнув з Гнідана торби. — Я радий твоєму товариству, Гюріне. — Я радий товариству будь-кого, хто мене не лякається. От лише як задовго я ще матиму хоч якесь товариство?