Спершу він переклав усі свої речі в одну з торбин: запасні сорочки та штани, вовняні шкарпетки, набір ниток з голками, трутницю, олов’яні тарілку та горнятко, скриньку з зеленого дерева, де лежали ніж, виделка та ложка, пакунок із сушеним м’ясом та коржами — пайка на крайній випадок, і всі інші дрібниці, необхідні в дорозі, а тоді запхнув згорток зі знаменом у спорожніле відділення. Торбина розпухла, ремінці заледве сягали пряжок, але ж тепер і друга сторона почала випирати. Але хай там!
Лоял та Гюрін, схоже, відчули, в якому Ранд настрої, і мовчали, а він зняв із Гнідана сідло і вуздечку, насухо витер його могутні боки жмутом зірваної трави й осідлав знову. Ранд відмовився від запропонованої супутниками вечері, бо відчував, що його шлунок наразі не погодиться навіть на найвишуканіші страви. Усі троє постелилися неподалік того каменя, підклавши згорнуті ковдри під голови та накрившись плащами.
У таборі запанувала тиша, проте сон не йшов до Ранда і тоді, коли геть поночіло. В голові метались думки наче шалені. Знамено. Що вона намагається змусити мене зробити? Селище. Що могло вбити щезника, та ще й таким чином? І, найгірше з усього, — той будинок. Чи це відбувалося насправді? Може, я вже божеволію? Втікати мені чи залишатися? Я мушу залишитися. Я мушу допомогти Мету знайти кинджал.
Нарешті прийшов сон, важкий, вимучений, а разом зі сном непроханою прийшла й порожнеча, а в ній миготіло неприємне світіння, тривожачи його сни.
Падан Фейн дивився на північ, крізь темряву, повз єдине вогнище в його таборі, посміхаючись непорушною посмішкою, яка ніколи не торкалася його очей. Він усе ще думав про себе як про Падана Фейна — Падан Фейн був його осереддям, — але він змінився, і знав про це. Тепер він знав багато, знав про такі речі, що його колишні господарі здивувались би. Багато років він був серед Друзів Морока, ще задовго до того, як Ба’алзамон прикликав його і пустив його по сліду трьох юнаків із Емондового Лугу, витягши з нього все, що Падан Фейн знав про них. Витягши з нього його власну сутність, а тоді вклавши її назад, щоби він міг відчувати юнаків, нюхом чути, де вони знаходяться, міг переслідувати їх, хай куди б вони втекли. Особливо це стосувалося одного з них. Частина його ще зіщулювалася з жаху, пам’ятаючи, що зробив з ним Ба’алзамон, але це була мала частина, прихована, придушена. Він змінився. Йдучи по сліду тих трьох, він потрапив у Шадар Лоґот. Він не хотів туди йти, але мусив коритися. Тоді. А в Шадар Лоґоті...
Глибоко зітхнувши, Фейн торкнувся рубіна на руків’ї кинджала у себе на поясі. Цей кинджал теж був з Шадар Лоґота. Це була єдина зброя, яку він носив, єдина, якої він потребував; він відчував її частиною себе самого. Тепер він став цілим у собі самому. І лише це мало значення.
Він подивився в обидва боки від вогнища. З Друзів Морока залишилось дванадцятеро, і вони, колись розкішно вдягнені, а тепер пом’яті та брудні, тулилися докупи з одного боку вогнища, дивлячись не на вогонь, а на нього. З другого боку припали до землі траллоки, два десятки, і їхні аж надто людські очі на спотворених напівзвірячих мордах теж пильнували за кожним його рухом, достоту як ото миші пильнують за котом.
Спочатку довелося поборотися... Щоранку, прокидаючись, відчувати себе не цілісним, знову бачити, що командує мерддраал, лютує аж підскакує, вимагає, аби вони рухалися на північ, до Гнилолісся, до Шайол Гулу. Але потроху ці ранки, сповнені слабкості, усе коротшали, аж поки... Він пригадав ваготу молотка у руках, що вганяв цвяхи-бретналі, і посміхнувся; цього разу посмішка відбилася і в очах, бо надто солодким був спогад.
З темряви до вух долинув плач, прогнав посмішку. Не треба було мені дозволяти траллокам гнати їх так багато. Усе селище, через таку купу народу вони рухаються надто повільно. Якби ці кілька будинків на переправі не були порожніми, можливо... Але траллоки ненажерливі за своєю природою, а він, в ейфорії спостерігаючи за тим, як конає мерддраал, не простежив за ними, як годилось би.
Він кинув погляд на траллоків. Кожен із них був удвічі більший за нього і мав достатньо сили, аби розірвати його однією рукою, але під його поглядом вони здригнулися, відповзаючи далі в темряву.
— Вбийте їх. Усіх. Можете поїсти, а рештки скиньте на купу. Хай наші друзі помилуються. Голови покладете зверху. І цього разу вже охайно. — Він засміявся, а тоді обірвав сміх. — Пішли!
Траллоки кинулися в темряву, вихоплюючи схожі на коси мечі та зубчасті сокири. Мить чи дві — і звідти, де були прив’язані селяни, залунали крики та гарчання. Благання про пощаду, дитячий лемент переривалися глухими ударами та неприємним хлюпанням — з таким звуком репаються дині.
Фейн повернувся спиною до цієї какофонії і кинув погляд на Друзів Морока. Вони теж належали йому, тілом і душею. Якщо в них ще лишилися душі. Кожен із них загрузнув не менше, ніж він сам — до того, як він знайшов вихід. Кожен із них не мав куди йти, крім іти за ним. Вони липнули до нього поглядами, нажаханими, благальними.
— Боїтеся, що вони зголодніють знову, перш ніж нам трапиться ще селище чи ферма? Цілком можливо. Боїтеся, що я дозволю їм поживитися кимось із вас? Можливо, одним чи двома. Зайвих коней у нас більше нема.
— Ті, інші, були простолюдинами, — тремтячим голосом вичавила з себе одна з жінок. Обличчя у неї було посмуговане брудом, проте одяг свідчив, що вона була з купчинь, та ще й багатих. Плями бруду лягли й на коштовну сіру сукню, а довга діра псувала спідницю. — Це були селяни. Ми ж служили... я служила...
Фейн перервав її, і його слова, мовлені буденним тоном, пролунали ще жорсткіше:
— Що ви таке для мене? Від вас користі менше, ніж від селян. Худоба для траллоків? Якщо худоба хоче жити, вона мусить бути корисною.
Жінка змінилася в обличчі. Вона схлипнула, і раптом усі решта забелькотіли, перериваючи один одного, запевняючи його у своїй корисності — всі оті чоловіки та жінки, наділені владою та високим становищем, доки їх не покликали до Фал Дари виконати свій обов’язок. Вони сипали іменами впливових і могутніх людей, котрих знали в Порубіжних землях, в Кайрені та інших країнах. Вони лопотіли про те, що тільки вони знають ту чи іншу країну, знаються на політиці, союзах, інтригах і на інших речах, про які вони йому розкажуть, якщо він дозволить йому служити. Їхній гомін змішувався зі звуками бійні, що її чинили траллоки, і щонайкраще пасував їм.
Фейн не звертав уваги ні на тих, ні на інших — він не боявся повертатися до них спиною, не боявся відтоді, як вони побачили, як він розправився зі щезником, — а попрямував до свого трофея. Опустившись на коліна, він провів руками по золотій, розкішно оздобленій скрині, відчуваючи ту силу, що була замкнена в ній. Він доручив нести її траллокам — він не настільки довіряв людям, щоби доручити їм поставити її на коня, примоцувавши до в’ючного сідла. Для декого з них мрії про могутність могли виявитися достатньо сильними, аби пересилити навіть страх перед ним. Траллоки ж ніколи не мріяли ні про що, крім убивств. А він ще не розгадав секрету, як відкрити цю скриню. Але все буде у належний час. Все буде. Все.
Оголивши кинджал, він поклав його поверх скрині і влаштувався біля вогнища. Лезо кинджала було кращою охороною за будь-якого траллока чи людину. Всі вони бачили, що трапилося, коли він одного разу його застосував. Ніхто не наважиться підійти до цього клинка ближче, ніж на спан. Хіба що за його наказом, і то остерігаючись.
Загорнувшись у ковдри, він лежав і дивився на північ. Наразі він не відчував аль’Тора: надто великою була відстань. А, можливо, аль’Тор знову вдався до отого свого фокуса зі зникненням. Ще у фортеці цей хлопець раптом зникав, і Фейн більше не міг його відчувати. Він не знав, як це відбувалося, проте аль’Тор завжди повертався, так само раптово, як і зникав. Повернеться він і цього разу.
— Цього разу ти прийдеш до мене, Ранде аль’Торе. Досі я тягнувся за тобою, наче пес, що йде по сліду, але тепер ти йдеш по моїх слідах. — Він зайшовся реготом, який і йому самому видався божевільним, але це його не турбувало. Божевілля теж було частиною його особистості. — Йди до мене, аль’Торе. Танець навіть ще не розпочався. Ми станцюємо на мисі Томан, і я вибавлюся від тебе. Нарешті я побачу тебе мертвим.