— Мілорде Ранде? — Тепер, стоячи доволі міцно на ногах, Гюрін здавався спокійнішим, хоча нервово стискав свою куртку біля пояса обома руками, та й обличчя у нього було напружене. — Мілорде Ранде, але ж ви доправите нас назад, адже так? Назад, додому? Я маю жінку, мілорде, і дітей. Мелія не переживе, якщо я загину, а вона навіть не матиме мого тіла, аби повернути його в обійми матері. Вона довіку побиватиметься. Ви ж розумієте, мілорде, я не можу залишити її у невіданні. Ви доправите нас назад. А якщо я помру і ви не зможете віддати їй моє тіло, ви повідомите їй, що сталося, хай вона хоч знатиме, що і як.
Ранд відкрив було рота, щоби вкотре заперечити, що він не лорд, а тоді закрив, не сказавши ні слова. Навряд чи наразі був якийсь сенс сперечатися через таку дрібницю. Ти втягнув його в це. Він і хотів би заперечити, але знав, що це так і є, знав, що він може направляти, навіть якщо здається, ніби все це сталося само собою. Лоял сказав, що Айз Седай використовували Камені, а отже, застосовували Єдину Силу. Якщо Лоял так сказав, значить, так воно і є — оґір ніколи не казав того, чого не знав, — а поряд більше не було нікого, хто міг би вдатися до Сили. Ти його в це втягнув, ти повинен його і витягти. Мусиш спробувати.
— Я зроблю все, що зможу, Гюріне. — І, оскільки Гюрін був шайнарцем, Ранд додав: — Присягаюся своїм Домом і своєю честю. Домом і честю пастуха — а вони для мене не менш важливі, ніж для лорда.
Гюрін випустив з рук куртку. У нього в очах з’явилася впевненість. Він низько вклонився.
— Матиму за честь служити вам, мілорде.
Ранд відчув, як його накриває відчуття провини. Тепер він упевнений, що ти доправиш його додому, бо шайнарські лорди завжди дотримуються свого слова. І що ж ти збираєшся робити, «лорде» Ранде?
— Тільки без цих штучок, Гюріне. Жодних поклонів. Я не... — Раптом він зрозумів, що не може ще раз сказати цій людині, що він не лорд. Якщо нюхач знайшов у собі сили не впадати у відчай, то тільки завдяки вірі в те, що Ранд — лорд, і він не міг відібрати у нього цю надію. Не зараз. — Не треба поклонів, — ніяково повторив він.
— Як скажете, лорде Ранде. — Гюрін усміхався майже так само широко, як тоді, коли вони з Рандом познайомилися.
Ранд прокашлявся.
— Так. Отже, домовилися.
Обидва його супутники дивилися на нього: Лоял з цікавістю, Гюрін — з довірою, і обидва чекали, що він робитиме. Це я переніс їх сюди. Мабуть, я. Отже, я повинен повернути їх назад. А це означає...
Вдихнувши на повні груди, він пішов білими кам’яними плитами до циліндра, вкритого символами. Навколо кожного символу тіснилися дрібні рядочки невідомою йому мовою, дивні літери, що складалися у хвилясті лінії та закручувалися спіралями, які зненацька перетворювалися на лінії ламані, і знову на плавні криві. Принаймні це було не траллоцьке письмо. Знехотя поклав він руки на колону. Її кам’яна відполірована поверхня виглядала сухою, а от на дотик видалася навдивовижу слизькою, наче це був змащений метал. Ранд заплющив очі і викликав пломінь. Порожнеча з’явилася повільно, невпевнено. Він розумів, що це його власний страх стримує її, страх перед тим, що він намагається зробити. Він спалював свій страх на вогні, але натомість приходив новий. Я не можу це зробити. Не можу направляти Силу. Я не хочу. Світло, повинен бути інший шлях. Він рішуче відкинув усі думки. Відчував, як піт краплинами проступає на обличчі. Проте він непохитно продовжував розпочате, спалюючи свої страхи у щоразу більшому полум’ї. І порожнеча була там.
Його сутність плавала в порожнечі. Він побачив світло — саїдін — навіть із заплющеними очима, відчув його тепло, світло обіймало його, обіймало все, заповнювало все. І воно колихалося. Наче полум’я свічки, якщо дивитися на нього крізь проолієний папір. Проолієний прогірклою олією. Смердючою олією.
Він дотягнувся до нього, сам не знав як, але дотягнувся — це був порух, потяг до світла, до саїдін, — і... не вхопив нічого, так наче руки пройшли крізь воду. Це було схоже на замулений ставок, де на поверхні плавало брудне шумовиння, а під ним була чиста вода, але він не міг зачерпнути її. Знову й знову вода втікала тоненькими цівками крізь пальці, аж поки не зосталося навіть краплі — лише пляма обслизлого шумовиння, що обпікало шкіру.
Він відчайдушно намагався відтворити картинку улоговини, якою вона була, де Інґтар і солдати сплять біля своїх коней, де є Мет і Перрин, і де Камінь лежить так, що над землею виступає лише один його край. Він створював цю картинку за межами порожнечі, проте тримаючись за оболонку того ніщо, що його оточувало. Силкувався поєднати картинку зі світлом, злити їх воєдино — улоговину, якою вона була, а в ній себе, Лояла і Гюріна. Разом. Голова заболіла. Разом із Метом, і Перрином, і шайнарцями. В голові запекло. Разом!
Порожнеча розсипалася на тисячі гострих, наче бритва, уламків, чикрижачи його мозок. Здригаючись, він хитнувся назад, широко розплющивши очі. Долоні горіли від натискування на Камінь, руки та плечі звело болем; шлунок вивертало від відчуття бруду, а голова... Він спробував втишити своє дихання. Такого ще ніколи не траплялося. Коли порожнеча зникала, вона просто зникала, лускала, наче проколота бульбашка, зникала у мерехтінні. Але ніколи не розбивалася, наче скляна. Голова наче оніміла, наче біль від тисячі миттєвих порізів ще не дійшов. Але кожен поріз відчувався так реально, наче був зроблений ножем. Він торкнувся скроні і здивувався, побачивши, що на пальцях нема крові.
Гюрін усе ще стояв, спокійно спостерігаючи за ним. І в цю мить він виглядав навіть ще впевненішим. Лорд Ранд щось робить. Для цього й існують лорди. Вони захищають землю і народ своїми тілами та своїми життями, а коли щось іде не так, вони це виправляють і прослідковують, щоби справедливість та правосуддя взяли гору. Доки Ранд робитиме щось — що завгодно — Гюрін віритиме, що зрештою все піде на лад. Лорди завжди все виправляють.
Лоял дивився на Ранда по-іншому, трохи спантеличено. Але теж дивився. Ранд не знав, що той про все це думає.
— Варто було спробувати, — сказав їм Ранд. Відчуття прогірклої олії всередині голови — Світло, воно всередині мене! Не хочу мати це в собі! — потроху зникало, але його все ще піднуджувало. — Спробую ще за кілька хвилин.
Ранд міг тільки сподіватися, що голос його звучить упевнено. Не мав зеленого поняття, як працюють ці Камені і чи мають його спроби хоч якийсь шанс на успіх. Можливо, ними треба орудувати за певними правилами. Можливо, треба робити щось особливе. Світло, може, Камінь спрацьовує лише раз, а може... Він заборонив своїм думкам рухатися в цьому напрямку. Від таких думок добра не буде. Він мусить це зробити. Дивлячись на Лояла та Гюріна, він зрозумів нарешті, що мав на увазі Лан, кажучи про обов’язок, важчий за гору.
— Мілорде, я подумав... — Гюрін замовк, здавалося, він на якусь мить змішався. — Мілорде, можливо, якщо ми знайдемо Друзів Морока, ми зможемо змусити їх сказати нам, як повернутися до нашого світу.
— Я б запитав і Друга Морока, і самого Морока, якби сподівався отримати правдиву відповідь, — сказав Ранд. — Але крім нас, тут нікого нема. Тільки ми втрьох. — Тільки я. Я той, хто мусить це зробити.
— Ми можемо піти по їхньому сліду, мілорде. Якщо ми їх упіймаємо...
Ранд уперся поглядом у нюхача.
— Ти що, й досі можеш їх занюхати?
— Можу, мілорде. — Гюрін наморщив лоба. — Слід слабкий, бліденький, як і все тут, але я його відчуваю. Он там. — Він вказав на гребінь улоговини. — Я цього не розумію, мілорде, але... Минулого вечора я міг би присягнутися, що слід вів з улоговини назад, туди, де ми були. Так ось, він і тут на тому ж місці, але слабенький, як я сказав. Не старий, ні... лише слабкий... Не знаю, лорде Ранде, знаю тільки, що він тут.