Ранд замислився. Якщо Фейн і Друзі Морока тут — хай що це за місце, — вони можуть знати, як вибратися звідси. А ще вони мають Ріг, і кинджал теж. Мет мусить отримати цей кинджал назад. Йому потрібно знайти їх хоча б через це одне. Але на його остаточний рішенець, як він із соромом усвідомив, вплинуло те, що він боявся ще однієї спроби. Боявся спробувати направляти Силу. Він менше боявся зустрітися з Друзями Морока і траллоками, маючи на своєму боці лише Гюріна та Лояла, ніж робити ще одну спробу.
— В такому разі ми підемо за Друзями Морока. — Він намагався говорити впевнено, як говорив би Лан чи Інґтар. — Ми мусимо повернути Ріг. Якщо ми не зможемо доглупати, як його у них відібрати, то принаймні хоч знатимемо, де він, а тоді ми знову розшукаємо Інґтара. Хоч би вони не запитали, як ми збираємося знову його розшукати.
— Гюріне, перевір, чи це справді той слід, який нам потрібний.
Нюхач заскочив у сідло, нетерпеливлячись хоч щось зробити, можливо, бажаючи якнайшвидше вибратися з улоговини, і спрямував коня вгору широкими кольоровими сходами. Копита лунко видзвонювали кам’яними сходинками, не залишаючи на них ані подряпини.
Ранд поклав пута Гнідана у сакви — знамено було на місці, хоч він не сумував би, якби воно залишилось в тій, іншій, улоговині, — відтак прихопив лук, сагайдак та вліз на свого жеребця. Позаду сідла притулився клунок, загорнутий у плащ Тома Мерриліна.
Лоял підвів до нього свого величезного коня. І хоча Ранд сидів у сідлі, а оґір стояв поруч із конем, все ж голова оґіра знаходилася на рівні Рандового плеча. Лоял усе ще виглядав здивованим.
— Гадаєш, нам варто залишитися тут? — запитав Ранд. — Ще раз спробувати скористатися Каменем? Якщо Друзі Морока тут, саме в цьому місці, ми мусимо їх знайти. Ми не можемо залишати Ріг Валіра в руках Друзів Морока; ти ж чув, що сказала Амерлін. І нам треба повернути цей кинджал. Мет помре, якщо його не матиме.
Лоял кивнув.
— Так, Ранде, мусимо. Але, Ранде, ці Камені...
— Ми знайдемо ще один. Ти ж сказав, що вони є повсюди, а якщо вони усі такі, як цей — з усією цією кам’яною кладкою навколо, — знайти ще один буде нескладно.
— Ранде, на тих сторінках йшлося, що ці камені походять з Епохи, старішої за Епоху Легенд, і навіть тодішні Айз Седай їх не розуміли, хоч і користувалися ними, принаймні наймогутніші з них. Вони задіювали їх, вдаючись до Єдиної Сили, Ранде. Як ти збираєшся скористатися Каменем, аби повернути нас назад? Цим чи будь-яким іншим, якщо ми його відшукаємо?
Мить чи дві Ранд лише дивився на оґіра, мізкуючи швидше, ніж будь-коли у своєму житті.
— Якщо вони старіші за Епоху Легенд, можливо, люди, котрі ними користувалися, не застосовували Силу. Має бути інший спосіб. Друзі Морока потрапили сюди, а вони точно не можуть направляти Силу. І хай який буде цей інший спосіб, я його знайду. Я виведу нас назад, Лояле. — Він кинув погляд на високу кам’яну колону, вкриту дивними знаками, і відчув, що тремтить. Світло, якби мені лише не доводилося застосовувати Силу, щоб це зробити. — Я зроблю це, Лояле, я обіцяю. Хай як, а зроблю.
Оґір із сумнівом кивнув головою. Він перекинув ногу через спину свого величезного коня і подався вслід за Рандом, аби доєднатися до Гюріна, що заждався серед почорнілих дерев. Перед ними пролягала полога і пагорбиста місцина, де-не-де поцяткована перелісками, а між ними — луги, попротинані численними потічками. Вдалині щось темніло, і Ранду здалося, що це ще одна випалена латка. Усе тут було блякле, усі кольори розмиті. Жодної прикмети чогось, зробленого людськими руками, за винятком того кам’яного кола, що залишилось позаду. І небо над головами — порожнє, ні диму з коминів, ані птахів, лише нечисленні хмаринки та блідо-жовте сонце.
А найгіршим було те, що місцевість, здавалося, вводила око в оману. Те, що знаходилося поруч, виглядало цілком нормально, як і те, що знаходилося віддалік просто попереду. Але варт було Рандові повернути голову, як побачені краєм ока віддалені речі раптом, наче рвучись до нього, опинялися значно ближче. Це спричиняло запаморочення, навіть коні нервово схрапували й водили більмами. Ранд спробував повільніше повертати голову; явне переміщення речей, які мали би залишатися на місці, нікуди не поділося, але це трохи наче допомогло.
— У тих сторінках з книжки про це щось було? — поцікавився Ранд.
Лоял похитав головою, тоді судомно глитнув, наче шкодуючи про необачний рух.
— Ані слова.
— Мабуть, тут нічого не вдієш. Куди нам, Гюріне?
— На південь, лорде Ранде.
Нюхач уперто дивився у землю.
— На південь, то й на південь. — Має бути якийсь шлях, крім того, щоби вдаватися до Сили. Ранд торкнув Гнідана у боки. Намагався, щоби його голос звучав безтурботно, наче не бачив нічого складного в тому, що вони збираються робити. — Що там казав Інґтар? Три-чотири дні, і ми побачимо той монумент, що його звів Артур Яструбине Крило? Цікаво, чи він існує і тут, як ці Камені. Якщо це Можливий світ, то цілком ймовірно, що монумент стоїть і тут. На це варто буде поглянути, чи не так, Лояле?
Вони поскакали на південь.
Розділ 14
Вовчий брат
— Зникли? — Інґтару не вистачало повітря. — А мої вартові нічого не бачили. Нічого такого! Вони не могли просто взяти й поїхати! Слухаючи Інґтара, Перрин опустив плечі й кинув погляд на Мета. Той стояв трохи осторонь, суплячись, і бурмотів щось собі під ніс. Перрину здалося, що приятель дискутує сам із собою. Сонце вже виткнулося з-за обрію, і загін давно мав би вирушати. Тіні довгими смугами лягли на улоговину, витягнувшись та потоншавши, але не втративши абрисів тих дерев, що їх відкидали. Взяті на повід тягловики з поклажею нетерпляче переступали з ноги на ногу, але всі воїни чекали, кожен біля свого коня.
Підбіг Уно.
— Жодного довбаного сліду, мілорде. — Видно було, що він почувається роздратованим. Невдача принижувала його майстерність як слідопита. — Згоріти мені, жодного триклятого відбитка копита. Вони просто розчинилися в сраному повітрі!
— Три людини та троє коней не можуть просто так узяти і розчинитися, — рикнув Інґтар. — Пошукай сліди ще, Уно. Якщо хтось і може знайти, куди вони поділися, то це ти.
— Може, вони просто втекли, — ляпнув Мет.
Уно зупинився і люто блимнув на нього.
Наче він облаяв Айз Седай, здивовано подумав Перрин.
— Навіщо б їм утікати? — небезпечно м’яким голосом запитав Інґтар. — Ранд, Будівничий, нюхач — мій нюхач! — навіщо комусь із них утікати? А надто всім трьом?
Мет знизав плечима.
— Не знаю. Ранд, він... — Перрину хотілося жбурнути в нього чимось, вдарити, зробити щось, аби його зупинити, але ж не на очах Інґтара та Уно. Він зітхнув полегшено, коли Мет завагався, тоді розвів руками й пробубонів: — Не знаю навіщо. Просто подумав, що вони могли втекти.
Інґтар скривився.
— Втекли! — Він прогарчав це так, наче й на мить не міг такого припустити. — Будівничий міг піти, коли забажає, але Гюрін ніколи би не став утікати. Як і Ранд аль’Тор. Він теж не втік би; тим паче тепер, коли знає, який на ньому обов’язок. Йди, Уно. Обшукай усе ще раз.
Уно легенько вклонився і швидко пішов геть, і тільки руків’я меча похитувалось у нього за плечима.
Інґтар продовжував бурчати:
— З якого дива Гюрін міг отак узяти і піти — серед ночі, нікому нічого не сказавши? Він знав, що ми мусимо зробити. Як я маю вистежувати це мерзенне поріддя Тіні без нього? Зараз я віддав би тисячу золотих крон за зграю гончаків. Якби я не знав, що це неможливо, то сказав би, що це втнули Друзі Морока, аби могти тепер вільно гайнути на схід чи на захід, а я про це навіть гадки не матиму. Світло, а хіба я тепер знаю, що можливо, а що неможливо! — Важко ступаючи, він пішов услід за Уно.