Перрин занепокоєно засовався. Без сумніву, Друзі Морока щомиті від них віддаляються. Зникають удалині — разом із Рогом Валіра та кинджалом з Шадар Лоґота. Він не думав, що Ранд, хай ким він тепер став, хай що з ним трапилося, міг покинути цю погоню. Але куди він подівся і навіщо? Лоял міг піти разом із Рандом заради дружби, але яким боком тут Гюрін?
— Може, він усе ж таки втік, — пробурмотів він, тоді роззирнувся.
Схоже, ніхто цього не почув, навіть Мет не звернув на нього уваги. Він пригладив волосся. Якщо Айз Седай захотіли би з нього, Перрина, зробити Лжедракона, то він точно втік би. Але хоч як він тривожився за Ранда, це не могло допомогти вистежувати Друзів Морока.
Можливо, був один спосіб, якби він лише захотів ним скористатися. Він не хотів цього робити. Втікав від цього, але, можливо, більше втікати не можна. Так мені і треба за те, що я наговорив Ранду. Якби ж я тільки міг утекти... Навіть усвідомлюючи, що він може зробити, аби допомогти — що він мусить зробити, — він сумнівався.
Ніхто на нього не дивився. А якби хтось і подивився, то не зрозумів би, що бачить. Урешті-решт, хоч і неохоче, Перрин заплющив очі і дав течії підхопити себе, підхопити власні думки, забрати їх, звільнити його від думок.
З самого початку він намагався це заперечувати, ще до того, як очі у нього почали змінювати колір, ставати замість темно-карих жовтими, наче відполіроване золото. Зустрівшись із цим уперше, вперше дізнавшись про це, він відмовився повірити, та й потім намагався не визнавати правди. Йому все ще хотілося втекти.
Думки його пливли вдалину, намагаючись відшукати те, що мало там бути, що й завжди бувало в краях, де людей не було зовсім, або ж вони зустрічалися лише зрідка. Відшукати своїх братів. Йому не хотілося так думати про них, але вони були його братами.
Спершу він боявся — а раптом те, що з ним відбувається, забруднене Мороком або Єдиною Силою? І те, і те однаково погано для юнака, котрий хоче лише одного: стати ковалем і прожити життя у Світлі і в мирі. Завдяки цьому він трохи розумів, як почувається Ранд, як той боїться сам себе, почувається заплямованим. Він ще й досі не позбувся такого ж відчуття. Хоча те, що з ним відбувалося, існувало раніше, ніж люди почали вдаватися до Єдиної Сили, існувало з початку самого Часу. Це не Сила, так сказала йому Морейн. Щось таке, що зникло дуже давно, а тепер знову відродилося. Про це знала і Еґвейн, хоч він і волів би, аби вона не знала. Хай би ніхто не знав. Він сподівався, що вона не розповіла нікому.
Контакт. Він відчув їх, відчув, що вони думають. Відчув своїх братів, вовків.
Думки їхні прилинули до нього коловоротом образів та емоцій. Колись він відчував самі лише голі емоції, але тепер його розум навчився виражати емоцію в словах. Вовчий брат. Подив. Двоногий, що вміє говорити. Бліда картинка, вицвіла від часу, старіша за стару — чоловіки біжать разом із вовками, дві зграї полюють разом. Ми чули, що це повертається. Ти Довге Ікло?
І знову нечітка картинка: чоловік в одязі зі шкур, з довгим ножем у руці, але цю картинку перекриває інша, ясніша: кошлатий вовк з одним зубом, довшим за інші, сталевий зуб виблискує на сонці, коли вовк веде зграю у відчайдушній погоні за оленями, бо це означає життя, а не повільну голодну смерть, а олені даремно намагаються втекти, біжать, грузнучи в снігу аж по черева, а сніг виблискує під сонцем так, що боляче очам, і вітер завиває на перевалах, закручує дрібний сніг у віхолу, і... Вовчі імена завжди пов’язані зі складними асоціаціями.
Чоловіка Перрин упізнав. Ілайс Мачера, той, хто першим познайомив його з вовками. Інколи він шкодував, що колись зустрівся з Ілайсом.
Ні, подумав він і спробував намалювати в уяві власний образ.
Так. Ми чули про тебе.
Це був не той образ, який створив він, образ юнака з широкими плечима та скуйовдженим кучерявим волоссям, з сокирою на поясі, якого дехто вважав вайлуватим тугодумом. Цей юнак теж був присутнім на тій картинці, що прийшла назад від вовків, але значно яскравішим був образ величезного дикого бика з вигнутими рогами з блискучого металу, який мчить крізь ніч із усією стрімкістю та пристрасністю юності, і кучерява шерсть мерехтить у місячному сяйві, а він кидається в гущу кінних білоплащників, а повітря таке п’янке, холодне, темне, і кров така червона на рогах, і...
Молодий Бик.
Шок був такий сильний, що Перрин на мить утратив контакт. Він і гадки не мав, що вони дали йому ім’я. Хотів би забути, яким чином він його заслужив. Торкнувся сокири на поясі, з блискучим півмісяцем леза. Допоможи мені, Світло, я вбив двох людей. Вони вбили би мене першими, і Еґвейн, але ж...
Відкинувши все це вбік — що зроблено, те зроблено, та й воно вже позаду, і він не має бажання це згадувати, — він дав вовкам запах Ранда, Лояла та Гюріна, і запитав, чи не внюхали вони цих трьох. Це було одне з умінь, що прийшло до нього разом із зміною кольору очей: тепер він міг розпізнавати людей за запахом, навіть якщо він їх не бачив. Зір у нього також став гострішим: тепер він бачив навіть майже в абсолютній темряві. Тому Перрин завжди був уважним і запалював лампи чи свічки раніше, ніж хтось інший згадає, що вони вже потрібні.
Від вовків прийшла картинка людей верхи, що наближалися до улоговини під вечір. Тоді вони востаннє бачили та чули запах Ранда і цих двох.
Перрин завагався. Наступний крок буде марним, якщо не розповісти Інґтару. Але ж Мет помре, якщо ми не знайдемо цей кинджал. Згоріти тобі, Ранде, навіщо ти прихопив із собою ще й нюхача?
Коли він — один-єдиний раз — спустився з Еґвейн до підземелля, від запаху Фейна у нього волосся стало дибки; навіть траллоки смерділи не так огидно. Йому захотілося прорватися крізь ґрати й розірвати цю людину на шматки, і цей порив налякав його більше, ніж сам Фейн. Аби не завити вголос, у своєму повідомленні вовкам він замаскував сморід Фейна запахом траллоків.
Вдалині пролунало багатоголосе вовче виття, і коні в улоговині забили копитами та налякано заіржали. Дехто з солдатів перевірив пальцем гостроту довгого списа й окинув стурбованим поглядом схили. А в Перрина в голові все було значно гірше. Він відчув лють вовків, ненависть. Вовки ненавиділи тільки дві речі. Все інше вони могли стерпіти, але вогонь і траллоків вони ненавиділи, і навіть пройшли би крізь вогонь, аби вбити траллоків.
Залах Фейна довів їх до шаленства, так наче вони занюхали щось таке, порівняно з чим запах траллоків здається звичним і нормальним.
Де?
Небозвід закрутився у Перрина в голові, завертілася земля. Вовки не розрізняли сторін світу. Вони знали рух Сонця та Місяця, зміну пір року, контури місцевості. Перрин розгадав їхнє послання. Південь. І ще щось. Прагнення вбити траллоків. Вовки пропонували Молодому Бику вбивати разом із ними. Може привести з собою двоногих у твердих шкурах, якщо хоче, але Молодий Бик, Димчастий, Два Олені та Зимовий Світанок і решта зграї будуть полювати на Покручів, що посміли прийти на їхню землю. Неїстівна плоть і гірка кров обпікатиме язики, проте їх треба вбити. Вбити. Вбити Покручів.
Їхня лють передалася Перрину. Губи розтягнулися у гарчанні, він ступив крок уперед, щоби приєднатися до них, бігти разом із ними у гонитві, вбивати разом із ними.
Зусиллям волі він перервав контакт — залишилась тільки тоненька ниточка відчуття, що вовки тут, поблизу. Попри відстань він міг вказати, де вони знаходяться. Відчував холод у грудях. Я — людина, а не вовк. Світло, допоможи мені, я — людина!
— Перрине, з тобою все гаразд? — озвався до нього Мет, підійшовши ближче, звичним легковажним тоном, в якому останнім часом відчувалася й прихована гіркота, але дивився він стурбовано. — Цього мені лише не вистачало. Ранд кудись завіявся, а тепер ще ти захворів. Не знаю, де взяти тут Мудриню, щоби вона про тебе подбала. Здається, у мене в торбах є трохи вербової кори. Можу заварити для тебе чай, якщо Інґтар ще не зараз скомандує вирушати. Чай тобі допоможе, якщо заварити міцніше.