— Я... Зі мною все гаразд, Мете.
Відсторонивши приятеля, Перрин пішов шукати Інґтара. Шайнарський лорд обстежував кожний міліметр гребеня улоговини разом із Уно, Раґаном та Масимою. Коли він відізвав Інґтара вбік, решта слідопитів подивилися на нього невдоволено. Переконавшись, що Уно і всі інші не можуть їх почути, Перрин заговорив:
— Я не знаю, куди поділися Ранд та інші, Інґтаре, але Падан Фейн, траллоки і, як я здогадуюсь, ще й Друзі Морока, прямують на південь, як і раніше.
— Звідки ти це знаєш? — поставив Інґтар питання руба.
Перрин важко передихнув.
— Мені розповіли вовки.
Він чекав, не знаючи, що буде далі. Сміх, презирство, звинувачення в тому, що він — Друг Морока, а, може, і божевільний. Він свідомо засунув руки за пояс на спині, подалі від сокири. Я не вбиватиму. Досить. Якщо він спробує вбити мене як Друга Морока, я втечу, але нікого більше не вб’ю.
— Я чув про такі речі, — промовив Інґтар, помовчавши. — Так, самі чутки. Був один Охоронець на ім’я Ілайс Мачера, і про нього подейкували, ніби він може розмовляти з вовками. Він зник багато років тому. — Схоже, він прочитав щось у Перринових очах. — Ти його знаєш?
— Я його знаю, — безбарвним голосом відповів Перрин. — Це він... Я не хочу про це говорити. Я цього не просив. — Саме так казав і Ранд. Світло, як би я хотів бути вдома і працювати в кузні разом із майстром Лугганом!
— Ці вовки, — промовив Інґтар, — вони вистежуватимуть для нас Друзів Морока і траллоків? — Перрин кивнув. — Добре. Я здобуду Ріг, чого б це не коштувало. — Шайнарець озирнувся на Уно й інших — вони й надалі намагалися розшукати сліди. — Краще нікому про це не казати. У Порубіжних землях вовків вважають за добрий знак. Траллоки їх бояться. Та все ж таки краще хай це залишиться поки що між нами. Хтось може зрозуміти неправильно.
— Я хотів би, аби про це ніхто й ніколи не довідався, — відказав Перрин.
— Я скажу всім, що, на твою думку, ти маєш такі ж здібності, як і Гюрін. Це вони зрозуміють і не заперечуватимуть. Хтось і раніше помітив, як ти морщив носа в тому селищі, а ще на переправі. Я чув, як вони реготалися з твого ніжного носа. Отже, вчинимо так: сьогодні ти поведеш нас по сліду, Уно побачить достатньо відбитків і підтвердить, що ми рухаємося у правильному напрямку, і ще до вечора кожна людина буле впевнена, що ти нюхач. Я здобуду Ріг. — Він поглянув на небо і скомандував: — Гайнуємо світлий час! На коні!
На подив Перрина, шайнарці, схоже, проковтнули версію Інґтара. Лише деякі з них сприйняли це скептично, Масима навіть сплюнув, але Уно задумливо кивнув, а цього для більшості було достатньо. Переконати Мета виявилося найважче.
— Нюхач... ти? Ти збираєшся вистежувати вбивць за запахом? Перрине, ти такий само слабий на голову, як Ранд. З Емондового Лугу я один залишився сповна розуму, відколи Еґвейн і Найнів вирушили до Тар Балона, щоби стати... — Він замовк, зиркнувши в бік шайнарців.
Перрин зайняв місце Гюріна, поряд з Інґтаром, і невеличка колона вирушила на південь. Мет сипав образливими жартами, аж доки Уно не знайшов перші відбитки траллоків і людей, що пересувалися верхи, але Перрин не звертав на нього уваги. Він щосили намагався втримати вовків, аби вони не помчали вперед убивати траллоків. Вовки прагнули лише одного: вбити Покручів; для них Друзі Морока нічим не відрізнялися від інших двоногих. Перрин уже бачив у своїй уяві, як Друзі Морока кидаються урозтіч, а вовки тимчасом перегризають горлянки траллокам. Втікають із Рогом Валіра. Втікають із кинджалом. А коли вовки покінчать із траллоками, навряд чи йому вдасться умовити вовків переслідувати людей, навіть якби він знав, кого саме з них треба переслідувати. Тому він подумки сперечався з вовками безперестану, і піт зросив йому чоло ще задовго до того, як він отримав першу картину, що змусила його шлунок підступити до горла.
Він натягнув повіддя, і кінь під ним став як укопаний. Решта зробили те саме, вичікувально дивлячись на нього. Він дивився просто перед собою і тихо лаявся останніми словами.
Вовки могли вбивати людей, але не надавали переваги такій здобичі. З одного боку, вони пам’ятали старі часи, коли люди й вовки полювали разом, а з іншого боку, двоногі просто були несмачні. Раніше він навіть уявити не міг, наскільки вовки перебірливі в їжі. Вони не їли мертвечини, хіба що вмирали з голоду, і рідко хто з них убивав більше, ніж міг з’їсти. Ту емоцію, яка наразі прийшла Перрину від вовків, радше можна було визначити як відразу. А ще були образи. На жаль, він отримував їх чіткішими, ніж хотів би. Тіла, чоловіків, жінок, дітей, абияк скидані на купу. Земля, просочена кров’ю, земля, порита копитами, збита відчайдушними спробами втекти від загибелі. Пошматована плоть. Відірвані голови. Стерв’ятники б’ють білими крилами, забризканими червоним, дзьобами на голих, позбавлених пір’я головах клюють і жадібно ковтають. Він перервав контакт, аби його не знудило.
Вдалині, над верхівками дерев, він розгледів гострим оком крихітні чорні цятки, що кружляли, знижуючись, відтак падали каменем і знову здіймалися в небо. Стерв’ятники билися за свій бенкет.
— Там, попереду, щось погане. — Він зустрівся поглядом з Інґтаром і важко зглитнув. Як йому розповісти, про що він дізнався, не порушивши легенду, ніби він — нюхач? Я не хочу наближатися до того місця, не хочу на це дивитися. Але вони побачать стерв’ятників і захочуть довідатися, що там таке. Мушу розповісти їм стільки, щоб вони захотіли обминути це місце стороною. — Люди з того селища... Гадаю, траллоки їх убили.
Уно тихо вилаявся, ще деякі шайнарці загомоніли. Утім, схоже, ніхто не сприйняв його повідомлення як якусь дивовижу. Лорд Інґтар сказав, що Перрин — нюхач, а нюхачі можуть нюхом почути вбивство.
— І хтось їде за нами, — зауважив Інґтар.
Мет притьмом розвернув коня.
— Мабуть, це Ранд. Я знав, що він мене не кине.
З півночі до них рухалася тоненька переривчаста смужка куряви — кінь скакав по прогалинах, де трава була рідшою. Шайнарці розсипалися в одну лаву, наставивши списи, пильнуючись. У такому місці важко було очікувати випадкового подорожнього.
Ось вималювалася і темна плямка — кінь із вершником. Гострі очі Перрина роздивилися, що це жінка, задовго до того, як це побачили інші. Неподалік загону вершниця перейшла з галопу на рись, обмахуючись однією рукою. Пухкенька, сивувата жінка, з притороченим позаду сідла плащем. Вона подивилася на вояків відсутнім поглядом примружених очей.
— Це одна з Айз Седай, — розчаровано проказав Мет. — Я її впізнаю. Верін.
— Верін Седай, — різко виправив його Інґтар, тоді вклонився жінці, не спішуючись.
— Мене послала Морейн Седай, лорде Інґтаре, — промовила Верін, вдоволено посміхаючись. — Вона вирішила, що я можу стати вам у пригоді. Ну й довелося мені галопувати. Я вже гадала, що не дожену вас до самого Кайрену. Ви, звісно, бачили те селище? Яке мерзенне лиходійство, чи не так? І цей мерддраал. Там гайвороння розсілося по всіх дахах, і круки теж, але жоден птах не наблизився до нього, хай який він був мертвісінький. Але щоби роздивитися, що воно таке, мені довелося розігнати хмару мушви, завважки як сам Морок. Шкода, що у мене не було часу зняти цю істоту і спустити на землю. Ніколи не мала шансу дослідити... — Раптом очі у неї звузилися і всю її неуважність та дивакуватість наче лизь злизав. — Де, згоріти мені, Ранд аль’Тор?!
Інґтар скривився:
— Зник, Верін Седай. Сьогодні вночі, не залишивши навіть сліду. Він, оґір, а ще Гюрін, один із моїх людей.
— Оґір, лорде Інґтаре? А ваш нюхач разом з ним? А що ці двоє можуть мати спільного з... — Інґтар гостро поглянув на неї, і вона фиркнула. — Невже ви вважаєте, що це можна втримати в таємниці? — Вона знову фиркнула. — Нюхачі... Зникли, кажете ви?
— Так, Верін Седай. — Голос в Інґтара був невпевнений. Завжди нелегко дізнатися, що Айз Седай знає щось таке, що ти вважав власним секретом; Перрин тільки міг сподіватися, що Морейн нікому не розповіла про нього. — Але у мене є... є новий нюхач. — Шайнарський лорд показав на Перрина. — Здається, цей хлопець теж має відповідні здібності. Я знайду Ріг Валіра, як я й присягнувся, не сумнівайтеся. Ми раді будемо вашому товариству, Айз Седай, якщо ви вирішите їхати з нами.