— Якби ж то все стало так, як було раніше, правда, овечий пастуше? Чи якби ж то дівчина пішла за тобою замість іти в Тар Валон? Гадаєш, вона відмовиться від того, щоби стати Айз Седай, заради мандрівного життя? З тобою? Якщо зумієш подати їй це під правильним соусом, то, може, й відмовиться. Любов — дивна штука. — Голос Лана раптом прозвучав утомлено. — Найдивніша річ у світі.
— Ні. — Саме цього йому й праглося, щоб вона захотіла піти з ним. Він розплющив очі і випростав спину, змусивши себе говорити твердо. — Ні, я б не дозволив їй піти зі мною, навіть якби вона просила. — Він не міг так із нею вчинити. Однак, заради Світла, хіба не було би приємно, навіть на хвилинку, якби вона сказала, що хоче піти? — Вона впирається, як дишель у віз, коли вважає, що я вказую, як їй слід вчинити, але принаймні я можу захистити її від цього. — Йому б хотілося, щоб вона й далі сиділа вдома, в Емондовому Лузі, але будь-яка надія на це звіялась у той день, коли Морейн приїхала у Межиріччя. — Навіть якщо це означатиме, що вона стане Айз Седай! — Краєм ока він помітив зведену брову Лана і почервонів.
— І в цьому вся причина? Ти хочеш провести якомога більше часу зі своїми друзями-односельцями, перш ніж вони поїдуть? Це тому ти так зволікаєш? Ти добре знаєш, хто нюшкує твої сліди.
Ранд сердито зірвався з місця.
— Ну гаразд, це через Морейн! Мене би тут навіть не було, якби не вона, а тепер вона до мене й слова не промовить.
— Ти вже був би мертвий, овечий пастуше, якби не вона, — нечуло зауважив Лан, проте Ранда було не спинити.
— Вона розповідає мені... розповідає про мене жахливі речі, — кісточки його пальців на руків’ї меча побіліли. Що я збожеволію і помру! — А потім ні сіло ні впало замовкає. Вона поводиться так, ніби я зостався тим самим Рандом, яким був у той день, коли вона відшукала мене, а це вже відгонить паскудно.
— Ти хочеш, щоби вона ставилася до тебе як до того, ким ти є?
— Ні! Я не те хотів сказати. Хай би мені згоріти, у половині випадків я не знаю, що кажу. Я цього не хочу, але мене лякає й інше. А тепер вона кудись подалася, пропала...
— Я казав тобі, що іноді їй потрібно побути на самоті. І не подобає ні тобі, ні будь-кому іншому сумніватись у її діях.
— ...нікому не сказавши, куди йде чи коли повернеться, і взагалі, чи повернеться. Вона повинна сказати мені щось таке, що мені допоможе, Лане. Хоча б щось. Повинна. Якщо колись повернеться.
— Вона повернулася, овечий пастуше. Вчора ввечері. Проте, гадаю, вона сказала тобі все, що могла. Задовольнися цим. Усього, чого можна, ти від неї навчився. — Лан ствердно хитнув головою, і голос його прозвучав бадьоріше. — І ти вже точно нічому не навчишся, якщо стовбичитимеш тут. Саме час трохи попрацювати над утримуванням рівноваги. Виконай «Розтинання шовку», починаючи з «Чаплі в очереті». Пам’ятай, що позиція «Чаплі» лише для відпрацьовування рівноваги. Поза тренуванням вона повністю відкриє тебе супротивнику, з цієї позиції можна завдати удару, якщо вичекати, поки інший атакуватиме першим, однак його меча тобі уникнути не вдасться.
— Вона мусить мені хоча би щось розказати, Лане. Той вітер... Він був неприродний, і мені байдуже, наскільки близько від Гнилолісся ми знаходимося.
— «Чапля в очереті», овечий пастуше. І не забувай про зап’ястя.
Із півдня долинув притлумлений звук сурм, розкотисте рокотання фанфар поступово голоснішало, їм вторувало наполегливе бум-бум-БУМ-бум литавр. Якусь мить Ранд і Лан дивилися один на одного, а потім бумкання притягнуло їх до південної стіни муру, що оперізував верх вежі.
Місто розкинулося на високих пагорбах, земля навколо міських мурів на цілу милю була розчищена від усього, що сягало людині вище щиколоток, а сама цитадель займала найвищий пагорб. З вершини вежі, понад димарями та дахами, чітко проглядалося все аж до самого лісу. Першими з-поміж дерев замаячіли довбиші, їх була чи не дюжина, і чи не дюжина литавр рівномірно похитувалася у ритмі маршового кроку, і тільки палички злітали й опадали. За ними надійшли сурмачі, урочисто дмучи у здійняті вгору довгі вилискуючі сурми. З такої відстані Ранду не вдавалося розгледіти величезний квадратний штандарт, що тріпотів на вітрі за їхніми спинами. Однак Лан гмукнув собі під ніс: в Охоронця зір був, як у снігового орла.
Ранд глянув на нього, проте Охоронець мовчав, не відриваючись поглядом від колони, що виходила з лісу. З-поміж дерев виїхали вершники в обладунках, а за мить і жінки — також верхи. Потім з’явився паланкін із опущеними фіранками поміж двома кіньми: один спереду, інший — ззаду, а потім ще вершники. Далі шеренги списоносців, піки яких щетинилися угорі над ними, наче довжелезне терня, а за ними — лучники з луками, прилаштованими навскоси через груди, і весь цей шик марширував під биття литавр. Знову озвалися сурми. Схожа на співочу змію, колона звивалася до Фал Дари.
Вітер брижив штандарт, що був вищим за будь-якого чоловіка, розгладжуючи його в один бік. Штандарт був велетенським, крім того знаходився вже достатньо близько, щоби Ранд зміг його розгледіти. Вихор кольорів, який ні про що не говорив Ранду, проте в самому його осередді біліла емблема, схожа на кришталево чисту сльозу. Йому перехопило подих. Пломінь Тар Балона.
— З ними Інґтар. — Голос Лана звучав так, ніби його думки були десь далеко звідси. — Нарешті повернувся зі свого полювання. Довгенько ж його не було. Цікаво, чи пощастило йому?
— Айз Седай, — прошепотів Ранд, коли голос повернувся до нього. Усі ці жінки отам... Морейн була Айз Седай, це правда, однак він уже подорожував із нею, і якщо не цілком їй довіряв, то хоча б знав її. Чи вважав, що знає. Але вона була одна. Проте так багато Айз Седай, що прибули у такий спосіб, — це вже було щось зовсім інше. Він прочистив горло, а коли заговорив, його голос хрипів. — Чому їх так багато, Лане? Для чого вони взагалі? Та ще й із литаврами, і з сурмами, і з штандартом, що оповіщає про їхнє прибуття...
Айз Седай шанували у Шайнарі, принаймні більшість населення, а решта з острахом поважала їх, проте Ранд бував у місцях, де все було по-іншому, де був лише страх, а часто й ненависть. Там, де він виріс, деякі чоловіки говорили про «тарвалонських відьом» так, як ото коли згадували Морока. Він спробував порахувати жінок, але вони не дотримувалися якогось шикування чи порядку, переміщалися на конях, як їм заманеться, щоб поговорити одна з одною чи з кимось у паланкіні. По його тілі забігали мурашки. Він подорожував із Морейн, зустрів ще одну Айз Седай, і вже почав вважати себе таким, що побував у бувальцях. Ніхто ніколи не покидав Межиріччя, ну майже ніхто, а він покинув. Він бачив таке, чого ніхто у Межиріччі за все життя не бачив, він робив таке, про що вони тільки мріяли, якщо взагалі про таке мріяли. Він бачив королеву і зустрічався з дочкою-спадкоємицею трону Андору, стояв перед мерддраалом і подорожував Шляхами, однак нічого з того не підготувало його до цієї миті.
— Чому їх так багато? — знову прошепотів він.
— Престол Амерлін прибула особисто, — Лан глянув на нього, і вираз його обличчя був твердим і непрочитуваним, наче камінь. — Твої уроки закінчилися, овечий пастуше. — Він замовк, і Ранду майже здалося, що на його обличчі відбилося співчуття. Звісно, це було немислимо. — Краще би ти ще тиждень тому зник.
Після цих слів Охоронець схопив свою сорочку і зник на сходах, що вели униз до вежі.
Ранд поворушив язиком, щоби хоч трохи зволожити рот. Він дивився на колону, що наближалася до Фал Дари, наче це справді була змія, смертоносна змія. У вухах аж лящало від гуку литавр і сурм. Престол Амерлін, яка правила усіма Айз Седай. Вона приїхала через мене. Жодна інша причина йому на гадку не спадала.