На подив Перрина, слова його звучали досить нещиро.
Верін зиркнула на Перрина, і він неспокійно засовався в сідлі.
— Щойно ви втратили старого, а вже з’явився новий нюхач? Дуже... м-м-м... провіденціально, хіба ні? Слідів ви не знайшли? Звісно, що ні. Ви ж уже сказали. Дивно. Цієї ночі.
Вона розвернулася в сідлі, вдивляючись у північний виднокрай, і на мить Перрин майже повірив, що вона збирається поскакати назад, туди, звідки приїхала.
Спохмурнілий Інґтар подивився на неї:
— Ви гадаєте, це зникнення може бути певним чином пов’язане з Рогом?
Верін знову сіла прямо.
— З Рогом? Ні. Ні... навряд чи. Але це дивно. Дуже дивно. А я не люблю дивних речей, доки я їх не зрозумію.
— Можу послати двох своїх людей, вони проведуть вас до того місця, де вони зникли, Верін Седай. Доправлять вас туди без жодного клопоту.
— Ні. Якщо ви кажете, що вони зникли безслідно... — Вона подивилася на Інґтара довгим пильним поглядом, і з виразу її обличчя не можна було сказати, що вона думає. — Я поїду з вами. Можливо, ми їх знайдемо, або ж вони знайдуть нас. Ми поговоримо з вами в дорозі, лорде Інґтаре. Розкажіть мені все про цього юнака. Все, що він робив, все, що він казав.
Загін вирушив далі під брязкіт збруї та обладунків. Верін їхала поруч з Інґтаром, розпитуючи його настійливо, але надто тихо, щоби їхню розмову можна було розчути. Перрин хотів було зайняти своє попереднє місце в колоні, але вона зиркнула на нього — і він відстав.
— Її Ранд цікавить, — буркнув Мет, — а не Ріг.
Перрин кивнув. Куди б ти не подівся, Ранде, залишайся там. Там безпечніше, ніж тут.
Розділ 15
Родичевбивця
Від того, як хворобливо бляклі далекі пагорби, здавалося, плили до Ранда, коли він дивився просто на них, у нього голова йшла обертом, якщо тільки він не загортався в порожнечу. Інколи порожнеча заскакувала його зненацька, але Ранд боявся її, наче смерті. Краще нехай паморочиться в голові, ніж опинитися в порожнечі, де миготить тривожне світло. Набагато краще бачити цю вицвілу місцевість. Проте він усе ж таки намагався не дивитися на віддалені предмети, якщо тільки вони не були просто перед очима.
Гюрін зберігав незворушний вигляд обличчя, сконцентрувавшись на винюхуванні сліду, що дозволяло йому не звертати уваги на місцевість, якою вони рухалися. Коли ж нюхачу траплялося помітити те, що навкруги, він смикався і витирав долоні об куртку, а тоді зі скляними очима виставляв ніс уперед, наче той гончак, і намагався не бачити нічого навколо. Лоял охляпом їхав у своєму сідлі, позираючи насуплено навкруги, нервово посмикуючи вухами й щось бурмочучи.
Вони знову перетнули почорнілу, вигорілу ділянку, де навіть земля хрустіла під копитами коней, наче була обпалена. Такі вигорілі смуги, інколи з милю завширшки, інколи не більше кількох сотень кроків, тягнулися на схід і на захід — рівні, наче стріла. Двічі Ранд бачив кінець вигорілої смуги: один раз, коли вони скакали просто нею, а вдруге, коли вони скакали вздовж. І щоразу випал закінчувався гострим кутом. Принаймні так закінчувалися ті випали, що він бачив, але він гадав, що так повсюди.
Одного разу, ще вдома, в Емондовому Лузі, Ранд бачив, як Уотлі Елдін прикрашав свій фургон до Дня Сонця. Уот намалював яскравими фарбами картинки, а тоді взявся облямовувати їх хитромудрим орнаментом із завитків. Уот торкався кінчиком пензля стінки фургона, і, коли він натискав сильніше, тонка лінія товщала, а коли послаблював тиск, знову тоншала. Ось такий вигляд мала і місцевість, якою вони їхали, — наче хтось розписав її жахливим вогняним пензлем.
Там, де пройшовся вогонь, нічого не росло, хоча інколи здавалося, що ці пропалини з’явилися тут дуже й дуже давно. У повітрі не залишилось навіть натяку на гар, ні найменшого запаху, навіть коли Ранд нахилився, відламав чорну гілочку і понюхав її. Це сталося давно, але земля ця до життя не повернулася. Чорні смути сусідили із зеленими, зелені — знову з чорними, а кордони між ними біли чіткі, наче ножем проведені.
Решта місцевості на свій кшталт була не менш мертвою, ніж випали, хоч тут трава вкривала землю, а листя — гілки. Але все мало зів’ялий вигляд, наче одяг, який надто часто прали й надовго залишали на сонці. Птахів і тварин тут не було, принаймні Ранд їх не бачив і не чув. Не кружляв у небі яструб, не дзявкала лисиця, виходячи на полювання. Нічого не шурхотіло в траві, не зблискувало очима в кронах дерев. Ані бджіл, ані метеликів. Кілька разів їхня трійця переправлялася через мілкі струмки, хоча часто потік прокладав собі дорогу у глибокій долині з крутими схилами, і тоді коням доводилося важко видиратися на протилежний берег. Вода у річках була чистою, лише коні копитами збивали мул. Але водної гладіні жодного разу не збрижили ні пічкур, ані пуголовок, навіть водомірка не затанцювала дзеркалом ріки, не зависла над ним золотоочка.
Воду з річок можна було пити, і це втішило Ранда, бо води в їхніх бурдюках не могло вистачити надовго. Ранд спробував воду першим, змусивши Лояла та Гюріна зачекати й пересвідчитися, що з ним усе в порядку, і лише після цього дозволив пити і їм. Це він втягнув їх у цю історію, отже, і відповідальність була на ньому. Вода виявилася прохолодною і мокрою, і це все, що він міг сказати про неї доброго. Вона була позбавлена будь-якого смаку, наче її хтось прокип’ятив. Скуштувавши її, Лоял скривився, і коням вона теж не сподобалася; пили вони знехотя, мотаючи головами.
Щоправда одну ознаку життя Ранд таки помітив; принаймні він визнав її за таку. Двічі він бачив, як небосхилом повільно проповзла димчаста, наче загустілий туман, смужка. Смужки ці були надто рівними, аби мати природне походження, так йому здалося, але він не міг собі й уявити, що це може бути. Він не став привертати увагу своїх супутників до цих смужок. Можливо, вони їх не помітили: Гюрін зосередився на слідах, а Лоял поринув у власні думки. У будь-якому разі вони нічого про них не сказали.
Коли минула більша частина ранку, Лоял зненацька зіскочив зі свого велетенського коня і, не промовивши ні слова, великими кроками попрямував до заростей гігантської мітелки. Чагарник розкинув товсте гілля, пряме та жорстке, низько над землею. Верхівки гілок закінчувалися листвяним волоттям, що й дало назву цій рослині.
Ранд осадив Гнідана і хотів було поцікавитися, що сталося, але щось у поведінці оґіра, якесь приховане вагання, змусило його промовчати. Лоял постояв мовчки біля величезної рослини, тоді поклав долоні на стовбур і заспівав глибоким і гуркітливим голосом.
Ранду колись уже довелося чути, як оґір виспівував пісню вмираючому дереву, тим самим повернувши його до життя, і чув про виспівану деревину, про речі, які виробляли з дерев, співаючи їм пісні. Цей талант зникав, казав Лоял. І сам він належав до тих небагатьох, хто був наділений такими здібностями, і це робило виспівану деревину ще рідкіснішою та дорогоціннішою. Коли він чув спів Лояла минулого разу, йому здавалося, наче співає сама земля, а от тепер оґір мугикав свою пісню наче трохи невпевнено, і земля озивалася на неї, наче пошепки.
Здавалося, що лунає сама мелодія, музика без слів, принаймні Ранд не міг розібрати жодного; якщо там і були слова, вони розчинилися в мелодії, текли разом, наче вода в струмку. Гюрін дивився на оґіра, затамувавши подих.
Ранд не міг би сказати, що саме робить Лоял чи як він це робить, і попри те ця тихенько співана пісня діяла на нього гіпнотично, заполонюючи його свідомість майже так само, як порожнеча. Лоял раз у раз пробігав величезними долонями вздовж галузини, не припиняючи співати, пестячи дерево голосом так само, як і пальцями. Тепер гілка здавалася рівнішою, наче ці погладжування формували її. Ранд закліпав очима. Він був упевнений, що могутня гілка, з якою щось робив Лоял, раніше закінчувалася волоттям менших гілок, як і всі інші, але тепер над головою оґіра виднівся заокруглений край. Ранд знову відкрив рота, але пісня знову не дала йому заговорити. Вона здавалася дуже знайомою, ця пісня, так наче він мав її добре знати.