І раптом голос Лояла досяг кульмінації — тепер він лунав наче у подячному гімні — і поволі втишився, як ото втишується вітерець.
— Згоріти мені, — прошепотів Гюрін. Вигляд він мав приголомшений. — Згоріти мені, я ніколи не чув раніше... Згоріти.
Лоял тримав у руках ціпок, рівний і відполірований, завдовжки як він сам, а завтовшки як Рандова рука. Там, де був стовбур мітелки, виднівся крихітний новий паросток.
Ранд перевів подих. Завжди щось нове, завжди щось таке, чого я не очікував, і іноді не жахливе, а навпаки.
Він дивився, як Лоял сідає на коня, поклавши ціпок на сідло впоперек, не розуміючи, навіщо він знадобився оґірові, якщо вони подорожують верхи. Тоді він звернув увагу, який той великий і міцний, побачив, як Лоял його тримає.
— Бойова палиця, — промовив він здивовано. — Лояле, я не знав, що оґіри носять зброю.
— Зазвичай ми цього не робимо, — відказав оґір майже різко. — Зазвичай. Ціна завжди виявляється дуже високою. — Він підняв здоровезну палицю, наче зважуючи її в руці, і відразливо наморщив носа. — Старійшина Гамен, без сумніву, сказав би, що я приладную надто довге сокирище для своєї сокири, але, Ранде, справа не в тім, що я надто запальний чи нерозважливий. Це місце... — Він здригнувся і засмикав вухами.
— Незабаром ми знайдемо шлях назад, — мовив Ранд, намагаючись здаватися впевненим.
Лоял продовжував, наче не почувши:
— Все... пов’язане, Ранде. Живе воно чи ні, вміє воно думати чи ні, все, що існує, створене одне для одного. Дерево не думає, але воно частина цілого, а ціле може... відчувати. Я не можу пояснити цього, як не можу пояснити, що таке щастя, але... Ранде, ця земля навколо раділа, що виготовляється зброя. Раділа!
— Хай осяє нас світло, — знервовано пробурмотів Гюрін, — і хай береже нас Творець. Навіть коли ми йдемо назустріч останнім обіймам матері, хай Світло осяює наш шлях. — Він продовжував твердити катехизис, наче це було заклинання, що мало його оберегти.
Ранд поборов бажання озирнутися. Умисне не став дивитися вгору. Якщо саме зараз у небі з’являться оті туманні смуги, це просто доб’є їх усіх.
— Нічого нам тут не загрожує, — сказав він твердо. — Будемо пильнувати, і нічого поганого з нами не трапиться.
Він ладний був розреготатися сам із себе, з цього свого впевненого тону. Не був він упевнений ні в чому. Але дивлячись на своїх супутників — на Лояла, у котрого не тільки китички на вухах, а й самі вуха наче опустилися, на Гюріна, який намагався взагалі ні на що не дивитися, — він розумів, що хтось із них мусить хоч виглядати впевнено, інакше страх та невизначеність завадять їм діяти заодно. Колесо плете так, як Колесо бажає. Він відігнав цю думку. Колесо тут ні до чого. І та’верени ні до чого. І Айз Седай, і Дракони. Просто все є так, як воно є, та й по всьому.
— Лояле, ти тут усе закінчив? — Оґір кивнув, погладжуючи свою бойову палицю ледь не з каяттям. Ранд повернувся до Гюріна: — Ти й далі вчуваєш слід?
— Так, лорде Ранде. Я його вчуваю.
— Тоді будемо сліду й триматися. Коли ми знайдемо Фейна та Друзів Морока, ось тоді ми повернемося додому героями, з кинджалом для Мета і Рогом Валіра. Веди нас, Гюріне. — Героями? Я буду щасливий, якщо ми виберемося звідси живими.
— Не подобається мені це місце, — невесело зауважив оґір. Він тримав бойову палицю в руках так, ніби підозрював, що в ній може ось-ось виникнути потреба.
— Але ми ж наче і не збираємося тут лишатися, хіба не так? — відказав Ранд.
Гюрін хрипко реготнув, наче Ранд пожартував, та Лоял кинув на нього серйозний погляд.
— Наче не збираємося, Ранде.
Утім, коли вони рушили далі, на південь, Ранд помітив, що його удавана впевненість, що вони повернуться додому, трохи підняла настрій їхньому товариству. Гюрін випростався в сідлі, а вуха у Лояла вже не так обвисли. Не час і не місце було зізнаватися їм, що він поділяє їхній страх, отже, він залишив його при собі і боровся з ним сам на сам.
Гюрін цілий ранок був у веселому настрої, бурмочучи собі під ніс: «Ми ж наче не збираємося тут лишатися», тоді хихотів, аж Рандові захотілося наказати йому заткнутися. Але ближче до полудня нюхач і сам замовкнув, тільки мотав головою і хмурився, і тепер Ранд уже волів би, аби той і надалі повторював його слова й гигикав.
— Щось не так зі слідом, Гюріне? — поцікавився Ранд.
Нюхач знизав плечима, обличчя у нього було стурбоване.
— Так, лорде Ранде, і водночас ні, якщо можна так сказати.
— Має бути або так, або інакше. Ти втратив слід? Не соромся, якщо це так. Ти з самого початку казав, що слід нечіткий. Якщо ми не зможемо знайти Друзів Морока, знайдемо ще один Камінь і скористаємося ним, аби повернутися додому. — Світло, що завгодно, лише не це. Ранд примудрився виглядати спокійним. — Якщо Друзі Морока можуть потрапляти сюди і йти звідси, то й ми зможемо це зробити.
— Ні, ні, я його не втратив, лорде Ранде. Я відчуваю їхній сморід. Справа не в тім. От тільки... тільки... — З перекривленим обличчям Гюрін вибухнув потоком слів: — Тільки це радше так, наче я слід згадую, а не вчуваю. Але ж це не так. Тут десятки слідів, вони накладаються на той слід повсякчас, десятки і ще десятки, і всі вони смердять розмаїтим насиллям, деякі майже свіжі, тільки розмиті, бляклі, як і все тут. Цього ранку, невдовзі як ми виїхали з тієї улоговини, я готовий був присягнутися, що у мене просто під ногами сотні вбитих, і вбили їх хіба кілька хвилин тому, але жодних тіл не було, і жодних відбитків на траві, крім як від копит наших коней. Не може статися така бійня без того, щоби земля була потолочена, залита кров’ю, але ніде й знаку чогось такого не було. І таке весь час, мілорде. Але я йду по сліду, йду. Просто це місце вимотує мені нерви. Ось у чому притичина. Мусить бути в цьому.
Ранд глянув на Лояла — часом виявлялося, що оґір знає про купу найхимерніших речей, — але той виглядав не менш заінтригованим, ніж Гюрін. Ранд постарався надати своєму голосу впевненості, якої він і близько не відчував:
— Я знаю, що ти робиш усе можливе, Гюріне. Ми всі нервуємося. Лише йди по їхньому сліду, і ми їх знайдемо.
— Як скажете, лорде Ранде, — Гюрін ударив коня в боки, спрямовуючи його вперед. — Як скажете.
Наближалася ніч, а жодних ознак Друзів Морока не було хоч трісни, а Гюрін сказав, що слід і надалі слабшає. Нюхач не припиняв бурмотіти щось про «пригадування».
Не було жодного сліду. Взагалі. Ранд не був таким майстерним слідопитом, як Уно, але ж кожний хлопчисько в Межиріччі читав відбитки досить добре, аби знайти заблукалу вівцю чи вполювати кролика на обід. Тут він не бачив нічого. Місцина виглядала так, наче жодна нога ніколи не ступала нею, доки не заявився він з Лоялом та Гюріном. Але ж якщо Друзі Морока йшли попереду них, мало би бути хоч щось! Втім, Гюрін продовжував вести їх по сліду, який він вчував носом — принаймні так він казав.
Коли сонце торкнулося обрію, вони стали табором під шатром дерев, яких не торкнувся пал, повечеряли припасами, що мали в саквах. Коржі та сушене м’ясо запивали водою, позбавленою смаку. Не дуже поживні харчі, невибагливі, а ще й горло деруть. Ранд сподівався, що припасів їм вистачить на тиждень. А потім... Гюрін їв повільно, цілеспрямовано, а Лоял, скривившись, водномить проковтнув свою порцію і взявся за люльку, поклавши величезну палицю так, щоб була під рукою. Вогнище Ранд розклав невеличке, добре замаскувавши його між деревами. Хай там що казав Гюрін про незвично слабкий слід, а Фейн зі своїми Друзями Морока і траллоками може бути неподалік і помітити вогонь.
Ранд сам дивувався, що почав думати про них як про Фейнових Друзів Морока, Фейнових траллоків. Фейн — просто божевільний. Тоді навіщо вони його звільнили? Фейн був частиною плану Морока відшукати його, Ранда. Можливо, його звільнення пов’язане з цим? Тоді чому він утікає, замість того, аби мене переслідувати? І хто вбив того щезника? Що сталося в тій кімнаті, повній мушви? А очі, які стежили за мною у Фал Дарі. І вітер — я зав’яз у ньому, наче жук у живиці. Ні, ні, Ба’алзамон повинен бути мертвий. Айз Седай не повірили в це. Морейн у це не повірила, не повірила й Амерлін. Він уперто не хотів про це навіть думати. Наразі мусив думати лише про одне: як знайти кинджал для Мета. Знайти Фейна і Ріг.