Це ніколи не закінчиться, аль’Торе.
Голос пролунав тихо, наче вітерець нашепотів йому, ледь чутне, крижане бурмотіння, що просочувалося звивинами його мозку. Ранд ледь не викликав порожнечу, аби сховатися там від голосу, але, пам’ятаючи, що там на нього чекає, погамував це поривання.
У напівтемряві надвечір’я він узявся вправлятися з мечем, так як вчив його Лан, але порожнечу не викликав. «Протинання шовку». «Колібрі цілує медвяну троянду». «Чапля в очереті» — для тренування рівноваги. Розчиняючись у стрімких впевнених рухах, забувши на якийсь час, де знаходиться, він тренувався до десятого поту. Але коли зупинився, все повернулося; нічого не змінилося. Повітря не було холодним, але він зіщулився біля вогнища, загорнувшись у плащ і тремтячи. Його настрій передався його супутникам, вони повечеряли швидко й мовчки. Ніхто не заперечував, коли Ранд закидав землею останні мерехтливі омахи полум’я.
Ранд узяв на себе першу варту, обходячи гайок із луком в руках, інколи наполовину витягуючи меч із піхов. З чорної вишини холодно дивився майже повний місяць, а ніч була така ж мовчазна, як день, що минув, і така ж порожня. Порожня — ось правильне слово. Порожньою була і вся ця земля, наче старий запорошений глечик для молока. Не вірилося, що в усьому світі, в цьому світі, є ще хтось, крім них трьох, не вірилося навіть, що десь попереду є Друзі Морока.
Аби мати добре товариство, Ранд розгорнув плащ Тома Мерриліна, поклавши на різнокольорові латки шкіряні футляри з арфою та флейтою. Дістав із футляра прикрашену золотом і сріблом флейту і, торкнувшись її, згадав уроки менестреля. Заграв кілька перших тактів «Вітру, що хилить вербу», тихенько, аби не збудити інших. Навіть тихі сумні звуки лунали надто голосно для цього місця, надто реально. Зітхнувши, він повернув флейту на місце і знову загорнув інструменти у клунок.
Ранд стояв на варті до глибокої ночі, даючи супутникам змогу поспати. Не знав, наскільки вже пізня година, коли раптом помітив, що здійнявся туман. Він стелився над землею щільним покривалом, і Лоял з Гюріном тепер скидались на два нечіткі пагорби, що проступали крізь білясте клубовиння. Вище над землею туман рідшав, проте однаково огортав усе навкруги пеленою, крізь яку проступали лише контури найближчих дерев. В такому тумані будь-що могло підкрастися до них непоміченим. Він узявся за руків’я меча.
— Мечі безсилі проти мене, Льюсе Теріне. Ти повинен це знати.
Туман звихрився навколо Рандових ніг, коли він крутнувся на голос, миттєво вихопивши меч, виставивши просто перед собою лезо з клеймом чаплі. Порожнеча розгорнулася всередині нього; вперше він майже не помітив забрудненого світла саїдін.
Примарна постать наближалася до нього крізь туман, йшла, спираючись на довгий посох. Позаду неї туман темнів, наче тінь відкидала тінь, доки не ставав чорнішим за ніч. Постать проступала все чіткіше, доки не стало видно, що це чоловік, весь зодягнений у чорне, у чорних рукавичках і чорній шовковій масці, що ховала його обличчя. Тінь наближалася разом із ним. Посох у нього в руках теж був чорний, наче обвуглене дерево, але гладенький і блискучий, як місячне сяйво на воді. На мить прорізи в масці зблиснули червоним, наче за ними ховалися не очі, а вогнища, але Ранд уже і без цього знав, хто перед ним.
— Ба’алзамон, — видихнув він.— Це сон. Це мусить бути сном. Я заснув і...
Ба’алзамон засміявся, і сміх його був схожий на ревіння полум’я у відкритій грубі.
— Ти завжди намагаєшся заперечувати очевидне, Льюсе Теріне. Якщо я простягну руку, то зможу торкнутися тебе, Родичевбивце. Я завжди можу тебе торкнутися. Завжди і всюди.
— Я не Дракон! Моє ім’я — Ранд аль’... — Ранд зціпив зуби, зупиняючи себе.
— О, мені відоме твоє теперішнє ім’я, Льюсе Теріне. Я знаю всі імена, що ти брав собі Епоха за Епохою, ще задовго до того, як став зватися Родичевбивцею. — Голос Ба’алзамона залунав гучніше; інколи полум’я з його очей жбухало з такою силою, що Ранд бачив його крізь отвори шовкової маски, бачив безбережні вогненні моря. — Я знаю тебе, знаю твою кров, я простежую твій рід аж до першої іскри життя, до Першої Миті. Тобі ніколи від мене не сховатися. Ніколи! Ми з’єднані між собою так нерозривно, як дві сторони однієї монети. Пересічні люди можуть заховатися у вигинах Візерунка, але та’верена не можна не помітити, бо він наче сигнальний вогонь на горі, а ти, ти вирізняєшся так, немов у небі сяють десять тисяч стріл, вказуючи на тебе! Ти — мій, і я тримаю тебе обома руками!
— Батько Брехні! — вичавив із себе Ранд. Попри порожнечу язик колом став йому в роті. Світло, будь ласка, хай це буде сон. Ця думка ковзнула десь за оболонкою порожнечі. Хай навіть один із тих снів, що не є снами. Не може бути, аби він насправді стояв переді мною. Морок ув’язнений у Шайол Гулі, за Великим Гнилоліссям, ув’язнений Творцем у мить Творіння... Проте він надто багато знав про те, як воно насправді, аби це могло допомогти. — Недарма ж тебе так називають! Якщо ти можеш мене забрати, чого ж цього не зробиш? Бо ти не можеш. Я ходжу у Світлі, і ти не можеш мене торкнутися!
Ба’алзамон обіперся об свій посох і якусь мить дивився на Ранда, тоді наблизився до Лояла та Гюріна і став дивитися на них згори вниз. Полотно тіні пересунулося разом із ним. Туман залишався непорушним. Ранд бачив: Ба’алзамон рухається, посох розгойдується в такт його крокам, але сірий туман не закручується і не завихрюється навколо його ніг, як навколо його власних ніг. Це додало йому духу. Може, Ба’алзамона нема насправді. Може, це все ж таки сновиддя.
— Дивних прихильників ти собі знаходиш, — задумливо промовив Ба’алзамон. — Втім, ти завжди так чинив. Ці двоє. Дівчина, яка намагається за тобою наглядати. Поганий із неї оборонець, Родичевбивце. Слабкий. Навіть якщо вона проживе стільки, що досягне піку своєї сили, їй ніколи не стати достатньо могутньою, аби тебе захистити.
Дівчина? Хто це? Морейн точно не дівчина.
— Не знаю, про що ти, Батьку Брехні. Ти брешеш, брешеш і брешеш, і навіть коли ти кажеш правду, ти примудряєшся перекрутити її на брехню.
— Та невже, Льюсе Теріне? Ти знаєш, хто ти такий і що ти таке. Я тобі казав. І це ж саме казали тобі ті жінки з Тар Балона. — Ранда пересмикнуло, і Ба’алзамон розреготався, наче грім розкотився. — Вони гадають, що у своїй Білій Вежі вони в безпеці, але серед моїх людей є їхні сестри. Айз Седай на ім’я Морейн сказала тобі, хто ти такий, хіба не так? Чи вона збрехала? А, може, вона одна з моїх прибічниць? Біла Вежа хоче використати тебе, взявши на повідець, наче мисливського пса. Що, я брешу? Я брешу, коли кажу, що ти шукаєш Ріг Валіра? — Він знову розреготався. Чи було це завдяки спокою безодні, чи завдяки чомусь іншому, але Ранд змусив себе втриматися і не затулити вуха долонями. — Інколи давні вороги борються таку прірву часу, що стають союзниками, хоча цього і не розуміють. Гадають, що завдають удару тобі, але вони так тісно пов’язані, що це однаково, ніби ти сам спрямовуєш удар.
— Мене ти не спрямовуєш, — відказав Ранд. — Я зрікаюсь тебе.
— Я смикаю тебе за тисячу ниток, Родичевбивце, і кожна з них тонша за шовкову і міцніша за сталь. Час протягнув тисячу ниток між нами. Битва, на яку ми обидва ставали, — чи ти пам’ятаєш хоч щось із неї? Чи згадуєш ти, хоч проблисками, як ми билися раніше, — наші незчисленні битви, починаючи з початку Часів? Я знаю багато такого, про що ти й гадки не маєш! Ця битва незабаром закінчиться. Наближається Остання битва. Остання, Льюсе Теріне. Ти й насправді гадаєш, що можеш її уникнути? Ти, бідолашний тремтливий хробаче. Ти служитимеш мені або помреш. І цього разу з твоєю смертю цикл не почнеться знову. Могилами володіє Великий повелитель Темряви. Цього разу якщо ти помреш, ти будеш знищений назавжди! Цього разу Колесо буде зламано, хай що ти зробиш, а світ буде перетворений за новими лекалами. Служи мені! Служи Шей’тану або будеш знищений навіки!