Щойно пролунало це ім’я, повітря, здається, загусло. Темрява за спиною Ба’алзамона почала розбухати, рости, загрожуючи заповнити все навкруги. Ранд відчув, як вона поглинає його, холодніша за кригу та гарячіша за розжарене вугілля водночас, чорніша за смерть, відчув, як вона засмоктує його у свої глибини, затоплюючи світ.
Він стиснув ефес меча, аж заболіли кісточки пальців.
— Я зрікаюсь тебе, і зрікаюсь твоєї влади. Я ходжу у Світлі. Світло... Світло захищає нас, і ми знаходимо захист під долонею Творця.
Ранд заплющив і розплющив очі. Ба’алзамон, як і раніше, стояв перед ним, а за його спиною, як і раніше, висіла велика темрява, але все інше тепер виглядало маною.
— Ти хочеш побачити моє обличчя? — Знову шепіт.
Ранд зглитнув:
— Ні.
— Тобі доведеться. — Рука в рукавичці потягнулася до чорної маски.
— Ні!
Маска впала. За нею відкрилося чоловіче обличчя, в жахливих опіках. Але між червоними, а подекуди й чорними тріщинами, що поорали обличчя, шкіра мала здоровий вигляд і була гладенькою. Темні очі дивилися на Ранда, жорстокий рот кривився, оголюючи білі зуби.
— Подивись на мене, Родичевбивце, і ти побачиш соту частину того, що чекає на тебе. — На мить очі та рот Ба’алзамона перетворились на бездонні печери, сповнені вогню. — Це те, що може зробити неприборкана Сила навіть зі мною. Але я зцілюся, Льюсе Теріне. Я знаю шляхи до більшої могутності. Тебе ж вона спалить, наче метелика, що влетів у горно.
— Я її не торкнуся! — Ранд відчув безодню, що його оточує, відчув саїдін.
— Ти не зможеш себе зупинити.
— Дай — мені — СПОКІЙ!
— Сила... — голос Ба’алзамона залунав м’яко, вкрадливо. — Ти можеш знову володіти силою, Льюсе Теріне. Ти і зараз, цієї миті, пов’язаний з нею. Я знаю. Я можу це бачити. Відчуй це, Льюсе Теріне. Відчуй сяйво всередині себе. Відчуй силу, що може стати твоєю. Все, що тобі треба зробити, — це потягнутися до неї. Але між нею і тобою Тінь. Божевілля та смерть. Ти не мусиш вмирати, Льюсе Теріне, більше не мусиш.
— Ні, — вимовив Ранд, проте настійливий голос продовжував проникати до його свідомості.
— Я можу навчити тебе керувати цією силою так, що вона тебе не знищить. Нема нікого серед живих, хто міг би тебе цього навчити. Великий повелитель Темряви може захистити тебе від божевілля. Сила може стати твоєю, і ти можеш жити вічно. Вічно! А все, що від тебе треба, — це служити. Лише служити. Прості слова: «Я — твій, Великий Повелителю», — і сила стане твоєю. Така сила, що ці жінки в Тар Валоні і мріяти про неї не можуть, і вічне життя, а в обмін ти маєш лише підкоритися і служити.
Ранд облизав пересохлі губи. Не збожеволіти. Не вмерти.
— Ніколи! Я ходжу в Світлі, — прохрипів він, — і ти не можеш мене торкнутися!
— Торкнутися тебе, Льюсе Теріне? Торкнутися? Я можу тебе поглинути! Спробуй, як воно, і знай, як знаю я!
Темні очі знову перетворилися на полум’я, полум’я вирвалося з рота, полум’я, що розгоралося доти, доки засяяло яскравіше літнього сонця. Полум’я зростало, і раптом меч у руці Ранда засвітився, наче щойно вийшов із горна. Руків’я обпекло Рандові руку, він скрикнув і впустив меч. Від полум’я зайнявся і туман, а полум’я весь час ширилося, спалюючи все на своєму шляху.
Волаючи від болю, Ранд заляскав по одязі, а той курився, обвуглювався й осипався попелом, лупив по собі руками, а шкіра — а за мить і жива плоть — почали чорніти й зморщуватися, тріскати та лускати. Він закричав ще голосніше. Біль рвався у порожнечу, що була всередині нього, а він намагався зануритися в неї глибше й глибше. Там було й мерехтіння, заплямоване світло, невидиме, але присутнє. Наполовину ошаленілий, не тямлячись, він дотягнувся до саїдін, прагнучи загорнутися в нього, заховатися в ньому від вогню, від болю.
Раптом полум’я згасло, так само зненацька, як і спалахнуло. Ранд ошелешено втупився очима у власну руку, що виглядала з рукава червоного камзола. На тканині не було жодної підпалини. Мені це примарилося. Він гарячково роззирнувся навсібіч. Ба’алзамон щезнув. Гюрін ворухнувся у сні; нюхач і Лоял, як і раніше, горбочками витикалися з густого туману. Мені це й насправді лише примарилося. Але перш ніж він сповна відчув полегшення, біль пронизав його правицю. Він підніс руку до очей, подивитися, що там таке. Від краю до краю долоні багряніло випалене тавро чаплі. Чапля з руків’я його меча, запалена, червона, витаврувала так чітко й точно, наче була намальована найкращим майстром.
Намацавши носовичок у кишені камзола, він обв’язав ним руку. Тепер вона пульсувала болем. Порожнеча могла би цьому зарадити — перебуваючи в ній, він був свідомий болю, але не відчував його, — але він відкинув цю думку. Вже двічі несвідомо й один раз навмисне, про що він не міг забути, він намагався направляти Єдину Силу, перебуваючи в порожнечі. Саме цим і хотів спокусити його Ба’алзамон. Саме цього хотіли від нього Морейн і Престол Амерлін. Він цього не робитиме.
Розділ 16
У дзеркалі темряви
Не варто вам було так робити, лорде Ранде, — дорікнув Гюрін, коли Ранд розбудив свій загін удосвіта. Сонце ховалося за обрієм, але вже досить розвиднілося. Туман розсіявся ще поночі, хоч і помалу, неохоче. — Якщо ви знеможитесь, жаліючи нас, мілорде, то хто ж доправить нас додому?
— Мені треба було поміркувати, — відказав Ранд. Не залишилося жодних слідів ані туману, ні Ба’алзамона. Він торкнувся хустинки, обмотаної довкола правиці. Ось доказ того, що Ба’алзамон був тут насправді. Слід було забиратися з цього місця якнайдалі. — Час вирушати, якщо хочемо наздогнати тих Друзів Морока. Поснідати можна і в сідлі.
Лоял саме потягувався, аж нараз так і завмер із піднятими руками — і підняті руки завмерли так високо, що до пальців Гюрін міг дотягнутися, лише якби заліз Рандові на плечі.
— Що у тебе з рукою, Ранде? Що сталося?
— Поранився. Нічого страшного.
— У мене в торбі є мазь...
— Нічого не треба! — Ранд знав, що відповідає грубо, але варто було їм побачити тавро, як виникла би купа питань, на які він не хотів відповідати. — Гайнуємо час. Вирушаймо.
Він узявся сідлати Гнідана, через обпечену руку робив це незграбно, а Гюрін заскочив на свого коника водномить.
— Не треба так нервуватися, — буркнув Лоял.
Коли загін рушив далі, Ранд продовжував видивлятися сліди, які були би хоч чимось справжнім у цьому світі. Надто багато тут було несправжнього. Навіть однісінький відбиток копита його неабияк би потішив. Фейн, Друзі Морока та траллоки мали залишити хоч якісь сліди. Він сконцентрував увагу на землі, намагаючись помітити хоч щось, залишене іншою живою істотою.
Не було нічого — ні перекинутого камінчика, ні зрушеної грудки землі. Він навіть оглянувся назад, аби пересвідчитися, що на цій землі можуть залишатися відбитки: ямки в дерені й потолочена трава ясно позначали їхній маршрут, але попереду земля лежала непорушеною. Проте Гюрін наполягав, що він відчуває слід, хоча й слабкий і нечіткий, і слід цей, як і раніше, веде на південь.
І знову нюхач всю свою увагу приділяв сліду, яким ішов, наче гончак, що винюхує оленя, і знову Лоял скакав, заглиблений у власні роздуми, бубонів щось сам до себе та погладжував величезну палицю, що лежала перед ним упоперек сідла.
Вони проскакали хіба годину, не більше, коли Ранд побачив попереду шпиль. Він так поринув у відшукування відбитків, що зауважив конічну колону лише тоді, коли вона вже височіла понад деревами доволі близько.
— Цікаво, що це таке?
Їхній шлях вів просто на цю колону.
— Гадки не маю, що це може бути, Ранде, — озвався Лоял.
— Якби... якби це було в нашому світі, лорде Ранде... — Гюрін ніяково засовався в сідлі. — Отой монумент, що про нього казав лорд Інґтар — на честь перемоги Артура Яструбине Крило над траллоками, — він був у вигляді великого шпиля. Але він був зруйнований тисячу років тому. Не лишилося нічого, крім великого кургану на подобу пагорба. Я його бачив, коли їздив у Кайрен за дорученням лорда Аґельмара.