— Інґтар казав, — зауважив Лоял, — що до нього їхати ще три чи чотири дні. Якщо він узагалі тут є. Не знаю, чому би він мав тут бути. Мені здається, тут узагалі нема людей.
Нюхач знову втупив очі в землю.
— Ось... ось саме в цьому і річ, еге ж, Будівничий? Людей нема, але ось він перед нами. Може, нам слід триматися від нього подалі, мілорде Ранде. Ніхто не знає, що воно таке і хто може бути в такому місці, як оце.
Ранд побарабанив пальцями по високій луці свого сідла і на мить замислився.
— Ми повинні триматися сліду якомога точніше, — проказав він нарешті. — Схоже, ми поки що не наздоганяємо Фейна, і я не хочу гаяти часу, якщо цього можна уникнути. Якщо побачимо людей чи щось незвичайне, тоді ми візьмемо вбік, обминаючи небезпеку. Але доти ми маємо їхати по сліду.
— Як скажете, мілорде, — озвався нюхач дивним голосом, скосивши очі на Ранда. — Як скажете.
Ранд було спохмурнів, але за мить усе зрозумів і вже сам зітхнув. Лорди не пояснюють своїх намірів підданцям — тільки іншим лордам. Я не просив його мати мене за триклятого лорда. Але тоненький голосок у нього в голові заперечив: Проте, він вважає тебе лордом, і ти йому це дозволяєш. Ти зробив вибір: тепер обов’язок лежить на тобі.
— Веди нас по сліду, Гюріне, — наказав Ранд.
З полегшенням зблиснувши посмішкою, нюхач ударив коня у боки.
Вони скакали вперед, а бліде сонце підіймалося вгору, і воно ще не дійшло зеніту, а вони вже були лише за милю від шпиля. Вони дісталися чергового потічка, що біг неглибоким яром, над яким де-не-де хилилися дерева. Тепер Ранд міг бачити і курган, на якому стояв шпиль, схожий на круглий пагорб зі зрізаною верхівкою. Сірий шпиль здіймався над ним на сотню спанів, не менше, і тільки тепер він помітив, що шпиль увінчаний зображенням птаха з розправленими крилами.
— Яструб, — сказав Ранд. — Це й справді монумент на честь Яструбиного Крила. Це має бути він. Тут були люди — і не має значення, є вони тут зараз чи ні. Просто тут вони звели його в іншому місці і ніколи не руйнували. Тільки уяви собі, Гюріне! Коли ми повернемося, ти зможеш розповідати, як виглядає цей монумент насправді. І в усьому світі лише ми троє бачили його на власні очі.
Гюрін кивнув.
— Так, мілорде. Мої діти залюбки слухатимуть про те, як їхній батько бачив шпиль Артура Яструбине Крило.
— Ранде, — стурбовано подав голос Лоял.
— Нумо галопом до нього, — запропонував Ранд. — А чого? Галоп тут саме враз. Місце тут, може, й мертве, але ж ми — живі.
— Ранде, — не вгавав Лоял, — не думаю, що це...
Не чекаючи на відповідь, Ранд ударив Гнідана в боки, і жеребець рвонув уперед. Здійнявши бризки, він у два стрибки перетнув мілководний струмок, тоді видерся на протилежний берег. Гюрін кинувся одразу за ним. Ранд чув, як гукає позаду Лоял, але тільки розсміявся, махнув оґіру їхати слідом і пустив коня вчвал. Якщо весь час дивитися в якусь одну точку, все навколо пливло не так сильно, та й приємно відчувати вітер на обличчі.
Курган розкинувся на добрих два гайди, але трав’янистий схил був досить похилий. Сірий шпиль здіймався в небо — прямокутний і такий широчезний, що справляв враження масивного, а навіть присадкуватого, попри свою височінь. Сміх зів’яв Рандові на вустах, і він, спохмурнівши, зупинив Гнідана.
— Це монумент Яструбиного Крила, лорде Ранде? — стривожено запитав Гюрін. — Щось він виглядає якось не так.
Ранд розпізнав грубе, кутасте письмо, що вкривало передню поверхню монумента, а також деякі символи, викарбувані від краю до краю монумента, в людський зріст. Рогатий череп — символ траллоків зі зграї Да’вол. Вила-трійчаки — Ко’бал, вихор — Аф’фріт. Був на монументі і яструб, викарбуваний внизу. Розкинувши крила, він лежав на спині, простромлений блискавкою, а круки видзьобували йому очі. Величезні крила на верхівці шпиля, здавалося, затуляли собою сонце.
Він почув, як галопом прискакав Лоял і зупинився у нього за спиною.
— Я намагався сказати тобі, Ранде, — промовив Лоял. — Це крук, а не яструб. Я ще звідти роздивився. — Гюрін розвернув свого коня, не бажаючи навіть дивитися далі на шпиль.
— Але яким чином? — запитав Ранд. — Артур Яструбине Крило здобув тут перемогу над траллоками. Так казав Інґтар.
— Не тут, — помовчавши, сказав Лоял. — Вочевидь, не тут. «Від Каменя до Каменя біжать лінії „якби“, з’єднуючи Можливі світи». Я думав про це і тепер, гадаю, знаю, що означає слово «можливі». Сподіваюся, що знаю. Це світи, кожним з-поміж яких міг би бути наш світ, якби події відбулися не так, як вони відбулися. Можливо, тут саме тому все таке... зблякле. Бо воно — «якби», воно — «можливе». Це лише тінь, яку відкидає світ реальний. І в цьому світі перемогли траллоки. Може, саме тому ми не бачимо тут людських поселень.
У Ранда сироти на шкірі виступили. Там, де перемагають траллоки, вони не залишають людей живими, хіба що для їжі. Якщо вони перемогли в усьому цьому світі...
— Якби траллоки перемогли, тут ними би аж кишіло. Ми би вже побачили тисячі траллоків. Нас би ще вчора не було серед живих.
— Не знаю, Ранде. Можливо, вони спочатку вбили людей, а тоді повбивали один одного. Траллоки живуть, аби вбивати. Це все, що вони роблять, це все, що є їхньою суттю. Я просто не знаю.
— Лорде Ранде, — зненацька подав голос Гюрін, — он там щойно щось рухалося.
Ранд різко розвернув коня, готовий побачити траллоків, що ось-ось нападуть, та Гюрін показував назад, туди, звідки вони приїхали, і Ранд нічого там не побачив.
— Що ти бачив, Гюріне? Де?
Нюхач розчаровано опустив руку.
— Он там, край тієї купки дерев, це десь миля звідси. Мені здалося, що це... жінка... і ще щось, я не роздивився, що саме, але... — Він здригнувся. — Так важко роздивитися тут щось, якщо тільки воно не перед самісіньким носом. Ох, від цього місця у мене в голові паморочиться. Мабуть, мені це примарилося, мілорде. Тут не дивно й захимерувати. — Плечі у нього згорбилися, наче він відчував, як давить на них цей шпиль. — Без сумніву, це був лише вітер, мілорде.
— Боюся, нам є ще над чим поміркувати, — зауважив Лоял. Його голос знову здавався стурбованим. Він вказав на південь: — Що ти там бачиш?
Ранд скосив очі туди, але віддалені предмети однаково наче ковзнули до нього.
— Таку самісіньку місцевість, як і та, якою ми їдемо наразі. Дерева. Тоді пагорби, а ще далі гори. Більше нічого. А що я маю там побачити?
— Гори, — зітхнув Лоял. Китички на його вухах впали, а кінчики брів опустилися аж на щоки. — Це має бути Кинджал Родичевбивці, Ранде. Більше жодних гір там не повинно бути, якщо тільки цей світ не геть інакший за наш. Але Кинджал Родичевбивці віддалений від Еринін більше, ніж на сто миль. Значно більше. В цьому світі важко висновувати про відстані, а втім... Гадаю, ми будемо біля тих гір ще до вечора. — Йому не треба було казати нічого більше. Сотню ліг вони могли подолати не менш ніж за три дні.
Не подумавши, Ранд бовкнув:
— Може, це місце схоже на Шляхи.
Він почув, як застогнав Гюрін, і негайно пошкодував, що не втримав язика на припоні.
Це було не дуже приємне припущення. Варто було пройти крізь Шляхову браму — а знайти їх можна було біля стеддінґів оґірів та в оґірських гаях, — зайти на Шляхи, і промандрувати якусь добу, і ти міг вийти крізь іншу Браму за сотню ліг від першої. Шляхи тепер лежали темні й осквернені, і подорожувати ними означало ризикувати втратити життя чи розум. Навіть щезники боялися мандрувати Шляхами.
— Якщо це так, Ранде, — помовчавши, промовив Лоял, — значить, кожний хибний крок може і тут нас убити? А, може, тут є речі, яких ми ще не бачили, але які здатні заподіяти нам щось гірше за смерть?
Гюрін знову застогнав.
Вони пили тутешню воду, вони скакали, не криючись, наче їм не було чого боятися. А на Шляхах безпечність вбиває, і вбиває швидко. Рандові клубок підкотив до горла, скрутило шлунок.