— Пізно перейматися через те, що вже в минулому, — сказав він. — Але відтепер ми пильнуватимемо кожний свій крок. — Він поглянув на Гюріна. Нюхач втягнув голову в плечі, очі стріляли навсебіч, наче він зусібіч сподівався нападу. Цей чоловік вистежував убивць, але на такі випробування він не підписувався. — Заспокойся, Гюріне. Ми ще не мертві і вмирати не збираємося. Просто відтепер мусимо пильнуватись, ось і все.
І цієї миті вони почули крик, далекий, ледь чутний.
— Жінка! — вигукнув Гюрін. — Я ж знав, що не марив!
Здавалося, його трохи підбадьорив той факт, що хоч щось у цьому світі виявилося нормальним.
До них долинув ще один крик, відчайдушніший за перший.
— Схоже, їй самій не врятуватися, — зауважив Ранд. — Вона на південь від нас. — Він ударив Гнідана в боки, і той за два стрибки перейшов на скажений галоп.
— Ти сам казав пильнуватися! — гукав Лоял йому вслід. — Світло, Ранде, не забувай про обережність! Будь обережний!
Ранд припав до спини Гнідана, не заважаючи жеребцеві летіти вперед. Крики спонукали його поспішати. Легко казати — будь обережним, але в жіночому голосі лунав справжній жах. Схоже, у неї не було вже часу на його остереження. Доскакавши ще до одного струмка, що біг яром, глибшим за попередній, з прямовисними берегами, він натягнув повіддя. Гнідан ковзнув схилом, з-під копит фонтаном бризнули земля та ріння. Крики лунали десь поруч... Ось воно!
Він охопив усю картину одним поглядом. Приблизно за двісті кроків від нього у воді поруч зі своїм конем стояла жінка, тулячись до протилежного берега. Обламаною гіллякою вона відбивалася від... чогось, а те щось люто гарчало. Рандові перехопило подих, і він на мить скам’янів. Такий вигляд могла би мати жаба, якби вона була завбільшки як ведмідь, або ведмідь, якби він мав брудно-зелену шкіру. Великий ведмідь.
Не гаючи часу на роздуми, що це може бути за істота, Ранд зіскочив з коня, водночас знімаючи лук із плеча. Не було коли під’їжджати ближче. Жінка ледь утримувала... істоту... на відстані гілки. Відстань для пострілу була чимала, — мружачи очі, він намагався оцінити її, але відстань, здавалося, змінювалася на спани при кожному стрибку потвори, — але й ціль була нічогенька. Натягувати тятиву було незручно через перев’язану руку, але він спустив стрілу ще до того, як торкнувся землі ногами.
Стріла до половини увійшла в бородавчасту шкіру створіння, і воно крутнулося на місці, мордою до Ранда. Попри відстань, Ранд мимохіть позадкував. Він не міг уявити собі такої величезної клиноподібної голови у жодної тварини, не міг уявити і цієї пащеки з ороговілими губами, схожої на дзьоб — гачкуватий, призначений шматувати здобич. А ще створіння мало три ока — крихітних, лютих, облямованих жорсткими кільчастими складками. Набираючи швидкість, істота гігантськими стрибками понеслася до нього, важко шльопаючи по воді. Рандові здалося, що деякі її стрибки були вдвічі довші за інші, хоч він і розумів, що вони повинні бути однаковими.
— В око... — гукнула жінка. Голос її здавався напрочуд спокійним, якщо порівняти з тим, як вона щойно волала. — Треба влучити в око, аби його вбити.
Ранд натягнув тятиву знову, оперення стріли торкнулося вуха. Проти своєї волі він прикликав порожнечу; не хотів цього робити, але так навчав його Тем, і він знав, що ніколи не зможе вцілити без цього. Мій батько, подумав він, відчуваючи втрату, і порожнеча сповнила його. У порожнечі тремтливо сяяла саїдін, та він перекрив їй шлях. Він став єдиним цілим із луком, зі стрілою, з чудиськом, що стрибками мчало до нього. Єдиним з крихітним оком. Він навіть не відчув, як стріла полетіла з тятиви.
Істота піднялася в повітря в наступному стрибку, і в найвищій його точці стріла увійшла їй у середнє око. Потвора плюхнулась у воду, здійнявши ще один величезний фонтан водяних бризок та мулу. Водою пішли кола, але сама потвора більше не рухалась.
— Добрий постріл і відважний, — гукнула жінка. Вона вже скочила на коня і прямувала до Ранда. Його трохи здивувало, що вона не втекла першої ж миті, коли потвора відволіклася від неї. Жінка проминула тушу, що, конаючи, ще збрижувала водну гладінь навколо себе, навіть не подивившись на неї, пустила свого коня схилом вгору і спішилася. — Не кожний чоловік здатний вистояти перед атакою ґролма, мілорде.
Жінка була вбрана в біле, в сукню із розпіркою для їзди верхи, підперезану срібним паском, і її чобітки, що визирали з-під краю спідниці, теж мали на собі срібне тиснення. Навіть сідло у неї було біле, оздоблене сріблом. Її сніжно-біла кобила, з вигнутою шиєю, з граційною ходою, була майже така ж заввишки, як жеребець Ранда. Але він не міг відвести погляду від самої жінки. По-перше, вона була дуже висока: ще б на долоню вище, і могла б дивитися йому просто в очі. По-друге, жінка ця була красунею — шкіра кольору слонової кістки, і контрастом до неї довге, темне, як ніч, волосся, а ще чорні очі. Йому траплялося бачити вродливих жінок. Морейн була вродливою, хоч і особливою, холодною вродою, гарною була і Найнів, тоді, коли її вибуховий характер не брав над нею гору. І Еґвейн, і Елейн, дочка-спадкоємиця, мали вроду, достатню для того, щоби при погляді на кожну з них у будь-якого чоловіка перехопило подих. Але ця жінка... Язик йому присохнув до піднебіння; він відчув, як шалено калатає у нього серце.
— А це ваші васали, мілорде?
Вражений, Ранд озирнувся. До них наближалися Гюрін та Лоял. Гюрін витріщив очі, як Ранд від нього й очікував, і навіть оґір дивився, мов зачарований.
— Мої друзі, — відказав він. — Лоял і Гюрін. А моє ім’я — Ранд. Ранд аль’Тор.
— Ніколи про це раніше не задумувався, — раптом заговорив Лоял, наче сам до себе, — але якщо існує така річ, як досконала людська краса — як обличчя, так і тіла, то ви...
— Лояле! — осмикнув його Ранд.
Вуха у зніяковілого оґіра стали сторч. У Ранда теж почервоніли вуха; Лоял висловив саме те, що було на думці й у нього самого.
Жінка мелодійно розсміялася, але наступної миті стала по-монаршому врочистою, наче королева на троні.
— Мене звуть Селін, — мовила вона. — Ви ризикували своїм життям і врятували моє. Я — ваша, лорде Ранде аль’Тор. — І Ранд із жахом побачив, що вона стала перед ним на коліна.
Боячись поглянути на Гюріна чи Лоял а, він поспішно підвів її на ноги.
— Чоловік, не готовий умерти заради порятунку жінки, не може вважати себе чоловіком. — І негайно, на свій сором, відчув, що зашарівся. Це була шайнарська сентенція, і він відчув її пафосність ще до того, як устигнув її доказати, але це її манірна поведінка так на нього подіяла, і він не зміг цьому протистояти. — Тобто... я хочу сказати, це... — Телепню, ти не можеш сказати жінці, яку ти врятував, що її життя — це дрібниця. — Це честь для мене.
Це прозвучало трохи по-шайнарськи і церемонно; він сподівався, що така відповідь згодиться, бо він не зміг би вигадати ще хоч щось; в голові у нього була така пустка, наче він і досі перебував у порожнечі.
Раптом він фізично відчув на собі її погляд. Вираз її обличчя не змінився, але під поглядом її темних очей він відчув себе голісіньким. Непрошена думка про те, який вигляд має без одягу Селін, блиснула йому в голові. Він знову спаленів.
— А-а-а... А звідки ви, Селін? Відколи ми тут, ми ще не бачили жодної живої душі. А ваше місто десь неподалік?
Вона задумливо поглянула на нього, і він відступив на крок. Її погляд сказав йому, як близько до неї він стояв.
— Я не з цього світу, мілорде, — проказала вона. — Тут немає людей. Нема живих істот, крім ґролмів та ще деяких схожих на нього тварин. Я з Кайрена. Щодо того, як я тут опинилася, то нічого не можу сказати. Я поїхала з дому верхи, зупинилася перепочити, а коли прокинулася, ми з моїм конем були тут. Я можу тільки сподіватися, мілорде, що ви знову мене врятуєте і допоможете мені повернутися додому.
— Селін, я не... тобто, будь ласка, звіть мене Рандом.
Ранд відчув, що вуха у нього знову палають. Світло, що станеться поганого, якщо вона вважатиме мене лордом? Згоріти мені, нічого поганого.