— Добре, як забажаєте... Ранде. — Від її посмішки у нього перехопило горло. — То ви мені допоможете?
— Звісно, допоможу. — Згоріти мені, вона надзвичайно вродлива. І дивиться на мене так, наче я герой з легенди. Він помотав головою, намагаючись позбутися всіляких дурниць. — Але спочатку ми повинні знайти людей, за якими женемося. Я постараюся захистити вас від усіх небезпек, але ми мусимо їх розшукати. Гадаю, вам краще поїхати з нами, ніж залишатися самій.
Вона з незворушним обличчям помовчала якусь мить. Ранд не знав, що вона думає; знав лише, що вона наче розглядає його знову.
— Людина обов’язку, — промовила вона нарешті. Ледь помітна усмішка торкнула її губи. — Мені це подобається. Так. Хто ці лиходії, за якими ви женетесь?
— Друзі Морока і траллоки, міледі, — вихопився Гюрін. Він незграбно вклонився їй, сидячи в сідлі. — Вони вчинили вбивства в фортеці Фал Дари й викрали Ріг Валіра, міледі, проте лорд Ранд поверне його.
Ранд втупив у нюхача пригнічений погляд; Гюрін відповів йому невпевненою посмішкою. От тобі й секретність. Тут це не так важливо, визнав він, але коли ми повернемося у наш світ...
— Селін, пообіцяйте нікому не прохопитися про Ріг. Якщо про це стане відомо, у нас на хвості буде сотня мисливців, і всі вони бажатимуть здобути Ріг.
— Ніколи цьому не бувати, — промовила Селін, — аби Ріг потрапив не в ті руки. Ріг Валіра. Не можу навіть вам сказати, як часто я мріяла його торкнутися, потримати його в руках. Ви маєте пообіцяти мені, що дозволите мені його торкнутися, коли його здобудете.
— Перш ніж я зможу це зробити, нам треба його знайти. — Ранд подав їй руку, аби підсадити на коня; Гюрін скотився з сідла, аби притримати для неї стремено. — Хай що це була за тварюка, яку я вбив — ґролм, так? — навколо можуть бути ще такі ж. — Рука у неї виявилася на подив твердою та міцною, а шкіра була наче... шовк? Ні, щось ще м’якіше, ще ніжніше. Ранд відчув трепет.
— Без сумніву, їх тут ще багато, — підтвердила Селін.
Довгонога біла кобила затанцювала та вишкірилась на Ранда, проте Селін заспокоїла її, легко торкнувшися поводів.
Ранд закинув лук за спину і сів на Гнідана. Світло, як може шкіра бути такою ніжною?
— Гюріне, де слід? Гюріне? Гюріне!
Нюхач стрепенувся і відірвав погляд від Селін.
— Так, лорде Ранде. Еге ж... слід. Південь, мілорде. Південь, як і раніше.
— Тоді — вперед. — Ранд стурбовано поглянув на сіро-зелену тушу ґролма серед струмка. Він почувався впевненіше, доки гадав, що вони єдині живі істоти в цьому світі. — Веди нас по сліду, Гюріне.
Спочатку Селін скакала поряд із Рандом, розмовляючи про те і про се, розпитуючи його і називаючи його лордом. Він кілька разів збирався сказати їй, що він не лорд, а звичайний пастух, і щоразу, дивлячись на неї, не міг це вимовити. Така леді, як вона, не стане вести приятельську бесіду з пастухом, навіть якщо він урятував її життя, — в цьому він не сумнівався.
— Ви станете великою людиною, коли знайдете Ріг Валіра, — промовила вона, звертаючись до нього. — Людиною, про яку складатимуть легенди. Людина, яка засурмить у Ріг Валіра, зможе сама творити легенди.
— Я не збираюся в нього сурмити й не бажаю увійти в легенди.
Він не знав, чи користується вона парфумами, але від неї віяло тонким ароматом, чимось таким, що він не міг думати ні про що, крім неї. Пряний аромат, гострий і свіжий, лоскотав йому ніздрі, змушував важко дихати.
— Кожен чоловік мріє про велич. А ви станете найвеличнішою людиною всіх Епох.
Це було дуже схоже на те, що казала Морейн. Відроджений Дракон, без сумніву, стане легендою для всіх Епох.
— Тільки не я, — гаряче запротестував він. — Я лише... — Він уявив, як вона зневажатиме його, якщо він зізнається їй, що лише пастух, тим паче тепер, коли він дозволив їй вважати себе лордом, а тому сказав не те, що хотів: — ...лише намагаюся його знайти. І допомогти другу.
Помовчавши якусь мить, вона зауважила:
— Ви поранили руку.
— Це дрібниці. — Ушкоджена рука пульсувала болем, коли він тримав у ній повіддя, і він спробував заховати її під камзолом, проте Селін узяла його руку у свої.
З несподіванки він дозволив їй це зробити, а тоді йому нічого не лишалося, крім як грубо висмикнути руку чи дозволити їй розмотати хустку. Пальці у неї були прохолодні й упевнені. Долоня під хусткою запалилася й почервоніла, але клеймо чаплі вирізнялося дуже чітко.
Вона торкнулася клейма пальцем, але нічого про нього не сказала, навіть не запитала, звідки воно взялося.
— У вас рука заціпеніє, якщо нічого не зробити. У мене є помічна мазь.
З внутрішньої кишені плаща вона видобула крихітний різьблений з каменю флакон, відкоркувала його й почала просто на скаку легенько втирати біле зілля йому в долоню.
Мазь спочатку остудила руку, а тоді він відчув, наче вона теплом просочується йому в долоню. І вона допомагала не согірш, ніж цілющі зілля Найнів. Він із подивом побачив, як почервоніння зникає, як спадає набряк під дотиками її пальців.
— Деякі чоловіки, — мовила вона, не зводячи очей із його руки, — прагнуть здобути велич, а інших треба до цього змушувати. Власне, прагнення завжди краще за примус. Чоловік, якого примусили, ніколи не буде сам собі господарем. Він танцюватиме так, як захочуть ті, котрі смикають його за мотузочки.
Ранд висмикнув руку. Тепер опік від клейма мав такий вигляд, наче йому не менше тижня.
— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав він.
Вона посміхнулася, і йому стало соромно за свій вибух.
— Я про Ріг, про що ж іще? — спокійно відказала вона, ховаючи мазь, її кобила була такою високою, що сидячи на ній обік Ранда на Гнідані, Селін дивилася йому в очі. — Якщо ви знайдете Ріг Валіра, вам не уникнути величі. Але чи вас примусять до неї, чи ви самі її оберете? Ось питання.
Ранд стиснув руку. Ці слова надто нагадували слова Морейн.
— Ви Айз Седай?
Селін вигнула брови, і темні очі під ними зблиснули, але голос її залишився незворушним:
— Айз Седай? Я? Ні.
— Я не хотів вас образити. Вибачте.
— Образити? Я не образилася, але я не Айз Седай. — Її вуста скривилися в презирливій посмішці; і навіть ця посмішка була чарівною. — Вони ховаються у кокон удаваної безпеки, коли могли би вершити великі справи. Вони служать, коли могли би панувати. Хай чоловіки граються у свої війни, а вони могли би принести у світ лад. Ні, ніколи не звіть мене Айз Седай.
Посміхнувшись, вона поклала долоню йому на рукав, аби показати, що не гнівається. Від її дотику у нього перехопило дух. Але він відчув полегшення, коли вона притримала свою кобилу і поїхала поруч із Лоялом. Гюрін схилив перед нею голову, наче старий і відданий слуга.
Разом із полегшенням юнак відчував і жаль, що Селін не іде поруч. Вона була лише за два спани від нього — він крутнувся у сідлі, аби оглянутися на неї поряд із Лоялом. Оґіру довелося скластися в сідлі майже вдвічі, щоби мати змогу розмовляти з нею. Але це було не те ж саме, що бачити її поруч, так близько, що він міг відчувати її п’янкий аромат, так близько, що він міг би її торкнутися. Він сів у сідлі прямо, злий сам на себе. Не в тому річ, що він буквально хотів її торкнутися, — він нагадав собі, що кохає Еґвейн, і відчув провину, що мусить собі про це нагадувати, — але ж вона була така прекрасна, і вважала його лордом, а ще казала, що він може бути великою людиною. Подумки він роздратовано сперечався сам із собою. Морейн теж каже, що ти можеш бути великим; Відроджений Дракон. Селін — не Айз Седай. Так, вона кайренська аристократка. А ти — пастух. Вона цього не знає. Скільки ти ще дозволятимеш їй обманюватися? Лише доти, доки ми виберемося з цього місця. Якщо ми виберемося. Якщо. Тут думки його обірвалися, поступившись місцем похмурому мовчанню.
Він старався пильнувати навкруги — якщо Селін каже, що тут є ще ці потвори... ці ґролми... він їй вірив. Гюрін був надто заглиблений у винюхування сліду, аби помічати ще щось, а Лоял захопився бесідою з Селін і не побачив би нічого, доки воно не цапоне його за п’ятку, отже, пильнувати мав він, а це було непросто. Якщо він повертав голову надто швидко, йому на очі наверталися сльози, пагорб чи купка дерев могли здаватися віддаленими на милю, якщо подивитися на них під одним кутом, і лише на кількасот спанів, якщо подивитися інакше.