— Портальний камінь не сам по собі переніс вас сюди. Це ви зробили, Селін. Якщо ви змусили Камінь перенести вас сюди, ви можете змусити його повернути вас назад. Я проведу вас до нього, але потім мушу йти за Рогом.
— Я нічого не знаю про те, як користуватися Портальними каменями, Ранде. Якщо я щось і зробила, то не знаю, що і як.
Ранд уважно подивився на неї. Вона сиділа в сідлі з прямою спиною, з високо піднятою головою, і з тією ж королівською манерою, що й раніше, але водночас вона дивним чином начебто полагідніла. Горда, але вразлива, вона потребувала його захисту. Спершу він подумав, що їй має бути стільки ж років, що й Найнів, тобто на кілька років більше, ніж йому, але тепер він побачив, що помилявся. Вона радше була його віку, і була неймовірно вродлива, і він був їй потрібний. Думка, лише думка про порожнечу промайнула в нього, і про сяйво в ній. Саїдін. Щоби скористатися Портальним каменем, йому довелося би знову зануритися в її заплямовану сутність.
— Залишіться зі мною, Селін, — мовив він. — Ми знайдемо Ріг, а ще Метів кинджал, а тоді знайдемо шлях назад. Я вам обіцяю. Просто залишайтеся.
— Ви завжди... — Селін глибоко вдихнула, наче для того, щоби заспокоїтися. — Ви завжди такий упертий. Але мене приваблює в чоловіках упертість. У чоловіку, якого легко вмовити, небагато від справжнього чоловіка.
Ранд почервонів, бо надто ці слова були схожі на те, що інколи казала Еґвейн, а вони ж з нею були ледь не заручені ще змалку. Почути це від Селін та ще й побачити той відвертий погляд, яким вона ці слова супроводила, було справжнім шоком. Він відвернувся й наказав Гюріну вести загін по сліду.
Вдалині у них за спинами пролунало чи то рохкання, чи то дзявкання. Не встиг Ранд розвернути Гнідана подивитися, як пролунало ще одне уривчасте рохкання, а за ним ще три таких самих звуки. Він не одразу спромігся щось розгледіти, бо ландшафт заколихався у нього перед очима, а тоді він побачив їх, між розкиданими купками дерев, на вершині пагорба. П’ять постатей, за пів милі, не більше, максимум за якусь тисячу кроків, і наближалися вони тридцятифутовими стрибками.
— Ґролми, — спокійно зауважила Селін. — Зграя невелика, але вони, схоже, йдуть за нашим запахом.
Розділ 17
Вибір
— Ми від них утечемо, — сказав Ранд. — Гюріне, ти не загубиш слід під час галопу?
— Ні, лорде Ранде.
— Тоді вперед. Ми...
— Це нічого не дасть, — промовила Селін. Її біла кобила одна з усіх коней не танцювала нервово при звуках хрипкого рохкання ґролмів. — Вони не відступають, ніколи. Варто ґролму занюхати здобич, і він ітиме за запахом вдень і вночі, доки не наздожене її. Вам доведеться вбити їх усіх або знайти спосіб забратися деінде. Ранде, Портальний камінь може перенести нас.
— Ні! Ми зможемо їх убити. Я зможу. Я вже вбив одну таку тварюку. А тут лише п’ять. Якщо я тільки зможу знайти... — Він роззирнувся навколо, шукаючи поглядом потрібне місце, і знайшов таке. — Усі за мною!
Ударивши Гнідана підборами, він послав того вчвал, упевнений, що решта поскачуть за ним, і незабаром почув стукіт копит їхніх коней.
Місцем, яке він обрав, виявився невисокий округлий пагорб, де не було жодного дерева. Ніщо не могло наблизитися до нього непоміченим. Він зіскочив із сідла і приготував лук. Лоял та Гюрін теж спішилися, оґір із величезною палицею в руках, а нюхач — з коротким мечем. Ні з бойової палиці, ні з цього меча не могло бути жодної користі, якщо ґролми наблизяться впритул. Я не підпущу їх упритул.
— Нема потреби ризикувати, — мовила Селін. Вона майже не дивилася в бік ґролмів, натомість перегнулася в сідлі й зверталася до Ранда. — Ми заввиграшки дістанемося Портального каменя, випередивши їх.
— Я їх зупиню. — Ранд поспіхом перерахував стріли, що лишалися в сагайдаку. Вісімнадцять, кожна завдовжки як його рука до ліктя, десять з них із наконечниками, що нагадували долото і призначалися пробивати панцири траллоків. Вони підійдуть для ґролмів так само, як для траллоків. Чотири таких стріли він увіткнув у землю перед собою, п’яту наклав на тятиву. — Лояле, Гюріне, ви тут нічого не зробите. Сідайте на коней і будьте готові супроводити Селін до Каменя, якщо якась із потвор прорветься сюди.
Він питав себе, чи зможе вбити одну з потвор мечем, якщо до цього дійде. Ти божевільний! Навіть удатися до Сили не так погано, як мати з ними справу.
Лоял щось сказав. Але Ранд його не чув; він уже шукав порожнечу, і не лише заради прицільного пострілу, а й для того, аби вибавитися від думок. Ти знаєш, що там на тебе чекає. Але мені не обов’язково її торкатися.
Мерехтіння було там, було сяйво, непомітне для зору. Здавалося, воно пливло до нього, але йому було достатньо порожнечі. Думки проносилися зовнішньою оболонкою безодні, і зурочене сяйво робило їх видимими. Саїдін. Сила. Божевілля. Смерть. Зайві, сторонні думки. Він став єдиним з луком, зі стрілою, з потворами, що з’явилися на вершечку сусіднього пагорба.
Ґролми наближалися, випереджаючи один одного довгими стрибками: п’ять гігантських примар, триоких, із роззявленими ороговілими пащами. Вони голосно ухкали, проте звуки відбивалися від оболонки безодні, і Ранд їх майже не чув.
Не усвідомлював він і того, як підіймав лук, як натягував тятиву уздовж щоки, аж до вуха. Злився в одне ціле з поторочами, з середнім оком першої з них. Стріла пішла в ціль. Перший ґролм упав мертвий: той, що біг за ним, заплигнув на нього, дзьобом вириваючи шматки м’яса. Він гарчав на інших, і ті оминули його, розбігшись віялом, але й надалі рухаючись уперед. За мить, наче ваблений загальним поривом, трапезувальник облишив свою трапезу та зі закривавленим дзьобом заплигав за рештою.
Ранд діяв чітко, механічно: накласти стрілу, відпустити тятиву.
П’ята стріла злетіла з лука, і він опустив його, все ще перебуваючи глибоко у порожнечі, а четвертий ґролм упав, наче велика маріонетка, коли хтось перетяв мотузочки. Остання стріла ще летіла, проте він був упевнений, що ще одного пострілу не знадобиться. Остання потвора брьохнула на землю, так наче у неї враз розтанули всі кістки, а з її середнього ока стирчала опірена стріла. Всі — із середнього ока.
— Чудово, лорде Ранде, — сказав Гюрін. — Я... я ще ніколи не бачив, щоби хтось так стріляв.
Порожнеча не відпускала Ранда. Сяйво кликало його, і він... потягнувся до нього. Воно охопило його, сповнило його.
— Лорде Ранде? — Гюрін торкнувся його рукава, Ранд здригнувся, і порожнеча заповнилася тим, що було навколо нього. — З вами все гаразд, мілорде?
Ранд потер лоба — шкіра була суха; а почувався він так, наче лоб йому взявся потом.
— Все... все гаразд, Гюріне.
— З кожним разом це робити легше й легше, так я чула, — зауважила Селін. — Що більше часу ви знаходитеся в Єднанні, то легше.
Ранд поглянув на неї.
— Ну, мені воно більше не знадобиться, принаймні деякий час. — Що сталося? Я хотів... Він із жахом усвідомив, що й досі хоче. Хоче повернутися до порожнечі, хоче відчути знову, як його сповнює це сяйво. Здавалося, що тоді він був живий по-справжньому, попри хворобливість того сяйва, а те, що зараз — це лише підробка. Ні, гірше. Він майже живий, знаючи, що таке бути живим по-справжньому. І всього тільки й треба дотягтися до саїдін. — Ніколи більше, — пробурмотів він. Кинув погляд на мертвого ґролма, на п’ять потворних туш, розкиданих по землі. Тепер вони нікому не загрожують. — Тепер ми можемо вирушати...
Хрипке рохкання, надто знайоме, пролунало десь позаду мертвих ґролмів, десь за сусіднім пагорбом, а йому почали вторити інші. Ще глухе рохкання, ще і ще, зі сходу, із заходу.