Ранд схопився за лук.
— Скільки стріл у вас залишилося? — з притиском запитала Селін. — Ви можете вбити двадцять ґролмів? Тридцять? Сто? Ми мусимо вирушати до Портального каменя.
— Вона має рацію, Ранде, — повільно промовив Лоял. — Тепер ти не маєш вибору.
Гюрін занепокоєно дивився на Ранда. Знову зарохкав якийсь ґролм, а з десяток інших відповіли йому зусібіч, і це рохкання злилось у суцільний рев.
— До Каменя, — знехотя погодився Ранд, роздратовано вскакуючи в сідло і закидаючи лук за спину. — Ведіть нас до Каменя, Селін.
Кивнувши, вона розвернула кобилу і, вдаривши її в боки, пустила риссю. Ранд та решта поскакали за нею: Лоял та Гюрін охоче, а він — вагаючись. Ґролми рохкали у них за спинами, тепер здавалося, що їх сотні. Схоже, вони охоплювали загін півколом, залишаючи вершникам один шлях — уперед.
Селін вела їх крізь пагорби швидко й упевнено. Горбиста місцевість поступово переходила в передгір’я, схили ставали все крутішими, і коням доводилося видиратися вгору блідими, як і все навкруги, осипищами, між нещільним, зів’ялим із вигляду чагарником, що чіплявся за кам’янистий ґрунт. Підйом ставав дедалі важчим, схили — стрімкішими.
Нам не вдасться відірватися, подумав Ранд, коли Гнідан уп’яте послизнувся і з’їхав нижче, викресавши копитами фонтан кам’яних уламків. Лоял викинув свою бойову палицю: вона не годилася проти ґролмів і лише заважала йому рухатися. Оґір спішився; однією рукою він притримувався за скельне каміння, іншою тягнув за собою свого велетенського коня. Його волохатий, з щітками над копитами кінь ішов важко, але без Лояла на спині йому стало трохи легше. Ґролми хрипко вирохкували у них за спинами, тепер уже ближче.
А тоді Селін натягнула повіддя і вказала на западину в граніті, що відкрилася нижче. Все було, яку першій улоговині: сім широких різноколірних сходин, дно, вимощене блідим каменем, і висока кам’яна колона посередині.
Вона спішилася й повела свою кобилу до западини, а тоді — сходами, що спускалися до колони, яка височіла над нею. Жінка повернулася і глянула на Ранда та його супутників. Ґролми рохкали та гавкотіли, все голосніше, десятки ґролмів. Уже близько.
— Вони ось-ось будуть тут, — промовила вона. — Ви повинні задіяти Камінь, Ранде. Або знайти спосіб знищити всіх ґролмів.
Важко зітхнувши, Ранд зліз із сідла і повів Гнідана до западини. Лоял та Гюрін поспішили за ним. Ранд із тривогою дивився на змережану символами колону. На Портальний камінь. Вона мусить бути здатною направляти, навіть якщо вона цього не знає, інакше камінь не переніс би її сюди. Сила не шкодить жінкам.
— Якщо ви потрапили сюди завдяки йому, — почав він, але вона не дала йому договорити.
— Я знаю, що це таке, — твердо промовила вона, — але я не знаю, як ним користуватися. Ви повинні зробити те, що повинно бути зроблене. — Селін обвела пальцем один із символів, трохи більший за інші: трикутник усередині кола, що стоїть на одній із своїх вершин. — Це знак нашого справжнього світу. Гадаю, він вам допоможе, якщо ви уявлятимете його під час того, як... — Вона розвела руками, наче не впевнена, що саме він має зробити.
— Е-е-е... мілорде? — боязливо мовив Гюрін. — Часу у нас небагато. — Він озирнувся через плече на гребінь западини. Гавкіт лунав голосніше. — Ці потвори будуть тут за лічені хвилини.
Лоял кивнув.
Набравши повні груди повітря, Ранд поклав долоню на символ, котрий показала йому Селін. Поглянув на неї, наче запитуючи, чи правильно він зробив, але вона лише спостерігала за ним, і на її блідому обличчі не було навіть натяку на хвилювання. Вона впевнена, що ти можеш її врятувати. Ти маєш це зробити. Її аромат лоскотав його ніздрі.
— Е-е-е... мілорде?
Ранд зглитнув клубок у горлі й викликав порожнечу. Та з’явилась легко, без зусиль розгорнулася навколо нього. Порожнеча. Нічого, крім сяйва, і воно миготіло так, що його почало нудити. Нічого не було в порожнечі, лише саїдін. Та навіть потяги блювати геть подаленіли. Він став єдиним із Портальним каменем. Колона під його долонею була гладенькою і наче трохи маслянистою, але символ, трикутник у колі, відчутно потеплів під клеймом, випаленим на його долоні. Мушу доправити їх у безпечне місце. Мушу доправити їх додому. Світло, здавалося, полинуло до нього, оточило його, і він... прийняв... його.
Він сповнився світлом. Він сповнився теплом. Він бачив Камінь, бачив усіх, як вони стоять і дивляться на нього — Лоял та Гюрін із тривогою, Селін — не виказуючи жодного сумніву, що він здатний її врятувати, — але їх однаково що не було. Все затопило світло. Тепло й світло, вони розтікалися його тілом, наче вода, що всотується в сухий пісок, вони заповнювали його. Символ палав у нього під долонею. Він намагався поглинути все це, все тепло, весь світ. Все. Символ...
Зненацька, наче на змиг ока, погасло сонце, світ блимнув. І ще раз. Символ обпікав йому долоню, наче жар; він упивався світлом. Світ блимнув. Блимнув. Його занудило, занудило від цього світла; воно було наче вода для людини, що вмирає від спраги. Блим. Він припав до світла. Відчував, що ось-ось виблює, але він хотів випити все це світло. Блим. Трикутник у колі пропікав йому руку, він відчував, як долоня обвуглюється. Блим. Йому було потрібно все це світло! Він закричав, завив від болю, від бажання.
Блим... блим... блимблимблим...
Хтось учепився в нього і потягнув; Ранд лише краєм свідомості відчув це. Похитуючись, він ступив крок назад. Порожнеча вислизала, а з нею світло і хворобливість, що мучили його. Світло. Жаль брав його, коли він дивився йому вслід. Світло, та це ж безум бажати цього. Але я був такий сповнений ним! Я був такий... Приголомшений, він уп’явся очима в Селін. Це вона тримала його за плечі і з цікавістю заглядала в очі. Він підніс долоню до обличчя. Тавро з чаплею було на місці, а більше нічого. Трикутник у колі не пропалив йому долоню.
— Неймовірно, — повільно промовила Селін. — Вона поглянула на Лояла та Гюріна. Оґір мав приголомшений вигляд, його очі зробилися такими великими, наче тарілки; нюхач присів навпочіпки, опираючись рукою на землю, наче не був упевнений, що не впаде. — Ми всі тут, і наші коні теж. А ви навіть не знаєте, що зробили. Неймовірно.
— Ми?.. — хрипко вичавив із себе Ранд, він мусив зупинитися, аби передихнути.
— Подивіться навколо, — сказала Селін. — Ви перенесли нас додому. — Вона вибухнула сміхом. — Ви перенесли нас усіх додому.
Тільки зараз Ранд почав усвідомлювати, що він бачить навколо. Вони стояли в улоговині, жодних сходів не було, хоч подекуди виднілися підозріло рівні кам’яні брили червоного чи блакитного кольору. Сама колона лежала на схилі, напівзасипана кам’яним осипом. Символи на ній годі було розібрати; вітер та дощі добряче попрацювали з ними. І все мало реальний вигляд. Кольори були насичені, граніт — темно-сірий, кущі — зелені та жовті. Після світу, з якого вони повернулися, все здавалося аж занадто яскравим.
— Вдома, — видихнув Ранд, а незабаром він уже теж сміявся. — Ми вдома.
Лоялів сміх радше скидався на ревіння бика. Гюрін стрибав гопки.
— Ви це зробили, — мовила Селін, нахиляючись ближче, аж поки її обличчя не заступило Ранду весь світ. — Я знала, що ви зможете.
Сміх завмер Рандові на губах.
— Я... Ну, так, мабуть, зробив. — Він поглянув на повалений Портальний камінь і спромігся на ще один кволий смішок. — Хоч я й хотів би знати, що саме я зробив.
Очі у неї були темні і глибокі, як ніч, і м’які, наче оксамит. Її губи... Якщо я її поцілую... Він кліпнув очима й поспіхом позадкував, відкашлюючись.
— Селін, будь ласка, не кажіть нікому про все це. Про Портальний камінь і про мене. Я цього не розумію, і ніхто не зрозуміє. Ви знаєте, що люди погано ставляться до того, чого не розуміють.
Обличчя у неї було позбавлене будь-якого виразу. Раптом йому страшенно захотілося, щоби Мет і Перрин були поруч. Перрин знав, як розмовляти з дівчатами, а Мет умів брехати з чесним обличчям. Йому ж і те, і те вдавалося погано.