Раптом Селін усміхнулася і напівжартома присіла в реверансі:
— Я збережу вашу таємницю, мілорде Ранде аль’Торе.
Поглянувши на неї, Ранд знову відкашлявся. Може, вона гнівається на мене? Якби я спробував поцілувати її, точно би розгнівалася. Я так гадаю. Краще б вона не дивилася на нього так, як зараз, бо йому здавалося, ніби вона читає, що у нього на думці.
— Гюріне, чи можливо таке, що Друзі Морока скористалися цим Каменем до нас?
Нюхач сумно похитав головою:
— Вони повертали на захід звідси, лорде Ранде. Якщо тільки ці штуки, ці Портальні камені, не зустрічаються частіше, ніж ми поки що бачили, то вони повинні би досі перебувати в тому, іншому, світі. Але навіть години не мине, як я це перевірю. Краї ж ті самі, що й там. Я можу тут знайти те місце, де я зійшов зі сліду в тому світі, якщо ви розумієте, про що я, і сказати, чи вони там пройшли.
Ранд подивився на небо. Сонце, напрочуд яскраве, а не бліде, стояло низько над західним виднокраєм, простеляючи довгі тіні через усю улоговину. За годину геть споночіє.
— Пошукаєш вранці, — сказав він. — Та боюся, ми їх загубили. — Нам не можна загубити кинджал! Не можна! — Селін, якщо так сталося, то ми вранці проведемо вас до вашого дому. Це в самому місті Кайрен чи...
— Може, Ріг Валіра ще й досі для вас не втрачений, — повільно промовила Селін. — Я вже казала вам, що трохи знаю про такі світи.
— «Верцадла Колеса», — сказав Лоял.
Селін подивилася на нього й кивнула:
— Так. Саме так. Ці світи насправді є чимось на кшталт верцадл, тобто дзеркал, а надто ті, де нема людей. Деякі з них віддзеркалюють лише значні події у світі справжньому, а деякі несуть у собі тінь цих віддзеркалень, тих подій, які ще навіть не відбулися. Проходження Рога Валіра — без сумніву, значна подія. Відбитки того, що тільки має статися, слабкіші за відбитки того, що відбувається чи вже відбулося; ось чому Гюрін казав, що слід, яким він ішов, був слабкий.
Гюрін недовірливо закліпав очима:
— Тобто ви хочете сказати, міледі, я винюхував те, де ці Друзі Морока ще тільки повинні пройти? Допоможи мені Світло, це мені не подобається. Тут і без того не в радість винюхувати насилля, що вже трапилося, не кажучи вже про те, щоби нюшити те, яке має ще статися. Навряд чи знайдеться багато місць, де в той чи інший час не було чи не відбувається якесь насильство. Я би тоді точно втратив розум. З мене досить того місця, яке ми щойно залишили, де я вже й так майже з глузду з’їхав. Там я весь час відчував і вбивства, і кривди, і найжахливіші злочини, які лише можна собі уявити. Я відчував зло навіть на нас. Навіть на вас, міледі, прошу уклінно вибачити, що я так кажу. Таке це місце, ось у чому річ. Викривляє все тобі в голові, на подобу того, як викривляє те, що у тебе перед очима. — Його пересмикнуло. — Я радий, що ми звідти вибралися. Але все ще не можу позбутися його запахів. Ними всі ніздрі мої забиті.
Ранд неуважно потер клеймо на долоні:
— А що ти думаєш про це, Лояле? Чи могли ми справді випередити Фейна та його Друзів Морока?
Оґір спохмурнів і знизав плечима:
— Не знаю, Ранде. Я про це нічого не знаю. Гадаю, ми повернулися до нашого світу. Гадаю, ми знаходимося на Кинджалі Родичевбивці. А більше... — Він знову знизав плечима.
— Ми повинні провести вас додому, Селін, — промовив Ранд. — Ваші рідні хвилюватимуться за вас.
— Через кілька днів стане ясно, права я чи ні, — нетерпляче сказала вона. — Гюрін може знайти місце, де він згубив слід, так він каже. Ми можемо простежити за цим місцем. Ріг Валіра має ось-ось там з’явитися. Ріг Валіра, Ранде! Подумайте про це. Людина, яка засурмить у Ріг, житиме в легендах вічно.
— Я не хочу мати нічого спільного з легендами, — відрізав він. Але якщо Друзі Морока проходитимуть повз... А якщо Інґтар їх загубив? Тоді Ріг Валіра залишиться у Друзів Морока назавжди, а Мет помре. — Добре, ми зачекаємо кілька днів. В найгіршому випадку ми просто зустрінемося з Інґтаром та всіма іншими. Не думаю, що вони могли зупинитися чи повернути назад тільки тому, що ми... Їх залишили.
— Це мудре рішення, Ранде, — зауважила Селін, — і добре обдумане. — Вона торкнулася його руки й посміхнулася, і він знову спіймав себе на тому, що хотів би її поцілувати.
— Гм-м-м... Нам треба би бути якнайближче до того місця, яким вони проходитимуть. Якщо вони тут проходитимуть. Гюріне, чи можеш ти, доки не споночіло, знайти нам постій на ніч? Але такий, звідки ми зможемо спостерігати за місцем, де ти втратив слід? — Він глянув на Портальний камінь, подумав було про ночівлю біля нього, тоді згадав про ту ночівлю, коли порожнеча підкралася до нього вві сні, про світло всередині порожнечі. — Десь подалі звідси.
— Покладіться на мене, лорде Ранде. — Нюхач виліз на коня. — Присягаюся, я більше ніколи не вкладуся спати, не роздивившись наперед, що за каменюки поблизу.
Полишаючи улоговину верхи на Гнідані, Ранд помітив, що очі його більше стежать за Селін, ніж за Гюріном. Вона здавалася такою незворушною, стриманою, і поводилася наче справжня королева, хоча, мабуть, і була не старшою за нього, але коли вона посміхалася йому, ось так, як оце щойно... Еґвейн ніколи не сказала б, що я вчинив мудро. Еґвейн назвала би мене повстяною головою. Він роздратовано вдарив Гнідана підборами в боки.
Розділ 18
До Білої Вежі
Еґвейн намагалася втримати рівновагу на хисткій палубі «Річкової королеви», а та неслася вниз широкою гладінню ріки Еринін, під небом, вкритим темними хмарами, під усіма вітрилами і під стягом із Білим Пломенем, що несамовито лопотів на грот-щоглі. Вітер знявся, щойно останній пасажир зійшов на борт, ще в Медо, і відтоді не вщухав анітрохи, дув і вдень, і вночі. Ріка стрімко котила свої води, наче під час повені, била хвилями в борти та днища кораблів і безупинно несла їх уперед. Ані вітер, ані течія не стишувались, не стишувався й рух кораблів, що трималися купно. Першою йшла «Річкова королева», як і годилося суднові, на борту якого знаходилася Престол Амерлін.
Стерновий міцно тримав румпель, упершись у палубу широко розставленими ногами, а матроси ляпотіли по дошках босоніж, заклопотані своїми справами; коли їм траплялося поглянути на небо чи на ріку, вони відводили очі, стиха й похмуро щось бурмочучи. За кормою помалу розтавало вдалині якесь село, а мале хлоп’я бігло вздовж берега; невеличку відстань хлопчик пробіг, недовго він протримався нарівні з кораблями, але тепер вони залишали його позаду. Коли дитина зникла з очей, Еґвейн пішла з палуби вниз.
В каюті, яку Еґвейн ділила із Найнів, та подивилася на дівчину, не підводячись із вузької койки.
— Кажуть, ми будемо в Тар Балоні сьогодні. Допоможи мені Світло, але я рада буду знову ступити на тверду землю, хай це навіть буде і Тар Балон. — Корабель хитнувся під напором вітру та течії, і Найнів судомно зглитнула. — Нога моя більше не ступить на жоден корабель, — проказала вона, насилу перевівши дух.
Еґвейн струсила бризки з плаща й повісила його на кілочок біля дверей. Це була невелика каюта — схоже, на кораблі взагалі не було великих кают; навіть капітанська, де розмістилася Амерлін, була лише трохи просторішою за інші. В цій каюті, з двома прикріпленими до переділок койками, все було під рукою — полиці під койками, шафки над ними.
Якщо не зважати на те, що доводилося тримати рівновагу, хитавиця не діймала Еґвейн так, як вона дошкуляла Найнів; пропонувати Мудрині поїсти Еґвейн припинила, коли та втретє жбурнула в неї мискою.
— Я тривожуся через Ранда, — мовила вона.
— Я тривожуся через них усіх, — невиразно пробурмотіла Найнів. Трохи помовчавши, вона запитала: — Знову бачила сон цієї ночі? Відколи ти прокинулася, весь час витріщаєшся в нікуди...
Еґвейн кивнула. Вона ніколи не вміла нічого приховувати від Найнів, а про сни навіть і не намагалася промовчати. Найнів спершу спробувала лікувати її зіллям, а коли почула, що одна з Айз Седай зацікавилася снами дівчини, почала ставитися до її сновидь серйозно.