— Є лише один спосіб дізнатися, — відповіла Найнів і рішуче зняла плащ із кілка.
Коли жінки піднялися на палубу, вони побачили, що там мурашаться матроси — тягнуть канати, спускають вітрила, готують довгі весла. Вітер ущух до легенького бризу, і хмари теж розсіювалися на очах.
Еґвейн кинулася до леєра:
— Це він! Це Тар Валон!
Найнів приєдналася до неї з відчуженим виразом обличчя.
Острів був такий великий, що здавалося, наче ріка тут розходиться надвоє, а не омиває зусібіч шматок суші. Мости, наче виготовлені з мережива, вигиналися арками, поєднуючи острів із обома берегами, проходячи як над водою, так і над драговинами. Сонце визирнуло крізь хмари, і міські мури, Сяйливі Мури Тар Валона, забіліли білотою. А на західному березі на тлі блакитного небосхилу чорніла гора, одна як перст серед рівнин та положистих пагорбів, і над її надщербленою вершиною вилася тонка струминка диму. Драконова гора — місце смерті Дракона. Драконова гора, створена смертю Дракона.
Дивлячись на цю гору, Еґвейн чомусь згадала Ранда. Чоловік, здібний направляти. Світло, допоможи йому!
«Річкова королева» пройшла крізь широкий отвір у високій кільцевій стіні, що видавалася в ріку. Всередині вздовж круглої гавані йшов суцільний причал. Матроси прибрали останні вітрила й на самих веслах завели корабель у док кормою вперед. Вздовж усього причалу швартувалися інші кораблі, що прийшли з верхів’я ріки, кидаючи якір між суднами, що прийшли раніше. На причалі кипіла робота, а штандарт із Білим Пломенем змусив докерів заметушитися ще сильніше.
Амерлін вийшла на палубу ще до того, як закріпили швартові, але з причалу перекинули сходні негайно, щойно її побачили. Леане йшла поряд із Амерлін, тримаючи в руці патерицю, увінчану пломенем, а за ними на берег спустилися і всі Айз Седай, що були на борту «Річкової королеви». Ніхто з них навіть не глянув у бік Еґвейн чи Найнів. На причалі Амерлін зустрічала ціла делегація — Айз Седай у шалях церемонно вклонялися та цілували її перстень. Метушня на пристані дійшла апогею: розвантажувалися кораблі, зустрічальниці товпилися навколо Амерлін, шикувалися солдати, робітники встановлювали катеринки для розвантаження кораблів, зі стін долинали звуки фанфар, мішаючись з вітальними вигуками публіки.
— Схоже, вони про нас забули, — голосно пирхнула Найнів. — Ходімо. Ми самі про себе подбаємо.
Еґвейн не хотіла відриватися від споглядання Тар Балона, що його вона побачила вперше в житті, проте змушена була йти вслід за Найнів до каюти збирати свої речі. Коли жінки знову вийшли на палубу з вузликами в руках, солдатів уже не було, не біло ні фанфар, ані Айз Седай. Матроси відкривали трюмні люки та спускали всередину канати.
Найнів схопила за рукав одного з докерів, кремезного чолов’ягу в грубій коричневій безрукавці.
— Наші коні... — почала було вона.
— Мені нема коли, — рикнув він, вирвавшись. — Усіх коней доправлять до Білої Вежі. — Він зміряв жінок поглядом. — А якщо у вас справи у Вежі, вам краще туди поспішити. Айз Седай не полюбляють, коли новенькі запізнюються.
Інший чоловік, що з натугою витягував на канаті з трюму великий тюк, гукнув його, і той, не озираючись на жінок, побіг до товариша.
Еґвейн обмінялася з Найнів поглядом. Схоже, вони й справді мали самі подбати про себе.
Найнів покрокувала з корабля з рішучим обличчям, а от Еґвейн, зійшовши по сходнях і поринувши в густий дух смоли, що висів над пристанню, почувалася трохи пригніченою. Стільки було розмов, що нам місце в Тар Балоні, а тепер усім на нас начхати.
З доку широкі сходи вели до величної арки, викладеної з темного червоного каменю. Зупинившись під нею, Еґвейн і Найнів завмерли в зачудуванні.
Кожний будинок у місті здавався палацом, хоча більшість з-поміж тих, що сусідили з аркою, схоже, були корчмами чи крамницями, висновуючи з вивісок над дверима. Кам’яна кладка скрізь була напрочуд вигадливою, а архітектура кожної будівлі, здавалося, доповнювала і підкреслювала красу будівлі наступної, так що перед очима поставав цілий грандіозний ансамбль. Деякі споруди взагалі скидалися не стільки на будинки, скільки на велетенські хвилі прибою, чи на гігантські мушлі, чи на химерні скелі, над якими попрацював майстер-вітер. Просто за аркою лежав просторий майдан із водограєм та деревами, а вдалині Еґвейн помітила ще один. Над будинками здіймалися вежі — високі, витончені, подекуди з’єднані у безмірі неба навісними мостами. І над усім цим дивом височіла одна вежа, вища і ширша за інші, і така ж сліпучо-біла, як і самі Сяйливі Мури.
— Така краса, що з першого погляду аж дух захоплює, — промовив у них за спинами жіночий голос. — Коли на те пішло, і з десятого теж. І з сотого.
Еґвейн обернулася. Перед ними стояла Айз Седай; Еґвейн була впевнена в цьому, хоч на тій і не було шалі. Жодна інша жінка не могла мати такого нестаріючого обличчя. І впевненість, з якою вона поводилася, свідчила про те ж саме. Поглянувши їй на руку, дівчина помітила золоту каблучку — змій, що кусає власний хвіст. Ця Айз Седай була трохи пухкенькою, мала привітну посмішку і водночас здалася найнезвичайнішою жінкою з-поміж усіх, що за своє життя бачила Еґвейн. Повні щоки не могли приховати високі вилиці, ледь скошені очі були чистого ясно-зеленого кольору, а її волосся, здавалося, взялося вогнем. Еґвейн ледь змусила себе припинити витріщатися на це волосся і на ці ледь скошені очі.
— Звісно, це будували оґіри, — вела далі Айз Седай, — і дехто вважає, що це їхня найкраща робота. Одне з перших міст, зведених після Світотрощі. Тоді тут мешкало не більше пів тисячі людей, а сестер налічувалося десь до двох десятків, але оґіри будували на перспективу.
— Дуже гарне місто, — відказала Найнів. — Ми мали потрапити до Білої Вежі. Приїхали сюди навчатися, але, схоже, нікого не цікавить, залишимося ми чи підемо.
— Цікавить, — посміхаючись, заперечила жінка. — Я прийшла вас зустріти, але затрималась, розмовляючи з Амерлін. Я — Шеріам, наставниця послушниць.
— Я не буду послушницею, — промовила Найнів твердим голосом, хоч, може, й занадто квапливо. — Амерлін сама сказала, що я буду однією із посвячених.
— Вона і мені так сказала, — Шеріам здавалася заінтригованою. — Ніколи раніше не чула про таке, але було сказано, що ти... особлива. Проте запам’ятай, що я навіть посвячену можу викликати до свого кабінету. Для цього потрібно порушити більше правил, ніж для послушниці, але такі випадки траплялися. — Вона повернулася до Еґвейн, наче не помічаючи, як насупилася Найнів. — А ти — наша нова послушниця. Завжди радісно бачити нову послушницю. Їх тепер надто мало. З тобою разом буде сорок. Лише сорок. А з них тільки вісім чи дев’ять піднімуться до посвячених. Хоча, гадаю, тобі про це не варто надто турбуватися, якщо ти будеш старанно й зосереджено працювати. Працювати доведеться тяжко, і навіть дівчатам із таким потенціалом, яким, кажуть, наділена ти, жодних полегшень не буде... Якщо ти не проявиш наполегливості, якщо ти зламаєшся під цим тиском, краще з’ясувати це зараз і відпустити тебе йти своїм власним шляхом, а не чекати, коли ти станеш повноправною сестрою і від тебе залежатимуть інші. Життя в Айз Седай нелегке. Тут ми підготуємо тебе до нього, якщо ти маєш в собі те, що для цього потрібно.
Еґвейн зглитнула. Зламаєшся під тягарем?
— Я старатимуся, Шеріам Седай, — промовила вона. І я не зламаюся.
Найнів із тривогою поглянула на неї.
— Шеріам... — Вона замовкла і набрала повні груді повітря. — Шеріам Седай, — насилу спромоглася вона вичавити із себе шанобливе звертання, — чи це доконче має бути таким важким для неї? Чому жива людина повинна проходити через такі випробування? Я знаю... дещо... з того, що може випасти на долю послушниці. Невже є необхідність ламати її, аби дізнатися, наскільки вона міцна?
— Ти маєш на увазі те, що зробила з тобою сьогодні Амерлін? — Найнів скам’яніла; Шеріам, схоже, намагалася приховати посмішку, що просилася їй на вуста. — Я ж сказала тобі, що говорила з Амерлін. Не переймайся так через твою подругу. Наука для послушниць нелегка, але не настільки. Найважчими є перші кілька тижнів у посвячених. — Найнів аж роззявила рота. І Еґвейн здалося, що у Мудрині зараз очі полізуть на лоба. — Це необхідно, аби виловити тих, хто міг прослизнути крізь сито та решето послуху, не маючи необхідних чеснот. Ми не можемо ризикувати, аби серед нас — повноправних Айз Седай — з’явилася особа, яка може зламатися під тиском світу за стінами Білої Вежі. — Айз Седай обійняла жінок за плечі. Найнів заледве тямила, куди вони йдуть. — Ходімо, — мовила Шеріам. — Я допоможу вам влаштуватись у ваших кімнатах. Біла Вежа чекає.