Розділ 19
Під Кинджалом
Ніч на гребені Кинджала Родичевбивці видалася холодною, як це завжди буває в горах. Вітер, що хльостав з високих піків, ніс із собою крижаний холод зі сніжних шапок. Ранд совався на твердій землі, підтикаючи плащ та ковдру, і спав лише в півока. Він потягнувся до меча, що лежав поруч. Ще один день, подумав крізь дрімоту. Лише один, а тоді ми підемо. Якщо завтра ніхто не з’явиться — Інґтар чи Друзі Морока, — я відвезу Селін до Кайрена.
Він уже казав це собі й раніше. Щодня, доки вони стояли табором на гірському схилі, спостерігаючи за місцем, де, за словами Гюріна, був слід у тамтому, іншому світі, і де, як запевняла Селін, Друзі Морока мають обов’язково з’явитися у цьому світі, він казав собі, що вже пора. Проте Селін починала говорити про Ріг Валіра, торкалася його руки, заглядала йому в очі — і сам не розуміючи, як це ставалося, він знову погоджувався провести в засідці ще один день.
Він здригався від пронизливого вітру, а сам думав про Селін — як вона торкається його руки, як дивиться йому в очі. Якби Еґвейн це побачила, вона обстригла б мене, як вівцю, та й Селін теж. Еґвейн наразі, мабуть, уже в Тар Балоні, вчиться на Айз Седай. Коли вона побачить мене наступного разу, то, найімовірніше, спробує мене вгамувати.
Коли він вчергове перевертався, наткнувся рукою не на меч, а на клунок з арфою та флейтою Тома Мерриліна. Пальцям не хотілося відпускати плащ менестреля. Гадаю, тоді я був щасливий, навіть попри те, що тікав, рятуючи своє життя. Грав на флейті, аби заробити собі на вечерю. І гадки не мав, що відбувається. Повернення до старого неможливе.
Відчувши, як від холоду його беруть дрижаки, Ранд розплющив очі. Світло падало лише від щербатого місяця, що висів низько над обрієм — він лише кілька днів як пішов у серп. Вогнище виказало б їх тим, на кого вони тут чекали. Розкотистим басом пробубонів щось уві сні Лоял. Якийсь кінь тупнув копитом. Гюрін першим стояв на варті, обравши для цього кам’яний уступ трохи вище їхньої стоянки; незабаром він мав будити Ранда для заміни.
Ранд перекотився на інший бік і... завмер. У місячному сяйві він побачив постать Селін, яка схилилася над його саквами, пальці — на пряжках. Її біла сукня наче увібрала в себе місячне світло.
— Ви щось хотіли?
Вона шарпнулася й обернулася до нього:
— Ви... ви налякали мене.
Ранд підвівся, відкинувши ковдру, і, загорнувшись у плащ, попрямував до неї. Він був упевнений, що поклав торби біля себе, коли влягався спати; він завжди так чинив. Узяв торби з її рук. Всі пряжки були застебнуті, навіть на тому боці, де лежало трикляте знамено. Як може від нього залежати моє життя? Якщо хтось його побачить і зрозуміє, що це таке, мене через нього вб’ють. Він глянув на неї з підозрою.
Селін, завмерши, стояла й дивилася на Ранда. В її темних очах відбивалося місячне світло.
— Мені спало на думку, — промовила вона, — що я вже тривалий час не перевдягалася. Я могла би хоч почистити свою сукню, якби мала хоч щось накинути на себе, то й подумала взяти на якийсь час одну з ваших сорочок.
Ранд кивнув, відчувши полегшення. Йому особисто її сукня здавалася такою ж чистою, як того дня, коли він уперше її побачив, проте він знав, що якби Еґвейн знайшла у себе на сукні хоч найменшу плямку, вона б не заспокоїлась, доки її не відчистила.
— Звісно. — Він розстебнув об’ємисте відділення, в яке склав усе, крім знамена, і витяг одну зі своїх білих шовкових сорочок.
— Дякую.
Вона заклала руки собі за спину. Там ґудзики, здогадався він.
Із широко розплющеними очима він поспіхом відвернувся від неї.
— Якби ви могли допомогти мені з цим, було би значно простіше.
Ранд відкашлявся:
— Так робити не годиться! Адже ми з вами не заручені, і не... — Облиш навіть думати про це! Ти ніколи не зможеш ні з ким побратися. — Це було б непристойно.
Вона тихо розсміялась, і він відчув, як йому морозом сипонуло за спиною, так наче вона провела пальцем йому по хребцях. Він старався не чути, як шелестить тканина у нього за спиною. За мить промовив:
— Е-е-е... завтра... завтра ми вирушимо до Кайрена.
— А як же Ріг Валіра?
— Може, ми помилялися. Може, вони взагалі тут не проходитимуть. Гюрін каже, що через Кинджал Родичевбивці існує безліч перевалів. Якщо вони візьмуть лише трохи західніше, їм узагалі не доведеться йти через гори.
— Але ж слід, яким ми йшли, привів сюди. Вони тут з’являться. Ріг буде тут. Ви можете переламати хід подій!
— Це ви так кажете, але ж ми не знаємо... — Він повернувся до неї, і слова застрягли йому в горлі. Вона перекинула сукню через руку, а на себе вдягла його сорочку, що висіла на ній надто бахмато. Це була доволі довга сорочка для їзди верхи, пошита на його зріст, але й Селін як на жінку була високою. Поділ сорочки доходив їй десь до середини стегна. Не те щоб Ранду ніколи раніше не доводилося бачити оголених ніг у дівчат — в Емондовому Лузі дівчата завжди підбирали й підтикали спідниці, коли переходили вбрід ставки в Заплавному лісі. Але вони припиняли так робити задовго до того, як дорослішали настільки, що заплітали волосся в косу, а до того ж тепер це відбувалося в темряві. У місячному сяйві її шкіра наче світилася.
— Чого ви не знаєте, Ранде?
Звук її голосу наче повернув йому здатність рухатися. Голосно кашлянувши, він поспіхом розвернувся до неї спиною.
— Е-е-е... я думав... е-е... тобто я...
— Подумайте про славу, Ранде. — Він відчув її руку у себе на спині й ледь не зганьбив себе, пискнувши вголос. — Подумайте про славу, яка чекає на того, хто знайде Ріг Валіра. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд із тим, хто тримає в руках Ріг. Ви навіть уявити собі не можете, на які висоти ми підіймемося разом, ви і я. Маючи Ріг Валіра у своїх руках, ви можете стати королем. Ви можете стати ще одним Артуром Яструбине Крило. Ви...
— Лорде Ранде! — До табору примчав захеканий Гюрін. — Мілорде, вони... — Він різко зупинився, видавши якесь булькання, а відтак утупився в землю, і так і залишився стояти, заламуючи руки. — Перепрошую, міледі... Я не хотів... Я... Вибачте.
Підвівся і Лоял, з нього зісковзнули ковдра і плащ.
— Що сталося? Вже моя черга? — Він побачив Ранда і Селін, і навіть в тьмяному місячному світлі видно було, як у нього вибалушилися очі.
Ранд почув, як зітхнула у нього за спиною Селін. Він ступив крок уперед, відступаючи від неї, але так на неї і не поглянувши.
— Що там таке, Гюріне? — Він намагався говорити стримано; на кого він розлютився — на Гюріна, на себе самого, а, може, на Селін? Нема сенсу на неї лютитися. — Ти щось помітив, Гюріне?
Нюхач заговорив, не підводячи очей:
— Багаття, мілорде, внизу, серед пагорбів. Спочатку я його не побачив. Вони розклали невеличке вогнище, і заховали його, але ж ховали вони від тих, хто йде за ними, а не від тих, котрі йдуть попереду, та ще й дивляться згори. До нього десь дві милі, лорде Ранде. І точно не більше трьох.
— Фейн, — сказав Ранд. — Інґтар не таївся би від тих, хто може бути позаду нього. Це має бути Фейн. — Раптом він зрозумів, що не знає, як тепер бути. Вони чигали на Фейна, але тепер, коли він був лише за милю чи дві від них, Ранд відчував невпевненість. — Вранці... вранці ми підемо за ними. Коли Інґтар та решта наших наздоженуть, ми зможемо привести загін просто до Фейна.