— Отже, — промовила Селін, — ви дозволите цьому Інґтару здобути Ріг. І славу.
— Мене не цікавить... — Не подумавши, він повернувся і побачив, як вона стоїть, і тільки ноги срібляться у місячному сяйві, стоїть, не звертаючи уваги, на те, що вони оголені, стоїть так невимушено, наче вона тут сама. Наче ми тут самі, промайнула думка. Їй потрібен чоловік, котрий знайде Ріг. — Ми втрьох не можемо відібрати його у викрадачів. А в Інґтара — двадцять воїнів.
— Ви навіть не знаєте, чи справді не зможете його взяти. Які сили має цей Фейн під своєю рукою? Цього ви теж не знаєте. — Вона говорила спокійно, але наполегливо. — Ви навіть не знаєте, чи ті люди, що стали табором там, унизу, мають Ріг. Дізнатися можна лише в один спосіб: піти туди й подивитися. Візьміть із собою алантіна; його плем’я має гострі очі, навіть у місячному світлі. І йому вистачить сили нести скриньку з Рогом, якщо ви вирішите все правильно.
Вона має рацію. Ти не знаєш напевне, що це Фейн. Не найкращий варіант пустити Гюріна хибним слідом, а коли з’являться справжні Друзі Морока, постати перед ними посеред рівнини, як на долоні.
— Я піду сам, — сказав він. — Гюрін і Лоял залишаться охороняти вас.
Сміючись, Селін пішла до нього так граційно, що здавалося, наче вона рухається в танці. Вона глянула на нього зблизька, і її обличчя, на яке місячні тіні накинули серпанок загадковості, стало ще прекраснішим.
— Я не дам себе скривдити, доки ви повернетесь мене захищати. Візьміть із собою алантіна.
— Вона діло каже, Ранде, — сказав Лоял, зводячись на ноги. — Я краще бачу при місяці, ніж ти. Якщо я буду з тобою, нам не доведеться підкрадатися близько, аби все роздивитися.
— Дуже добре. — Ранд ступив крок до свого меча, підхопив його та причепив на пояс. Лук та сагайдак він вирішив не брати: в темряві від лука небагато користі, і взагалі він збирався подивитися, а не воювати. — Гюріне, покажи мені це вогнище.
Разом із нюхачем він видерся схилом до скелі, що гігантським кам’яним пальцем стирчала з гори. Далеке вогнище виднілося крихітною цяточкою, і він не одразу побачив, куди показує Гюрін. Хай хто його розклав, він не хотів, аби його помітили. Ранд зафіксував напрямок у пам’яті.
Доки вони поверталися до табору, Ранд уже осідлав і Гнідана, і власного коня. Усівся в сідло, і нараз Селін піймала його руку.
— Пам’ятайте про славу, — стиха промовила вона. — Пам’ятайте.
Його сорочка вже не виглядала аж такою завеликою, як було раніше, шовк наче обліпив її тіло.
Він перевів дух і забрав руку.
— Гюріне, охороняй її, наче власну душу. Лояле!
Він тихенько торкнув Гнідана під боки. Велетенський кінь оґіра важко тупотів позаду.
Вони не намагалися рухатися швидко. Ніч вкутала схили гір, і місячні тіні не дозволяли гнати коней упевнено. Ранд більше не бачив вогнища — зрозуміло, що з цього рівня воно було краще приховане від стороннього ока, — але він добре запам’ятав його координати. Для того, хто вчився полювати в лабіринтах Заплавного лісу, що в Межиріччі, знайти багаття буде неважко. А що потім? Перед його очима леліло обличчя Селін. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд з тим, хто тримає в руках Ріг.
— Лояле, — раптом промовив він, намагаючись відкинути зайві думки, — що це за алантін, яким вона тебе кличе?
— Це старою мовою, Ранде. — Кінь оґіра ступав нетвердо, проте Лоял скеровував його так упевнено, наче вони їхали вдень. — Це означає «брат», і це скорочення від «тіа авенде алантін». Брат деревам. Деревний брат. Це дуже офіційне звернення, проте я чув, що кайренці дуже полюбляють подібні формальності. Принаймні аристократичні Доми. Простий народ, з яким я спілкувався, взагалі не вдавався до формальностей.
Ранд спохмурнів. Навряд чи у церемонному аристократичному Домі Кайрена пастух буде бажаним гостем. Світло, Мет правий щодо мене. Я схибнутий, і макітра моя пустопорожня. Але якби я міг одружитися...
Він хотів вибавитися від думок, і, перш ніж встигнув це усвідомити, порожнеча виникла всередині нього, й думки одразу ж подаленіли, наче належали комусь іншому. Саїдін сяяла всередині нього, вабила його. Він заскреготів зубами і спробував її ігнорувати: з таким же успіхом можна було би ігнорувати розжарену вуглину просто у себе в голові, та принаймні він міг утримувати її на відстані. Заледве. Він майже спромігся вийти з порожнечі, але ж десь у цій ночі були Друзі Морока, та ще й дуже близько. А ще траллоки. Він потребував цього ніщо, потребував цього тривожного спокою порожнечі. Я не мушу її торкатися. Не мушу.
Трохи згодом він натягнув повіддя і зупинив Гнідана. Вони стояли біля підніжжя пагорбів, і крислаті дерева на його схилах здавалися в нічній темряві чорними купами.
— Гадаю, ми вже близько, — тихо сказав він. — Далі нам краще піти пішки.
Він зісковзнув із сідла і прив’язав повіддя коня до гілки.
— З тобою все гаразд? — прошепотів Лоял, злізаючи з коня. — У тебе дивний голос.
— Я в порядку. — Він і сам відчув, який напружений у нього голос. Наче натягнута струна. Саїдін вабила його. Ні! — Обережно. Я не знаю точно, як далеко до них, але їхнє вогнище має бути просто попереду. Гадаю, на верхівці пагорба.
Оґір кивнув.
Ранд повільно, криючись, переходив від дерева до дерева, пильнуючи кожний крок і притримуючи меч, аби той не стукнув, бува, об стовбур. Добре, що тут не було підліска. Лоял сунув за ним, наче велика тінь; у темряві Ранд бачив лише його абриси. Нічого не було видно — лише темрява, посмугована місячними тінями.
Зненацька випадковий місячний промінь інакше висвітив тіні попереду, і Ранд закам’янів, поклавши долоню на шорсткий стовбур груболиста. Туманні купини на землі перетворилися на людей під ковдрами і на більші горбки, на певній віддалі від них. Сплячі траллоки. Багаття вони вже загасили. Ще один місячний промінь пробився крізь гілля, і посередині між купками людей і траллоків щось зблиснуло золотом і сріблом. Місячне світло засяяло яскравіше, і на мить Ранд ясно роздивився, що перед ним. Поряд із золотим та срібним мерехтінням чорніла постать ще однієї людини, але не до неї прикипів очима Ранд. Скринька. Ріг. І ще щось на вікові скриньки — червона цятка, що зблиснула гостро під місячним променем. Кинджал! Навіщо це Фейн поклав?..
Ранду на рот лягла величезна долоня Лояла, закривши заразом і майже все обличчя. Він розвернувся і запитально поглянув на оґіра. Той тицьнув праворуч, повільно, так наче рух міг привернути увагу.
Спершу Ранд не міг нічого побачити, а тоді розгледів, як кроків за десять ворухнулася тінь. Висока, громіздка, з хоботом. Ранду перехопило подих. Траллок. Він підняв хобот, наче принюхуючись. Деякі з них можуть брати слід нюхом.
На мить порожнеча здригнулася. В тій частині табору, де були Друзі Морока, хтось поворухнувся, і траллок розвернувся туди.
Ранд завмер, чекаючи, доки спокій порожнечі знову огорне його. Його рука покоїлася на руків’ї меча, але він не думав про меч. Порожнеча заполонила все. Що сталося, те сталося. Він незмигно спостерігав за траллоком.
Ще якийсь час тінь із хоботом прислухалася, чи в таборі все спокійно, а відтак вляглася під сусіднє дерево. Майже одразу ж пролунало низьке хропіння, так наче хтось рвав пупку тканину.
Лоял наблизив рота до Рандового вуха.
— Він заснув, — прошепотів він, наче не вірячи цьому.
Ранд кивнув. Тем казав йому, що траллоки за вдачею ледачі й будь-який наказ, крім наказу вбивати, виконують спроквола. Він знову повернувся обличчям до табору.
Там панували тиша та спокій. Скриньку більше не осявав місячний промінь, та тепер Ранд знав, під якою з чорних тіней вона ховається. Бачив її внутрішнім зором, бачив, як вона плаває за межами порожнечі, як виблискує золотом та срібною чеканкою у сяйві саїдін. Ріг Валіра та кинджал, необхідний Мету, були зовсім поруч, варто лише руку простягнути. Подумки поряд зі скринькою він бачив і обличчя Селін. Вранці вони зможуть піти за зграєю Фейна, дочекавшись, доки до них доєднається Інґтар. Якщо Інґтар прийде, якщо він і досі йде цим слідом без нюхача. Ні, кращого шансу у нього не буде. Ось воно все — достатньо руку простягнути. Селін чекає на схилі гори.