Знаком покликавши Лояла за собою, Ранд ліг ницьма і поповз до скриньки. Він почув, як приглушено охнув оґір, але хлопець уже не відволікався більше ні на що, крім неясної тіні попереду.
Праворуч і ліворуч від нього лежали Друзі Морока і траллоки, та він пам’ятав, як одного разу Тем підібрався до оленя так близько, що поклав тому руку на бік, і тільки тоді тварина метнулася в сторону; він старався робити все так, як навчився від Тема. Божевілля! Думка була далекою, розпливчастою. Це божевілля! Ти... втрачаєш... розум! Неясні думки. Думки, що належать комусь іншому.
Повільно, нечутно доповз він вужем до тієї особливої тіні та простягнув до неї руку. Рука торкнулася хитромудрих візерунків на золотих стінках. Так, це скринька, всередині якої лежить Ріг Валіра. Рука торкнулася ще чогось, уже на вікові. Кинджал, без піхов. В темряві його зіниці розширились. Пам’ятаючи, що сталося з Метом через цей кинджал, він відсмикнув руку, і порожнеча гойднулася, відчувши його сум’яття.
Чоловік, що самотньо спав біля скриньки, не далі ніж за два кроки, — інші розташувалися аж за кілька спанів — застогнав уві сні, завовтузився у своїй ковдрі. Ранд пустив усі думки та страхи за течією порожнечі. Пробурмотівши щось тривожно, чоловік затихнув.
Ранд знову посунув руку до кинджала, але його не торкнувся. Кинджал не одразу зашкодив Метові. Принаймні сильно не зашкодив. Одним стрімким рухом він підхопив зброю і, заткнувши за пояс, відсмикнув руку, намагаючись якомога менше торкатися його голою рукою. Може, так кинджал йому не зашкодить, а Мет без нього помре. Він відчував його, наче це був тягар, що пригинав його до землі, гнітив його. Але в порожнечі навіть відчуття були далекими, і незабаром він уже не сприймав кинджал як щось незвичне.
Хіба що на мить юнак завагався, дивлячись на скриньку, оповиту тінями. Ріг мав бути всередині, проте він не знав, як відкрити її, і не міг підняти її самотужки. Ранд озирнувся на Лояла і побачив, що оґір припав до землі неподалік від нього, а його величезна голова вертілася, наче на шарнірах — від сплячих Друзів Морока до сплячих траллоків. Навіть у темряві видно було, що очі Лояла стали великими та круглими як ніколи; у місячному сяйві вони виблискували, наче чайні блюдечка. Ранд простягнув руку до Лояла і торкнувся його.
Оґір сіпнувся й безгучно охнув. Ранд, приклавши палець до вуст, поклав руку Лояла на скриньку і мімікою попросив її підняти. Якийсь час — вночі, в оточенні Друзів Морока і траллоків, ця мить здалася вічністю, але вона не могла тягнутися довше кількох ударів серця — Лоял не рухався. Потім повільно він охопив золоту скриньку руками і, притискаючи її до грудей, підвівся. На позір могло здатися, що вона для нього не важча за пір’їнку.
Так само сторожко, як він заходив до табору, а може, ще скрадливіше, Ранд рушив назад, ступаючи вслід за Лоялом, який ніс скриньку. Тримаючи обидвома руками меч, він стежив очима за міцно сплячими Друзями Морока, за неясними громаддями траллоків. Чим далі Ранд і Лоял відходили, тим глибше всі ці затінені обриси поринали у темряву. Ми майже вибралися. Ми це зробили!
Чоловік, котрий спав поруч зі скринькою, раптом рвучко сів, видавши здавлений виск, а тоді стрибком звівся на ноги:
— Вона щезла! Прокидайтеся, покидьки ви такі! Вона ще-е-езла! — Голос Фейна Ранд упізнав навіть посеред порожнечі. По всьому табору схоплювалися на ноги Друзі Морока та траллоки, галасували, намагаючись дізнатися, що відбувається, рикаючи та рохкаючи. Фейн уже не кричав, а вив:
— Я знаю, це ти, аль’Торе! Ти ховаєшся від мене, але я знаю, що ти тут! Знайдіть його! Знайдіть! Аль’То-о-о-ре!
Люди й траллоки пирснули врізнобіч.
Ранд продовжував рухатися вперед, загорнутий у порожнечу. Саїдін, про яку він майже забув у таборі, пульсувала у ньому.
— Він не може нас бачити, — тихо прошепотів Лоял. — Нам тільки дістатися коней, і...
З темряви на них вискочив траллок. Там, де мали бути рот і ніс, на майже людському обличчі видавався жахливий хижий дзьоб, а меч, схожий на косу, вже зі свистом розсікав повітря.
Ранд не роздумував жодної миті. Він був одним цілим зі своїм лезом. «Кіт танцює на стіні». Траллок скрикнув, падаючи, а тоді ще раз, конаючи.
— Біжи, Лояле! — наказав Ранд. Саїдін вабила його. — Біжи!
Він лише неясно бачив, як Лоял перейшов на незграбний галоп; з темряви вигулькнув ще один траллок з кабанячим писком та іклом, здійнявши зубчасту сокиру. Ранд плавно ковзнув між траллоком та оґіром: Лоял мусить винести звідси Ріг. На голову вищий за Ранда і вдвічі кремезніший, траллок з гарчанням кинувся на нього. «Придворна дама розкриває віяло». Цього разу траллок навіть не пискнув. Ранд знову посунув за Лоялом, вдивляючись у ніч. Саїдін співала йому, співала так солодко. Сила може всіх їх спалити, може спопелити і Фейна, і його поплічників. Ні!
Ще два траллоки: вовк та баран, блискучі ікла та закручені роги. «Ящірка в кущі глоду». Він легко підвівся з одного коліна, коли й другий нападник впав, ледь не зачепивши йому плече рогами. Саїдін своєю піснею солодко спокушала його, обплутувала тисячею шовкових ниток. Спалити їх усіх Силою. Ні. Ні! Краще вмерти. Якщо я помру, з цим буде покінчено.
З темряви проступила купка траллоків — вони невпевнено озиралися, принюхуючись. Троє... четверо. Раптом один показав на Ранда й завив, решта підхопили виття й метнулися до нього.
— Хай із цим буде покінчено! — вигукнув Ранд, стрибком кидаючись їм назустріч.
На мить вони завмерли від подиву, а тоді, спраглі крові, радісно кинулися вперед із гортанними вигуками, розмахуючи мечами та сокирами. Ранд танцював між ними під пісню саїдін. «Колібрі цілує медвяну троянду». Яка ж приваблива вона, ця пісня, що сповнює його! «Кіт на гарячому піску». Меч був наче живий у його руках, такий живий, яким ще ніколи не був, і Ранд бився так, наче лезо з клеймом чаплі могло не підпустити до нього саїдін. «Чапля розправляє крила».
Ранд дивився на нерухомі тіла довкола себе.
— Краще вмерти, — пробурмотів він.
Він звів очі, подивився назад, на пагорб з табором. Там був Фейн, Друзі Морока і решта траллоків. Надто багато, аби битися з ними. Надто багато, аби зустрітися з ними в бою і вижити. Він ступив крок у цьому напрямку. І ще один.
— Ранде, ходімо! — наполегливий оклик Лояла пробився крізь порожнечу, хоча той і не кричав, а шепотів майже нечутно. — Заради життя, заради Світла, Ранде, ходімо!
Ранд неспішно нахилився, щоби обтерти лезо меча об куртку одного з траллоків. Тоді виваженим і точним рухом, наче це було тренування і за ним спостерігав Лан, вклав меч у піхви.
— Ранде!
Так, ніби й ніколи не чув про поспіх, Ранд наблизився до Лояла, який уже був біля коней. Оґір прив’язував золоту скриньку собі на сідло шнурками від саков. Плащ він підклав під скриньку, аби врівноважити її на заокругленому сідлі.
Саїдін не співала більше. Нудотне сяйво було тут, мерехтіло, аж вивертався шлунок, але трималось оддалік, наче він насправді відбив і його атаку. Спантеличений Ранд відпустив порожнечу.
— Гадаю, я божеволію, — промовив він.
Усвідомивши раптом, де вони знаходяться, Ранд кинув погляд туди, звідки вони прийшли. Звідусюди лунали крики та завивання. Отже, шукають, а не женуться. Поки що. Він заскочив на спину Гнідану.
— Інколи я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — озвався Лоял. — Якщо тобі треба божеволіти, чи не можеш ти принаймні зачекати, доки ми повернемося до леді Селін та Гюріна?
— Як ти збираєшся скакати зі скринькою на сідлі?
— Я бігтиму!
Оґір підкріпив свої слова, припустивши швидкою риссю і ведучи за собою коня. Ранд поскакав за ним.