Лоял не відставав від свого коня, що йшов риссю. Ранд не сумнівався, що оґіра надовго не вистачить, але ноги Лояла не знали втоми. Ранд зрозумів, що слова Лояла, ніби він одного разу обігнав коня, могли бути не вихвалянням, а щирою правдою. На бігу Лоял раз у раз озирався, але вигуки Друзів Морока та виття траллоків затихали вдалині.
Навіть коли місцевість почала помітно забирати вгору, Лоял не стишив свого бігу, і на місце їхньої стоянки високо на гірському схилі він прибіг, лише трохи засапавшись.
— Він у вас! — У голосі Селін пролунав тріумф, коли її погляд упав на пишно прикрашену візерунками скриньку, приторочену до Лоялового сідла. На ній знову була її сукня, і була вона такою білою, наче нова. — Я знала, що ви зробите правильний вибір. Можна... мені подивитися?
— Багато їх женеться за вами, мілорде? — тривожно запитав Гюрін. Він дивився на скриньку з благоговінням, але тепер погляд його ковзнув у нічну темряву біля підніжжя гори. — Якщо вони мчать сюди, нам треба швидко забиратися звідси.
— Навряд чи вони женуться за нами. Подивись зі скелі, чи не побачиш чогось. — Ранд зіскочив із сідла, а Гюрін поспішив до скельного виступу. — Селін, я не знаю, як відчиняється скринька. А ти, Лояле?
Оґір похитав головою.
— Дозвольте мені спробувати... — Навіть для такої гінкої жінки, як Селін, Лоялове сідло було зависоким. Вона потягнулася вгору, аби хоч торкнутися вишуканих візерунків на скриньці, пробігтися по них пальцями, натиснути на них. Пролунало клацання, і вона відкинула віко скриньки.
Коли ж Селін зіп’ялася навшпиньки, аби запхати руку всередину, Ранд просунув руку поверх її плеча й витяг Ріг Валіра. Одного разу він уже бачив його, але ніколи не торкався. Хоч і був Ріг вишуканої роботи, він не справляв враження речі дуже древньої чи могутньої. Закручений золотий ріг, що мерехтів у тьмяному світлі, навколо розтруба — інкрустований сріблом напис. Ранд торкнувся пальцем незнайомих літер. Здавалося, що літери всотують місячне сяйво.
— «Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін», — сказала Селін. — «Могила не перешкода для поклику мого». Ви станете величним, величнішим за Артура Яструбине Крило.
— Я відвезу його у Шайнар, лорду Аґельмару. Слід було би відправитися до Тар Балона, але я більше не матиму справи з Айз Седай. Хай Аґельмар або Інґтар доправлять його їм. Він повернув Ріг назад, до скриньки; наостанок той ще раз зблиснув під місячним світлом, так що очей не відірвати.
— Це божевілля! — вигукнула Селін.
Це слово змусило Ранда здригнутися:
— Божевілля чи ні, але саме так я вчиню. Я казав вам, Селін, що велич мене не цікавить. Коли я здобував Ріг, мені здалося, що це не так. На короткий час я наче запрагнув речей, які... — Світло, вона така прекрасна. Еґвейн. Селін. Я не вартий жодної з них... — Наче щось запанувало наді мною. — Саїдін прийшла по мене, та я відбив її своїм мечем. Чи, може, це теж божевільна думка? — Він глибоко зітхнув. — Шайнар — ось місце для Рога Валіра. А якщо ні, лорд Аґельмар знатиме, що з ним робити.
Схилом гори до них спустився Гюрін:
— Вогнище знову там, де було, лорде Ранде, і тепер воно значно більше. А ще мені здається, ніби я чув крики. Але лементують унизу, між пагорбами. Навряд чи вони попруться сюди, у гори.
— Ви не так зрозуміли мене, Ранде, — мовила Селін. — Ви не можете наразі повернутися до Шайнару. Відтепер ви на гачку. Ці Друзі Морока не заберуться геть лише тому, що ви забрали у них Ріг. Навпаки. Якщо ви не знаєте будь-якого способу вбити їх усіх, вони полюватимуть на вас, як ото досі ви полювали на них.
— Ні! — Лоял і Гюрін здивувалися гарячковості Ранда. Він знизив тон: — Не знаю я способу вбити їх усіх. Як на мене, хай собі живуть хоч вічно.
Довге волосся Селін сколихнулося хвилею, коли вона похитала головою.
— В такому разі ви не можете рухатися назад, лише вперед. За безпечні стіни Кайрена ви доберетеся раніше, ніж повернетесь у Шайнар. Невже думка про ще кілька днів у моєму товаристві видається вам такою неприйнятною?
Ранд утупився в скриньку. Звісно, товариство Селін не могло бути надокучливим для нього, але біля неї він постійно думав про те, чого не міг собі дозволити. З іншого боку, поскакати назад, на північ, означало би ризикувати натрапити на Фейна та його зграю. Фейн ніколи не відступиться, тут Селін мала рацію. Інґтар також ніколи не відступиться. Якщо Інґтар продовжуватиме рухатися на південь, а Ранд не бачив, що могло б спонукати того звернути, він раніше чи пізніше прибуде у Кайрен.
— Хай буде Кайрен, — погодився він. — Ви покажете мені місто, в якому мешкаєте, Селін. Я ще ніколи не бував у Кайрені. — Він потягнувся, щоби зачинити скриньку.
— Ви більше нічого не забрали у Друзів Морока? — поцікавилися вона. — Раніше ви згадували про якийсь кинджал.
Як я міг забути? Він залишив скриньку відкритою і витяг кинджал з-за пояса. Оголене лезо вигиналося, наче баранячий ріг, а за гарду слугували золоті змії. Рубін, вправлений у руків’я, завбільшки як ніготь великого пальця, хижим оком мигнув крізь темряву. В руці цей пишно прикрашений кинджал відчувався звичайнісіньким ножем, хоч Ранд і знав, яке жахливе прокляття він несе на собі.
— Обережно, — застерегла Селін. — Не поріжтеся.
Ранд відчув, як його пройняв дрож. Якщо просто тримати цю річ біля себе було небезпечно, він і думати не хотів, що станеться, якщо поранитися цією штуковиною.
— Він із Шадар Лоґота, — пояснив він іншим. — Цей ніж знівечить душу будь-кого, хто довго триматиме його при собі, отруїть його до самої кості тим самим прокляттям, що лежить на усьому Шадар Лоґоті. Якщо Айз Седай не зцілять таку людину, вона рано чи пізно помре.
— То ось у чому причина Метової недуги, — задумливо проказав Лоял. — Цього я не підозрював.
Витираючи власні руки об куртку, Гюрін не відривав очей від кинджала в Рандових руках. Виглядав нюхач не дуже щасливим.
— Жоден із нас не повинен торкатися його, крім хіба крайньої потреби, — продовжував Ранд. — Я знайду спосіб його перевозити...
— Він небезпечний, — мовила Селін, дивлячись на кинджал примруженими очима, так наче змії на гарді були живими та отруйними. — Викиньте його. Залиште тут, зарийте, якщо хочете, щоби він не потрапив комусь до рук, але позбавтеся його.
— Він потрібний Мету, — твердо відказав Ранд.
— Він надто небезпечний. Ви самі це сказали.
— Він йому потрібний. Прест... Одна з Айз Седай сказала, що Мет помре, якщо не застосувати для його зцілення цей кинджал. — Він усе ще пов’язаний з Айз Седай, але це лезо переріже мотузочки. Поки я не позбавлюся цього кинджала і Рога теж, вони триматимуть і мене на своїх мотузочках, проте я не танцюватиму, як їм заманеться, хай хоч як вони не намагалися би за них смикати.
Він поклав кинджал у скриньку, всередину вигину Рога — там саме знайшлося для цього місце, і закрив віко. Вона з гучним клацанням замкнулася.
— Скринька захистить нас від нього. — Він міг лише сподіватися, що так і буде. Лан казав, що найбільш упевнено треба говорити тоді, коли ти у цьому найменш упевнений.
— Скринька, безсумнівно, захистить нас, — проказала Селін напружено. — А тепер я маю намір доспати ту годинку чи дві, що залишилися до ранку.
Ранд похитав головою:
— Погоня надто близько. Інколи Фейн має здатність визначати, де я знаходжуся.
— Вдайтеся до Єднання, якщо боїтеся, — порадила Селін.
— Коли настане ранок, я хочу бути якомога далі від цих Друзів Морока. Я осідлаю вашу кобилу.
— Упертюх! — кинула вона роздратовано, але коли Ранд поглянув на неї, вона посміхалася, і посмішка її, як і зазвичай, не торкалася її темних очей. — Вперті чоловіки найкращі, проте...
Вона замовкла, і це його стурбувало. Жінки, схоже, часто схильні недоговорювати, і навіть його небагатий досвід підказував, що саме з того, чого вони не договорили, заварюються найбільші халепи. Вона мовчки спостерігала, як він кладе сідло на спину її білої кобили, як нахиляється підтягнути попруги.