— Усіх сюди, негайно! — рикнув Фейн.
Траллок із цап’ячою мордою позадкував від нього. Багаття, що тепер високо здіймалося від підкинутих дров, відкидало на вершину пагорба мерехтливі тіні. Друзі Морока збилися в купу неподалік вогню, страхаючись залишатися в темряві з тими траллоками, що там гасали.
— Зібрати усіх, хто ще живий, а якщо хто надумає втекти, хай знають, що з ними буде те саме, що з оцим. — Він вказав на першого траллока, котрий прибіг до нього зі звісткою, що аль’Тора ніде нема. Той і досі гриз землю, просочену його власного кров’ю, а копита, що судомно посмикувалися, продерли в землі борозни.
— Пішов! — прошипів Фейн, і козломордий траллок помчав у ніч.
Кинувши зневажливий погляд на людисьок, — вони ще можуть для дечого згодитися, — Фейн відвернувся і подивився в темряву, в напрямку Кинджала Родичевбивці. Десь там, у горах, був аль’Тор. З Рогом. Ця думка змусила його голосно заскрипіти зубами. Він не знав точно, де той знаходився, проте щось поривало його до тих гір. До аль’Тора. Це був один із... дарів... Морока, що залишився з ним. Він майже ніколи про це не думав, намагався не думати, доки раптом, після того, як Ріг зник — Зник! — аль’Тор з’явився в його голові знову, ваблячи його, як шматок м’яса вабить пса, що конає з голоду.
— Я більше не пес. Не пес! — Він чув, як неспокійно завовтузилися біля вогнища його супутники, але не звертав на них жодної уваги. — Ти заплатиш за те, що зробили зі мною, аль’Торе! Увесь світ заплатить! — Ніч прорізав хрипкий божевільний сміх. — Світ заплатить!
Розділ 20
Саїдін
Ранд гнав свій загін крізь ніч, дозволивши коротку зупинку лише на світанку, аби дати відпочити коням. А також Лоялу. Срібно-золота скриня з Рогом Валіра всередині окупувала сідло оґіра, і той крокував або біг попереду свого могутнього коня, жодного разу не поскаржившись і жодним чином не уповільнивши руху всього загону. Десь посеред ночі вони перетнули Кайренський кордон.
— Ріг Валіра. Мені кортить побачити його знову, — мовила Селін, щойно вони зупинились. Вона спішилася і наблизилася до Лоялового коня. Їхні довгі й тонкі тіні тягнулися на захід від сонця, що вже визирало з-за обрію. — Зніміть його для мене, алантіне.
Лоял заходився відстібати ремінці.
— Ні, — мовив Ранд, зіскакуючи з Гнідана. — Лояле, ні.
Оґір із сумнівом перевів погляд з Ранда на Селін, вуха у нього затремтіли, але руки від поклажі він забрав.
— Я хочу побачити Ріг, — наполягала Селін.
Ранд був упевнений, що вона не старша за нього, але у ту мить вона раптом набула такого прадавнього і крижаного вигляду, наче та скеля, і величнішого навіть за королеву Морґейз у часи її найвищої могутності.
— Гадаю, ми маємо тримати кинджал під замком, — сказав Ранд. — Наскільки я знаю, навіть погляд на нього може бути не менш небезпечним, ніж дотик. Нехай він залишається там, де є, поки я не вкладу його у руки Мета. Він... він сам може доправити його до Айз Седай. — Але ж яку ціну вони заправлять за це зцілення? Хай там як, у нього нема іншого вибору. Він відчув себе трохи винним через полегшення від того, що він принаймні порвав з Айз Седай. З ними покінчено. Так чи інакше.
— Кинджал! Здається, ви переймаєтесь лише тим кинджалом. Я радила вам позбутись його. Ріг Валіра, Ранде!
— Ні.
Вона підійшла до нього м’якою ходою, погойдуючись так, що він відчув, як у нього до горла підступив клубок.
— Все, чого я хочу, — це поглянути на нього при денному світлі. Я навіть не буду торкатися його. Ви триматимете його. Для мене це залишиться дуже важливим спогадом: ви тримаєте Ріг Валіра у своїх руках.
Проказуючи це, вона взяла його за руки, і від її дотику по шкірі у нього пішло поколювання, а в роті пересохло.
Буде що згадати — коли її не буде поряд... Можна ж знову замкнути кинджал у скрині, тільки-но Ріг буде витягнуто звідти. Це має бути щось неймовірне — тримати Ріг своїми руками та милуватися ним при денному світлі.
Йому б хотілося бути більш обізнаним з Пророцтвами про Дракона. Якось в Емондовому Лузі він чув, як про них щось розпатякував один із купецьких охоронців, але тоді Найнів віник обламала об плечі бідолахи. І в жодному з тих небагатьох пророцтв, які він чув, не згадувалося про Ріг Валіра.
Айз Седай намагаються примусити мене робити те, що вони хочуть. Селін усе ще пильно дивилась йому в очі, і в неї було настільки юне і вродливе обличчя, що йому хотілось поцілувати її попри ці свої думки. Він ніколи не бачив, щоб Айз Седай поводилися так, як вона, то того ж вона виглядала юною, а не такою, що позбавлена віку. Дівчина моїх років не може бути Айз Седай. Втім...
— Селін, — мовив він лагідно. — Ви Айз Седай?
— Айз Седай, — вона ледь не виплюнула це слово, відкинувши Рандові руки. — Айз Седай! Вічно ви закидаєте мені ці дурниці! — Вона зробила глибокий вдих і розгладила сукню, ніби беручи себе в руки. — Я є та, хто я є! І я не Айз Седай. — І вона загорнулась у таку мовчазну холоднечу, що навіть вранішнє сонце здавалося бурулькою.
Лоял і Гюрін докладали чималих зусиль, аби тактовно не звертати на це уваги, намагаючись вести свою бесіду і не виказувати свого збентеження, але Селін і їх обпекла крижаним поглядом. Загін поскакав далі.
На той час, коли надвечір вони отаборились біля гірського потічка, де їм вдалося розжитися рибою на вечерю, Селін, здавалось, трохи заспокоїлась і вже обговорювала з оґіром книги і привітно розмовляла з Гюріном.
З Рандом вона майже не розмовляла, хіба тільки він заговорював до неї перший — не тільки того вечора, а й наступного дня, коли вони скакали крізь гори, що височіли по обидва боки від них, як високі зубчасті сірі стіни, здіймаючись усе вище і вище. Але щоразу, коли кидав на неї погляд, він бачив, що вона спостерігає за ним й усміхається. Іноді це була така усмішка, що викликала у відповідь його усмішку, іноді від її усмішки у нього перехоплювало дух, і він червонів від власних думок, а іноді в ній проглядала та особлива таємничість знавиці, що інколи з’являлася на обличчі Еґвейн. Це була така усмішка, що завжди виводила його з рівноваги — але це була лише усмішка.
Вона не може бути Айз Седай.
Шлях почав забирати долу, і коли у повітрі з’явився натяк на близькі сутінки, Кинджал Родичевбивці поступився місцем положистим, округлим пагорбам, вкритим переважно заростями, що радше скидалися на чагарник, ніж на ліс. Дороги тут не було, радше ґрунтова стежка, якою, мабуть, час від часу проїжджали поодинокі вози.
Деякі пагорби були нарізані терасами, і на них примостилися поля, що стовбурчилися посівами, але о цій годині безлюдні. Господарські споруди стояли на значній відстані від дороги, якою вони рухались, і Ранд міг розгледіти хіба що те, що всі вони вимуровані з каменю.
Коли попереду він побачив село, майже посутеніло, і в деяких віконцях заблимали вогники.
— Цієї ночі ми спатимемо у ліжках, — промовив він.
— Це для мене буде насолода, лорде Ранде, — розсміявся Гюрін.
Лоял кивнув, погоджуючись.
— Сільська корчма, — пирхнула Селін. — Без сумніву, брудна, переповнена немитим простолюдом, що цмулить ель. Чому нам не можна знову спати під зірками? Для мене справжня насолода спати просто неба.
— Ви не відчуєте насолоди, якщо Фейн дожене нас, поки ми спатимемо, — зауважив Ранд, — та ще й разом із траллоками. Він женеться за мною, Селін. А також і за Рогом, але мене він у змозі відшукати. Чому, на вашу думку, я був насторожі впродовж усіх попередніх ночей?
— Якщо Фейн дожене нас, ви з ним упораєтесь. — Голос її був спокійним і впевненим. — А в цьому селі теж можуть трапитись Друзі Морока.
— Навіть якщо вони знатимуть, хто ми, що вони зможуть зробити в оточенні мешканців села? Хіба що ви вважаєте, що усі місцеві — Друзі Морока.
— А якщо вони дізнаються, що ви везете Ріг? Може, ви й не прагнете величі, але навіть звичайні фермери марять ним.