— Вона має рацію, Ранде, — підтвердив Лоял. — Боюся, що навіть фермери можуть забажати відібрати Ріг.
— Розгорни ковдру, Лояле, і накинь її на скриню. Тримай її накритою. — Лоял виконав цей наказ, і Ранд кивнув. Тепер було очевидно, що під смугастою ковдрою оґіра знаходиться якийсь ящик, але ніхто не запідозрив би, що там щось цінніше за звичайну дорожню скриню. — Скриня з одягом міледі, — з посмішкою промовив Ранд і жартома вклонився.
Селін зустріла його жарт мовчанням і байдужим поглядом. За якусь мить вони рушили далі.
Майже одразу десь ліворуч від них промінь низького сонця відбився від чогось незрозумілого. Від чогось великого. Чогось дуже великого, судячи з сили відблиску. Зацікавившись, Ранд спрямував свого коня туди.
— Мілорде? — озвався Гюрін. — А як же село?
— Спочатку я хочу побачити, що там таке, — відказав Ранд. Це яскравіше за сонячний відблиск на воді. Що ж це може бути?
Його увага була цілковито прикута до відблисків, тож він був здивований, коли Гнідан раптово зупинився. Тієї миті, коли Ранд збирався знов погнати його вперед, він усвідомив, що вони стоять на краю глинистого урвища, над величезним котлованом. Більша частина пагорба була розкопана на глибину до сотні кроків. Напевне, тут зник не один пагорб, а можливо, і декілька фермерських ланів, бо ширина ями була принаймні в сто разів більша за її глибину. Дальня сторона була щільно утрамбована у вигляді пандуса. На дні порпалися люди, десь із дюжину, розпалюючи багаття, бо внизу вже згустилася темрява. То тут, то там відблискували обладунки, на поясах погойдувались мечі. Ранд на них ледь поглянув.
З глини на дні ями стирчала гігантська кам’яна рука, і вона тримала кришталеву сферу. Це саме сфера відбивала останні промені сонця. Ранд здивовано роззявив рота, побачивши, якого вона розміру. Ця сфера була принаймні двадцять кроків завширшки, гладенька, і він був упевнений, що жодна подряпина не псує її поверхню.
На певній відстані від руки було відкопане і співмірне з нею кам’яне обличчя. Бородате чоловіче обличчя виставлялося з ґрунту з гідністю незчисленних років. Риси широкого обличчя, здавалося, зберігали мудрість і знання.
Порожнеча сформувалась без виклику, в одну мить ставши повного і довершеною. Саїдін сяяла і вабила. Ранд був настільки зосереджений на обличчі та руці, що навіть не усвідомив, що трапилось. Він колись чув, як капітан корабля розповідав про гігантську руку, що тримає величезну кришталеву сферу. Бейл Домон стверджував тоді, що вона височіла над пагорбом на острові Тремалкінґ.
— Тут небезпечно, — промовила Селін. — Нам краще поїхати звідси, Ранде.
— Мені здається, я можу знайти, як спуститися до котловану, — мовив він неуважно.
Саїдін співала йому. Величезна сфера, здавалося, світилася білим сяйвом у променях призахідного сонця. Йому ввижалося, що у глибіні кришталю світло кружляло і танцювало в одному ритмі зі співом саїдін. Він дивувався, чому люди внизу не помічають цього.
Селін під’їхала впритул і міцно стиснула його руку.
— Будь ласка, Ранде, вам краще піти звідси. — Він спантеличено подивився на її руку, потім перевів погляд на обличчя. Вона здавалася непідробно занепокоєною, навіть наляканою. — Якщо ця круча не обвалиться під нашими конями й ми не скрутимо собі в’язи, то майте на увазі, що ті чоловіки — охоронці. Але ж ніхто не ставить охорону там, куди кожному перехожому можна заходити та роздивлятися. Що доброго, якщо ви уникнете зустрічі з Фейном, а натомість вас схоплять охоронці якогось лорда? Треба забиратися звідси.
Раптом — у голові заворушилась ледь чутна думка — він зрозумів, що порожнеча оточила його. Саїдін співала, а сфера пульсувала. Навіть не дивлячись, він міг відчувати це, і він відчув упевненість: варто мені заспівати ту пісню, що співає саїдін, як кам’яне обличчя розтулить рота і заспіває разом зі мною. Зі мною і з саїдін. Разом.
— Ранде, будь ласка, — мовила Селін, — я поїду з вами до селища. Більше не згадуватиму про Ріг. Тільки забираймося звідси.
Він відпустив порожнечу... але вона не зникла. Саїдін тихенько співала, а світло у сфері билось, наче серце. Наче його серце. Лоял, Гюрін, Селін — усі вони дивились на Ранда, але, здавалося, не помічали чарівних спалахів у кришталі. Він спробував відштовхнути від себе порожнечу. Вона трималась, немов граніт. Він плавав у порожнечі, твердій, наче камінь. Пісня саїдін, пісня сфери... Він відчував, як вона вібрує у його кістках. Він рішуче відмовлявся здаватись, зазирнув углиб себе... Не стану...
— Ранде!
Він не знав, чий це голос.
...досяг сутності того, ким він є, сутності того, чим він є...
...Відмовляюся...
— Ранде.
Пісня наповняла його, заповнювала порожнечу.
...торкнувся каменя, розжареного безжальним сонцем, охолодженого лютою ніччю...
...Не...
Світло увійшло в нього, засліпило його.
— Допоки не відступить ніч, — бурмотів він, — допоки не відхлине вода...
Сила влилася в нього. Він був єдиним цілим зі сферою.
...у тінь, вишкіривши зуби...
Сила належала йому. Це була його сила.
...плюнути в очі Тому, що позбавляє зору...
Сила для Світотрощі.
...в останній день!
Це пролунало криком, і порожнеча зникла. Гнідан сполохався від його крику. Глина під копитами жеребця обсипалася у котлован. Буланий велетень став на коліна. Ранд нахилився вперед і схопив поводи. Гнідан видерся на безпечне місце подалі від краю.
Ранд побачив, що всі пильно дивляться на нього. Селін, Лоял, Гюрін — усі вони.
— Що трапилось? — Порожнеча... Він торкнувся лоба. Порожнеча не зникла, коли він звільнив її, і сяяння саїдін стало сильнішим, і... Він не міг пригадати нічого більше. Саїдін. Ранд похолов. — Я... щось зробив? — Він спохмурнів, намагаючись пригадати. — Я щось казав?
— Ти просто стояв отам, нерухомий, достоту як та статуя, — сказав Лоял, — щось примовляючи до себе, не звертаючи уваги на те, хто тобі що каже. Я не міг розібрати, що ти казав, поки ти не вигукнув «День!», так голосно, що і мерця б розбудив, а потім ледве не направив свого коня з обриву. Ти, бува, не хворий? З кожним днем ти поводишся все дивніше.
— Я не хворий, — різко відповів Ранд, а тоді вже м’якше додав: — Зі мною все гаразд, Лояле.
Селін сторожко спостерігала за ним.
Знизу почулися оклики, але розібрати слова було неможливо.
— Лорде Ранде, — мовив Гюрін, — мені здається, ті охоронці нас побачили. Якщо вони знають дорогу на цей бік котловану, вони можуть з’явитись тут будь-якої миті.
— Так, — підхопила Селін. — Забираймося звідси якнайшвидше.
Ранд глянув на розкопки, потім квапливо відвів погляд. У великому кришталі не було нічого, окрім відбитого світла вечірнього сонця, але він не хотів на це дивитись. Він майже спромігся пригадати... щось про сферу.
— Я не бачу причини, з якого дива ми маємо їх тут дожидатися. Ми нічого поганого не зробили. Тож гайда, знайдімо якусь корчму.
Він розвернув Гнідана у бік селища, і незабаром вони були вже далеко від котловану, тільки чути було, як галасувала десь позаду охорона.
Тремонсін, як і багато інших селищ, розташувався на вершечку пагорба, але тут, як і на інших пагорбах, які вони проминали раніше, були влаштовані тераси з кам’яними підпірними стінками. На доглянутих земельних ділянках стояли квадратні кам’яні будиночки з охайними садками позаду. І все це уздовж декількох прямих вулиць, що перетинались під прямими кутами. Здавалося, що тут не полюбляли вигинати вулиці, які йшли навколо пагорба.
Проте люди тут поводились відкрито і доброзичливо. Вони призупинялись, аби привітно кивнути одне одному, хоча і поспішали завершити останні домашні справи до настання темряви. Народ тут був низькорослий, не траплялося жодного, хто сягав би Рандового плеча, і мало хто був на зріст, як Гюрін. Місцеві були темноокі, із блідими вузькими обличчями. Всі були зодягнуті в темне, за винятком декількох, у кого на грудях були кольорові смуги. Повітря сповнювали запахи майбутньої вечері, ніс Ранда відчув аромати дивних приправ, хоча багато господинь стояли, спершись на двері, і теревенили. Всі двері були виготовлені таким чином, що верхня частина відчинялася, а нижня залишалася зачиненою. Люди з цікавістю розглядали прибульців, не виявляючи жодних ознак ворожості. Деякі на мить затримували погляд на Лоялі, що крокував поруч із конем, завбільшки як жеребець-дгурран.