Корчма, змурована з каменю, як і всі решта будинків у селищі, височіла на самісінькому вершечку пагорба і була позначена розфарбованою вивіскою, прицвяхованою над широкими дверима. «Дев’ять перснів». Ранд посміхнувся, зіскочив з коня і прив’язав Гнідана до конов’язі. «Дев’ять перснів» була однією з найулюбленіших пригодницьких історій його дитинства, та, мабуть, і зараз не менше його захоплювала.
Селін усе ще здавалась стривоженою, коли він допомагав їй спішитись.
— Ви в порядку? — поцікавився він. — Я вас, бува, тоді не налякав? Гнідан ніколи би не впав з кручі зі мною.
Хотів би він знати, що ж там насправді трапилось.
— Ви нажахали мене, — мовила вона напруженим голосом, — хоча я не з тих, кого можна так просто налякати. Ви могли вбити себе, загинути... — Вона розправила сукню. — Ходімо зі мною. Цієї ночі. Зараз. Забирайте із собою Ріг, і я завжди буду поруч із вами. Подумайте. Я завжди поруч, і Ріг Валіра у ваших руках. І це буде тільки початок, обіцяю. Про що ще можна мріяти, чого бажати?
Ранд похитав головою.
— Селін, я не можу. Ріг... — Він озирнувся навколо. З вікна на тому боці дороги визирнув чоловік, потім засмикнув фіранки. Вечірня темрява накрила вулицю, і тепер не було видно нікого, крім Лояла і Гюріна. — Ріг мені не належить. Я вам це вже казав.
Вона повернулась до Ранда спиною, надійно відгородившись від нього білим плащем, ніби цегляною стіною.
Розділ 21
«Дев’ять перснів»
Ранд очікував побачити загальну залу порожньою, бо наближався час вечері, але за одним зі столів сиділа компанія — з пів дюжини чоловіків, що кидали кості серед кухлів пива, і ще один чоловік вечеряв наодинці. Хоча чоловіки, що грали в кості, не мали на собі обладунків, поблизу них не видно було зброї, та й одягнені вони були в нехитрі темно-сині куртки та бриджі, щось у їхній поведінці підказувало Ранду, що перед ним солдати. Він перевів погляд на чоловіка, що тримався окремо. Це був офіцер, у високих чоботях із закотами, і меча він тримав біля себе, обіперши його об стіл. Його синю офіцерську куртку від плеча до плеча перетинали прорізи, крізь які просвічували червона та жовта вставки, голова над чолом була виголена, хоча з потилиці на спину спадало довге чорне волосся. У солдатів волосся було підстрижене коротко й рівно, наче всіх їх стригли під одну макітру. Усі семеро повернули голови до дверей, коли до зали увійшли Ранд та його супутники.
Корчмарка, кістлява жінка, довгоноса, сивувата, зі зморшками від постійної посмішки, поспішила їм назустріч, обтираючи руки об білий, без жодної плямки фартух.
— Усім вам добривечір, — оббігла вона гостей гострим поглядом, помітивши і червоний, гаптований золотом камзол Ранда, й ошатну білу сукню Селін, — мілорде, міледі. Я — Меґлін Медвін, мілорде. Ласкаво просимо до «Дев’яти перснів». З вами й оґір. Тепер не так багато з вашого народу подорожує нашими краями, друже оґіре. Ви, бува, не зі стеддінґу Тсофу?
Лоял спромігся вклонитися, хоч і не дуже зграбно, — заважала важкенька скриня в руках.
— Ні, добра господине. Я прийшов з інших місць, з Порубіжжя.
— З Порубіжжя, кажете? Хай так. А ви, мілорде? Пробачте за те, що наважуюсь спитати, але ви не схожі на мешканця Порубіжжя, якщо ви не проти, що я так кажу.
— Я з Межиріччя, майстрине Медвін, з Андору. — Він кинув погляд на Селін — вона, здавалося, не помічала його існування; так само її незворушний погляд ледь помічав існування зали та будь-кого в ній. — Леді Селін з Кайрену, зі столиці, а я — з Андору.
— Як скажете, мілорде. — Погляд майстрині Медвін ковзнув до Рандового меча; бронзові чаплі ясно вирізнялися на піхвах та руків’ї. Вона звела брови, але за мить обличчя знову набуло звично привітного виразу. — Вам потрібно повечеряти, вам і вашій прекрасній леді, і вашим супутникам. І кімнати вам теж потрібні, я так гадаю. Я накажу подбати про ваших коней. Будь ласка, проходьте сюди, для вас накриють стіл, а свинина з жовтими перцями вже на вогні. Ви, бува, не за Рогом Валіра полюєте, мілорде, ви та ваша леді?
Ранд, що простував за нею, ледь не спіткнувся:
— Ні! Чому вам таке спало на думку?
— Не хотіла вас образити, мілорде. У нас уже двоє зупинялося цього місяця, обидва такі вигладжені, лискучі, аби виглядати справжнісінькими героями — звісно, до вас це жодним боком, мілорде. Сюди не дуже вчащають чужинці, хіба що купці зі столиці купляти овес та ячмінь. Я гадаю, що Полювання ще не залишило Ілліан, але могло ж статися так, що хтось не став чекати на благословення, аби вирватися наперед.
— Ми не полюємо на Ріг, майстрине. — Ранд втримався і не поглянув на згорток на руках у Лояла; ковдра в яскраву кольорову смужку спадала з масивних рук оґіра, надійно маскуючи скриню. — Жодним чином. Ми прямуємо до столиці.
— Як скажете, лорде. Перепрошую, що питаю, та чи добре почувається ваша леді?
Селін кинула погляд на жінку і вперше заговорила:
— Зі мною все гаразд.
Від її голосу повіяло відчутним холодом, і на мить у кімнаті зависла напружена тиша.
— Ви не кайренка, майстрине Медвін, — раптом сказав Гюрін. Навантажений сідлами і клунком Ранда, він скидався на ходячий візок. — Перепрошую, але у вас не кайренська вимова.
Майстриня Медвін вигнула брову, поглянула на Ранда, тоді посміхнулася:
— Я мала очікувати, що ви дозволяєте своїм людям вільно висловлюватися, але я з дитинства звикла... — Погляд її метнувся до офіцера, заглибленого у свою тарілку. — Світло, так, я не кайренка, але, на гріх, свого часу я одружилася з кайренцем. Двадцять три роки прожила я з ним, а коли він помер у мене на руках — хай осяє його Світло, — я була готова повернутися до Луґарду, але мій покійний чоловік востаннє посміявся з мене, і ось яким чином. Він залишив корчму мені, а грошики — своєму братові, хоч я й була впевнена, що має статися навпаки. Барен і все своє життя був насмішником та інтриганом, утім, як і всі чоловіки, яких я зустрічала, а надто кайренці. Сідайте до столу, прошу, мілорде. Міледі.
Корчмарка здивовано закліпала очима, коли Гюрін сів за стіл разом із усіма. Схоже, оґір — це була одна справа, але Гюрін у її очах, без сумніву, прирівнювався до слуги. Ще раз окинувши Ранда коротким поглядом, вона поспішила на кухню, і незабаром біля столу з’явилися подавальниці з їжею, хихочучи та витріщаючись на лорда, леді та оґіра, аж доки майстриня Медвін витурила їх назад до кухні.
Спершу Ранд із підозрою розглядав те, що було у нього на тарілці. Свинина, нарізана на маленькі шматочки, перемішана з довгими смужками жовтого перцю та бобами і ще з різними овочами та присмаками, які він і розпізнати не міг, і все це в якийсь світлій та густій підливі. Аромат від їжі йшов солодкий і гострий водночас. Селін лише покопирсалася трохи у своїй тарілці. А Лоял їв з апетитом.
Гюрін посміхнувся Рандові, завзято працюючи виделкою:
— Вони, ці кайренці, химерно присмачують їжу, лорде Ранде, але попри це, виходить у них досить непогано.
— Ранде, свинина тебе не вкусить, — докинув Лоял.
Ранд із сумнівом відправив до рота шматочок і ледь не задихнувся. Страва була така ж на смак, як і на запах — солодка й гостра водночас, м’ясо просмажене до хрусткої скоринки й ніжне всередині, а дюжина різних прянощів, розмаїтих присмаків складалася в неповторний букет. Він ще ніколи не їв страви з таким смаком. І смак був чудовий. Він підчистив усе, що було на тарілці, а коли майстриня Медвін зі служницями повернулася прибрати зі столу, ледь не попросив добавки, як це зробив Лоял. Тарілка Селін залишилися майже неруханою, але вона показала жестом одній зі служниць, що її можна забирати.