— Із задоволенням, друже оґіре, — посміхнулась Лоялу корчмарка. — Таким, як ви, потрібно багато їжі, аби наїстися. Катрін, принеси ще порцію, та ворушися. — Одна з дівчат метнулася до кухні. Майстриня Медвін спрямувала посмішку на Ранда: — Мілорде, у мене був музика, він грав на біттерні, але побрався з дівчиною з ферми поблизу, і тепер вона, мабуть, приставила його бренькати на поводах за плугом. Я краєм ока помітила, що з торби у вашого служника випирає щось схоже на футляр флейти. Оскільки у мене зараз немає музиканта, може, ви дозволили би вашому чоловікові трохи потішити нас музикою?
Гюрін мав спантеличений вигляд.
— Він не грає, — пояснив Ранд. — Це я граю.
Жінка закліпала віями. Схоже, лорди не грали на флейті, принаймні в Кайрені.
— Тоді я беру назад свої слова, мілорде. Світло мені свідок, я не хотіла вас образити, повірте. Я б ніколи не попросила таку особу, як ви, грати для моїх відвідувачів.
Ранд вагався хіба якусь мить. Уже давно він не практикувався з флейтою, а лише з мечем, а монети в його гаманці не вічні. Щойно він позбавиться свого вишуканого одягу, щойно він передасть Ріг Інґтару, а кинджал — Мету, йому знову знадобиться флейта, щоб заробити собі вечерю, коли він блукатиме десь, шукаючи порятунку від Айз Седай. І порятунку від себе? Адже щось сьогодні там трапилось. Що саме?
— Я не проти зіграти, — сказав він. — Гюріне, дай мені футляр із флейтою. Просто витягни його.
Не треба було демонструвати плащ менестреля, у який було загорнуто флейту: в темних очах майстрині Медвін і без того читалося чимало невисловлених питань.
Флейта, позолочена, карбована сріблом, мала вигляд інструмента, на якому може грати лорд, якщо бувають такі країни, де лорди грають на флейті. Чапля, витаврувана на правій долоні Ранда, не заважала його пальцям рухатися. Мазь Селін подіяла так добре, що він навіть і думати забував про клеймо, доки його не бачив. Але зараз він про нього подумав, і, може, через це підсвідомо обрав для початку пісню «Чапля летить».
Гюрін кивав головою в такт мелодії, а Лоял масивним пальцем відбивав ритм на стільниці. Селін подивилася на Ранда так, наче хотіла зрозуміти, хто ж він такий. Я не лорд, міледі. Я звичайний пастух, і я граю на флейті по корчмах. Солдати облишили розмову, розвернулися і стали слухати. А офіцер опустив дерев’яну палітурку книжки, яку він узявся читати після вечері. Непроникний погляд Селін викресав у душі Ранда іскру впертості. Він навмисне не грав пісень, що могли би бути доречними в королівському палаці чи в замку лорда. Він грав «Тільки одне цеберко води», і «Листок з Межиріччя», і «Старий Джак на дереві», і «Люлька добродія Прікета».
Цій останній пісні взялися хрипко підспівувати шестеро солдатів; щоправда, слова були не ті, які знав Ранд:
Це вже не вперше Ранд помічав, що на ту ж саму мелодію в різних країнах співали різні слова, а іноді слова різнилися навіть у селах однієї країни. Він грав і грав, доки солдати не доспівали останні слова і не заляскали один одного по плечах, насміхаючись із голосів один одного.
Коли Ранд опустив флейту, офіцер підвівся і різко махнув рукою. Солдати замовкли на півжарті, зарипіли стільцями, підводячись, вклонилися офіцеру, поклавши руку на груди, а тоді й Ранду, і вийшли з кімнати, не озирнувшись.
Офіцер наблизився до столу, де сидів Ранд, і вклонився, також поклавши руку на серце; виголена частина голови біліла, наче хтось посипав її пудрою.
— Хай пребуде з вами благодать, мілорде. Сподіваюся, вони не зробили вам прикрості своїм співом? Це прості люди, але вони і в думці не мали жодної образи, запевняю вас. Моє ім’я — Алдрін Калдевуїн, капітан на службі Його величності, хай осяє його Світло.
Погляд офіцера ковзнув Рандовим мечем; Ранд мав відчуття, що Калдевуїн помітив чапель на мечі, щойно Ранд зайшов до корчми.
— Вони мене не образили. — Акцент офіцера нагадав йому Морейн; та теж точно вимовляла кожне слово, не ковтаючи звуків. Чи вона справді дозволила мені піти? А може, вона стежить за мною? Чи десь чекає на мене? — Прошу, капітане, сідайте. — Калдевуїн присунув собі стілець від сусіднього столу. — Скажіть, будь ласка, капітане, чи не бачили ви тут останнім часом ще інших чужоземців — невисоку, струнку леді та блакитноокого воїна? Він високий, а меч свій інколи носить за спиною.
— Я взагалі не бачив жодних чужоземців, — відказав капітан, церемонно опускаючись на стілець. — Крім вас та вашої леді, мілорде. Аристократи нечасто тут бувають. — Він скоса поглянув на Лояла, ледь помітно насупившись; на Гюріна він не звертав уваги, вважаючи його слугою.
— Я лише поцікавився.
— Заради Світла, мілорде, не хочу вас образити, але можна мені почути ваше ім’я? Чужоземці бувають тут лише зрідка, і мені хотілось би познайомитися з кожним із них.
Ранд назвав своє ім’я, не згадуючи про жоден титул, але офіцер, схоже, цього й не помітив, але, так само як і перед тим корчмарці, додав:
— З Межиріччя, що в Андорі.
— Дивовижне місце, наскільки я чув, лорде Ранде, — можу я вас так називати? — І люди гарні, ці андорці. Жоден кайренець ніколи не носив меча майстра клинка у такому юному віці. Одного разу мені довелося зустрічатися з кількома андорцями і серед них з капітан-генералом гвардійців королеви. Незручно зізнаватися, але його ім’я випало мені з пам’яті. Може, ви мені люб’язно нагадаєте?
Ранд чув, як служниці в глибині зали почали прибирати на столах та підмітати підлогу. Калдевуїн начебто просто підтримував бесіду, але дивився він на Ранда так, наче його промацував.
— Ґарет Брін.
— Так, саме так! Такий молодий і така відповідальна посада.
Голос Ранда залишився спокійним:
— Ґарет Брін має досить сивини у волоссі, аби годитися вам у батьки, капітане.
— Перепрошую, лорде Ранде. Я хотів сказати, що він отримав цю посаду ще зовсім молодим. — Калдевуїн повернувся до Селін, і якийсь час лише дивився на неї мовчки. Нарешті він струснувся, наче виходячи з трансу. — Вибачте мені, що я задивився на вас, міледі, і вибачте мої слова, але на вас точно лежить благословення. Чи не скажете ви мені, як вас звати, аби я знав, яке ім’я пасує такій досконалій вроді?
Щойно Селін хотіла йому відповісти, як одна зі служниць раптом скрикнула й впустила лампу, яку вона діставала з полиці. Олива розхлюпалася і спалахнула на підлозі вогняною калюжею. Ранд скочив на ноги, а разом з ним і всі, хто був за столом, та не встигли вони щось зробити, як з’явилася майстриня Медвін — разом із дівчиною вони загасили полум’я фартухами.
— Я ж казала тобі бути уважнішою, Катрін! — дорікнула хазяйка дівчині, струшуючи перед її носом колись білосніжним, а тепер закопченим фартухом. — Так ти спалиш усю корчму, і себе разом із нею!
Здавалося, дівчина готова була вдаритися в сльози:
— Я була обережна, майстрине, але у мене раптом так смикнуло в руці!
Майстриня Медвін здійняла руки:
— Ти завжди маєш якусь відмовку, але тарілок б’єш більше, ніж усі інші дівчата разом узяті. Ох, добре, добре. Прибери все, і гляди не обпечися. — Корчмарка повернулася до Ранда та решти, що все ще стояли коло столу. — Сподіваюся, ви нічого такого не подумали. Дівчина насправді не спалить корчму. Від неї, буває, перепадає тарілкам, коли вона починає мріяти про якогось хлопця, але лампу вона впустила вперше.