— Я хотіла б, щоб мене провели до моєї кімнати. Все ж таки я не дуже добре почуваюся. — Селін говорила невпевнено, наче прислухаючись, як поводитиметься її власний шлунок, але вигляд у неї був такий само спокійний і холоднокровний, як завжди. — Подорож, а тепер ще й пожежа.
Хазяйка заквоктала, наче та квочка:
— Звісно, міледі. У мене є чудова кімната для вас та вашого лорда. Може, послати по матінку Кередуейн? Вона чудово знається на заспокійливому зіллі.
— Ні! — різко кинула Селін. — І мені потрібна окрема кімната.
Майстриня Медвін кинула швидкий погляд на Ранда, проте наступної миті вона вже з уклонами метушливо вела Селін до сходів:
— Як забажаєте, міледі. Лідан, принеси речі міледі та поквапся, будь хорошою дівчинкою.
Одна зі служниць підбігла і взяла у Гюріна сакви Селін. Жінки піднялися сходами, при цьому Селін не зронила жодного слова і була напруженою.
Калдевуїн дивився їм услід, доки вони не зникли, тоді знову стріпнувся. Він зачекав, коли Ранд опустився на стілець, і лише тоді сів сам:
— Вибачте, лорде Ранде, що я так задивився на вашу леді, але ви точно маєте в ній благословення. Перепрошую, я не хотів когось образити.
— Жодних образ, — відгукнувся Ранд. Цікаво, подумав він, чи кожний чоловік почувається так само, як він, коли дивиться на Селін? — Коли я під’їжджав до селища, капітане, я бачив гігантську сферу. Мені здалося, що вона кришталева. Що це за дивовижа?
Погляд кайренця став ще пронизливішим.
— Це частина статуї, мілорде Ранде, — помовчавши, відказав він.
Погляд його метнувся до Лояла; здавалося, йому в голові мигнула якась нова думка.
— Статуї? Я бачив руку, а ще обличчя. Вона має бути просто велетенською.
— Вона і є велетенська, лорде Ранде. А ще старовинна. — Калдевуїн помовчав. — Вона з Епохи Легенд, так мені казали.
Ранд відчув, як холодок пройшов поза спиною. Епоха Легенд, коли Єдиною Силою користувалися повсюдно, якщо вірити оповідкам. Що там сталося? Я знаю, що там щось сталося.
— Епоха Легенд, — промовив Лоял. — Так, можливо. Відтоді ніхто не брався за такі грандіозні проекти. Аби відкопати її, доведеться добряче попрацювати, капітане.
Гюрін сидів мовчки, так наче він не тільки не слухав цієї розмови, а й узагалі перебував в іншому місці.
Калдевуїн неохоче кивнув:
— У мене в таборі на розкопках працюють п’ять сотень робітників, й однаково нам не викопати цю статую до кінця літа. Ці люди з Висілка. Половина моєї роботи полягає в тому, щоб змусити їх копати, а друга половина в тому, щоби не пускати їх до селища. Народ із Висілка має схильність до пиятики та гулянок, ви мене розумієте, а в селищі люди ведуть тихе та спокійне життя.
З тону його було зрозуміло, що симпатії його цілком на боці мешканців селища.
Ранд кивнув. Мешканці Висілка, хай хто б вони не були, його не цікавили.
— А що ви збираєтеся з нею робити?
Капітан завагався, проте Ранд очікувально продовжував дивитися на нього, і він зрештою відповів:
— Ґалдріан особисто наказав доправити її до столиці.
Лоял аж очима закліпав:
— Це величезний обсяг роботи. Не уявляю собі, як щось таке велике можна перевезти на таку відстань.
— Це наказ Його величності, — різко відповів Калдевуїн. — Її встановлять перед містом як монумент на честь величі Кайрену та Дому Раятін. Не тільки оґіри знають, як пересувати камінь. — Лоял збентежився, і капітан помітно збавив тон. — Перепрошую, друже оґіре. Я сказав, не подумавши, і виявив нечемність. — Він і зараз мав не надто привітний вираз обличчя. — Ви надовго затримаєтесь у Тремонсіні, мілорде Ранде?
— Вранці ми їдемо, — відповів Ранд. — Ми прямуємо до Кайрена.
— Так сталося, що завтра я відсилаю частину своїх людей назад, до міста. Маю їх змінювати час від часу; вони деморалізуються, коли надто довго тільки те і роблять, що спостерігають за тим, як інші розмахують кайлами та лопатами. Ви не будете проти, якщо вони поїдуть у вашому товаристві? — Він запитав, але так наче іншої відповіді, крім ствердної, не сподівався. На сходах з’явилася майстриня Медвін, і він підвівся зі стільця. — З вашого дозволу, мілорде Ранде. Мені завтра рано вставати. Тоді до завтра. Хай пребуде з вами благодать. — Він уклонився Рандові, кивнув Лоялу і пішов.
Коли за кайренцем зачинилися двері, корчмарка наблизилася до столу:
— Я влаштувала вашу леді, мілорде. І приготувала гарні кімнати для вас, вашої людини і для вас, друже оґіре. — Вона зробила паузу, уважно дивлячись на Ранда. — Прошу мені вибачити, якщо я пхаю носа, куди не слід, але я подумала, що можу відверто поговорити з лордом, котрий дозволяє своєму слузі брати участь у розмові. Якщо я помиляюся, тоді... але майте на увазі, що я не хочу нікого образити. Двадцять три роки я прожила з Бареном Медвіном, і ми з ним не лаялися лише тоді, коли цілувалися, якщо можна так сказати. Це я до того, що маю сякий-такий досвід. Зараз ви гадаєте, що ваша леді ніколи більше не захоче вас бачити, але я так собі міркую: якщо ви постукаєте сьогодні вночі в її двері, вона вам відчинить. Лише посміхніться та скажіть, що це ваша провина, навіть якщо це не так.
Ранд відкашлявся, сподіваючись, що він не побуряковів. Світло, Еґвейн вбила б мене, якби дізналася, що я про таке навіть помислив. А якби я так вчинив, мене би вбила Селін. А, може, не вбила б? Тепер його щоки справді сполум’яніли.
— Я... дякую за вашу пораду, майстрине Медвін. Щодо кімнат... — Він щосили намагався не дивитися на загорнуту в ковдру скриньку біля стільця Лояла; вони не могли залишати її без нагляду — хтось повинен не спати й пильнувати. — Ми втрьох спатимемо в одній кімнаті.
Корчмарка заледве не підскочила від здивування, але швидко опанувала себе:
— Як скажете, мілорде. Сюди, прошу.
Ранд пішов угору сходами вслід за нею. Лоял ніс скриньку з накинутою ковдрою, і сходинки натужно скрипіли під його вагою та вагою скриньки, проте корчмарка, схоже, вважала, що це лише через власну вагу оґіра, а Гюрін так і тягнув на собі всі торби, ще й загорнуті в плащ арфу та флейту.
Майстриня Медвін наказала швиденько затягти до кімнати третє ліжко, зібрати його та застелити. Одне з ліжок уже розкинулося практично від стіни до стіни, і воно, вочевидь, з самого початку призначалося для Лояла. Тепер у кімнаті ледь можна було протиснутися між ліжками. Щойно корчмарка пішла, Ранд повернувся до своїх супутників. Лоял заштовхав загорнуту скриню під своє ліжко і випробував матрац на пружність. Гюрін намагався знайти, куди поскидати торби.
— Чи хтось із вас може пояснити, чого цей капітан поставився до нас так підозріло? А це так і було, я впевнений. — Ранд похитав головою. — Він так до нас придивлявся, що я вже було подумав, чи не боїться він, що ми поцупимо ту статую.
— Даес Дае’мар, лорде Ранде, — відповів Гюрін. — Велика гра. Гра Домів, так ще її називають. Цей Калдевуїн гадає, що ви щось затіяли заради своєї вигоди, інакше б вас тут не було. І хоч що це буде, йому це буде невигідно, тому він має бути насторожі.
Ранд похитав головою.
— Велика гра? Що за гра така?
— Насправді це зовсім не гра, Ранде, — озвався зі свого ліжка Лоял. Він уже встиг витягти книжку з кишені, але вона лежала у нього на грудях нерозгорнута. — Я про це знаю небагато — оґіри не займаються такими речами, — але я про неї чув. Аристократи й аристократичні Доми інтригують, аби здобути перевагу. Роблять речі, які, на їхню думку, допоможуть їм або зашкодять їхньому ворогу, або й те, і інше разом узяте. Зазвичай усе це робиться таємно, а якщо ні, вони намагаються удавати, ніби роблять не те, що роблять, а щось геть інше. — Він спантеличено почухав вухо з китичкою. — Але хоч я й знаю, що це таке, я цього не розумію. Старійшина Гамен завжди казав: аби зрозуміти, що і чому роблять люди, треба мати голову кращу, ніж у нього, а я мало знаю таких розумних оґірів, як старійшина Гамен. Ви, люди, — дивні створіння.
Гюрін поглянув на оґіра скоса, але мусів визнати:
— Він правду каже щодо Даес Дае’мар, лорде Ранде. В цю гру грає весь Південь, але кайренці найбільше.