— Ці солдати, що чекатимуть нас уранці, — мовив Ранд. — Чи не є вони частиною цієї Великої гри, в яку грає Калдевуїн? Ми не можемо собі дозволити вплутатися в щось таке.
Не було потреби згадувати про Ріг. Всі вони й на мить не забували про нього.
Лоял похитав головою:
— Не знаю, Ранде. Він — людина, тому це може означати що завгодно.
— Гюріне?
— Я теж не знаю. — У голосі Гюріна чулася не менша стурбованість, ніж у Лояла. — Може, все так, як він сказав, а може... Так завжди буває з цією Грою Домів. Ніколи не можна знати напевне. Коли я був у Кайрені, лорде Ранде, я майже весь час перебував у Висілку, і я небагато знаю про кайренських аристократів, але... Даес Дае’мар будь-де може бути небезпечною, а в Кайрені особливо, як я чув. — Раптом обличчя його проясніло. — Леді Селін, лорде Ранде... Ось хто має знатися на цьому краще за мене чи Будівничого. Ви можете розпитати її вранці.
Але вранці виявилося, що Селін нема. Коли Ранд спустився до зали, майстриня Медвін вручила йому запечатаний пергамент:
— Вибачте на слові, мілорде, але вам варто було мене послухати. Треба було постукатися у двері до вашої леді.
Ранд зачекав, доки та пішла, і лише тоді зламав печатку білого воску. На воску відбилися півмісяць та зірки.
Я маю покинути вас на час. Тут надто багато людей, і мені не подобається Калдевуїн. Чекатиму на вас у Кайрені. Ніколи не думайте, що я від вас занадто далеко. Ви завжди будете в моїх думках, як і я, в цьому я впевнена, залишаюся в думках ваших.
Підпису не було, проте вишукана в’язь свідчила про руку Селін.
Він ретельно, обережно склав листа і, заховавши його в кишеню, вийшов надвір, де вже чекав з осідланими кіньми Гюрін.
Капітан Калдевуїн теж уже стояв біля корчми з іншим, молодшим, офіцером. П’ятдесят вершників заповнили вулицю. Офіцери були з непокритими головами, проте мали на собі латні рукавиці та сталеві нагрудники із золотою насічкою поверх синіх курток. До обладунків офіцерів за спиною кріпилися коротенькі держална з невеличкими цупкими прапорцями синього кольору над головою. На прапорці Калдевуїна пишалася одна зірка, а на прапорі молодшого офіцера перетиналися навкіс дві білі смуги. Обидва офіцери контрастували зі солдатами в непримітних обладунках та шоломах, що скидалися на дзвони з вирізаними віконцями там, де були обличчя.
Калдевуїн уклонився Рандові, коли той вийшов з корчми:
— Доброго ранку, мілорде Ранде. Це — Ерлікан Таволін, він командуватиме вашим ескортом, якщо я можу так його назвати.
Другий офіцер мовчки вклонився. Голова у нього була поголена так само, як у Калдевуїна.
— Ескорт — це просто чудово, — сказав Ранд, сподіваючись, що це прозвучало невимушено.
Фейн навряд чи спробує напасти на загін із п’яти десятків воїнів, проте хотів би Ранд вірити, що вони справді були лише ескортом.
Погляд капітана зупинився на Лоялі; той простував до свого коня, несучи перед собою загорнуту в ковдру скриню:
— Важкенька у вас поклажа, оґіре.
Лоял заледве не спотикнувся:
— Я ніколи не розстаюся зі своїми книгами, капітане. — Його широка ротяка зблиснула білими зубами в соромливій посмішці, і він поспіхом заходився приторочувати скриню до свого сідла.
Калдевуїн озирнувся навсібіч, суплячи брови:
— А ваша леді ще не спустилася? І я не бачу її чудової кобили...
— Вона вже поїхала, — повідомив Ранд. — Мусила негайно вирушити до Кайрена, ще вночі.
Калдевуїн аж звів брови:
— Вночі? Але ж мої люди... Перепрошую, мілорде Ранде. — Він відтягнув молодшого офіцера вбік і щось розлючено зашепотів.
— Він виставляв охорону навколо корчми, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін. — А леді Селін якимось чином пробралася повз вартових.
Ранд усівся на спину Гнідана, похмуро скривившись. Якщо до цього і був якийсь шанс, що Калдевуїн не підозрює їх невідомо у чому, то тепер Селін цей шанс знищила.
— Надто багато людей, вона каже, — пробурмотів він. — У Кайрені людей буде набагато більше.
— Ви щось сказали, мілорде?
Ранд підвів очі і побачив, що до них наблизився Таволін, верхи на високому, мишастому мерині. Гюрін уже був у сідлі, а Лоял стояв біля свого коня. Солдати вишикувалися в колону. Калдевуїн кудись запропастився.
— Все відбувається не так, як я сподіваюсь, — промовив Ранд.
Таволін усміхнувся краєчком губ, а радше просто скривив губи.
— Можемо вирушати, мілорде?
Дивовижний кортеж вирушив до добре уторованого шляху, що вів до міста Кайрен.
Розділ 22
Дозорці
— Все відбувається не так, як я сподівалася, — пробурмотіла Морейн, не чекаючи, що Лан їй відповість.
Довгий полірований стіл перед нею був захаращений книгами та паперами, сувоями, манускриптами, запилюженими від тривалого зберігання, пошарпаними через вік, інколи пошматованими так, що лишилося хіба кілька сторінок. Здавалося, що книжкові полиці від підлоги до стелі, з трьома отворами для вікон, дверей та каміна, і є стінами цієї кімнати. Біля столу стояли крісла — з високими спинками, м’якими сидіннями, але на половині з них, як і на кількох невеличких столиках, теж високими стосами громадилися книжки, а частина книжок та сувоїв пергаменту знайшла собі місце навіть під столиками. Проте не весь цей розгардіяш спричинила Морейн, а тільки той невеличкий, що був на столі перед нею.
Вона підвелася з крісла і, наблизившись до вікна, кинула погляд крізь нічну темряву туди, де блимали вогники селища, не дуже далекі. Погоня їй тут не загрожувала. Нікому і на гадку не спаде, що вона вирушила сюди. Звільнити думки і розпочати з самого початку, подумала вона. Ось і все, що я мушу зробити.
Ніхто з мешканців села не підозрював, що дві літні сестри, котрі мешкають у цьому затишному будиночку, можуть бути Айз Седай. Тифанова Криниця, крихітне рільниче село, загублене серед трав’янистих рівнин Арафелу, — не те місце, де комусь таке може спасти на гадку. Селяни зверталися до сестер за порадами у всіляких життєвих негараздах і за зіллям від тих чи інших хвороб, і цінували їх як жінок, що несуть на собі милість Світла, але не більше. Аделіс та Вандін так давно з власної волі усамітнилися, що навіть у Білій Вежі мало хто згадував про те, що вони й досі живі.
Вони вели тихомирне життя в товаристві одного Охоронця, що залишився біля них, такого ж літнього, як і вони самі, все ще сподіваючись написати історію світу після Світотрощі і додати до неї й те, що вдасться дізнатися про часи ще старіші. Написати колись. А для цього треба було зібрати стільки фактів, розгадати стільки загадок! Не було кращого місця, де Морейн могла би знайти інформацію про все, що її цікавило. Але от біда — такої інформації вона не знаходила.
Її увагу привернув якийсь рух, і вона обернулася. Лан стояв, обіпершись об камін, викладений з жовтої цегли, незворушний, наче кам’яна брила.
— Ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися, Лане?
Вона чекала на якийсь знак, інакше б не помітила, як мимоволі смикнулася у нього брова. Не так часто вдавалося їй його здивувати. Це була тема, якої жоден із них ніколи не торкався. Майже двадцять років тому вона, тоді ще насправді юна саме настільки, щоби назватися юною, заявила йому з непохитною зарозумілістю юності, що ніколи більше не заговорить про це і від нього сподівається на таке ж мовчання.
— Пам’ятаю, — ось і все, що він сказав.
— І, гадаю, ти й досі не хочеш вибачитися? Ти вкинув мене у ставок. — Вона не посміхалася, хоча тепер бачила в цьому й комічну сторону. — Я змокла тоді до нитки, а надворі була, як ви кажете в Порубіжжі, провесна. Я ледь не задубіла.
— Пригадую, я розклав багаття і розвісив навколо ковдри, аби ти могла зігрітися на самоті. — Він поворушив коцюбою дрова в каміні і знову повісив її на гак. У Порубіжних землях навіть літні ночі були холодні. — Також пригадую, що вночі, коли я заснув, ти вивернула на мене половину того ставка. Нам обом не довелося би нахапатися дрижаків, якби ти просто одразу сказала мені, що ти Айз Седай, замість це демонструвати. І не намагалася б розлучити мене з моїм мечем. Це не найкращий спосіб знайомитися з порубіжцем, навіть для молодої дівчини.