— Я й насправді була тоді молода, а ти був таким самим здорованем, як і тепер, і не приховував свою шаленість, як ти робиш це зараз. Я не хотіла, щоби ти дізнався, що я Айз Седай. Мені тоді здавалося, що ти зможеш розкутіше відповісти на мої питання, якщо цього не знатимеш. — Вона замовкла на мить, пригадуючи роки, що минули з їхньої зустрічі. Добре, що їй пощастило знайти собі товариша, який розділив із нею її шлях. — А в перші тижні по тому ти думав про те, що я можу попросити тебе пов’язатися зі мною нерозривними узами? Я одразу зрозуміла, що мені потрібний саме ти.
— Я про це не здогадувався, — сухо відказав він. — Був надто заклопотаний тим, як доправити тебе до Чачіна і при цьому шкуру зберегти. Ти ж кожної ночі радувала мене новим сюрпризом. Мурахи мені запам’яталися найкраще. Гадаю, упродовж тієї подорожі я жодного разу спокійно не виспався.
Згадуючи, вона дозволила собі легенько посміхнутися.
— Я була молода, — повторила вона. — А чи не муляють тобі твої пута тепер, після всіх цих років? Ти не такий чоловік, аби миритися з повідком, навіть таким невагомим, як мій.
— Ні. — Говорив він спокійно, але знову взявся за коцюбу і з силою пошурував у вогні, у чому не було жодної потреби. Іскри шугонули в димохід. — Я зробив вибір із власної волі і знав про наслідки. — Коцюба грюкнула, повертаючись на гак, а він церемонно вклонився Морейн. — Маю за честь служити вам, Морейн Айз Седай. Так завжди було і так буде завжди.
Морейн хмикнула:
— Твоя сумирність, Лане Ґайдіне, завжди вища за гординю, яку можуть дозволити собі королі, маючи за спинами незліченні війська. І так було з першого дня, коли я тебе зустріла.
— Навіщо всі ці розмови про давно проминулі дні, Морейн?
Вона всоте — а, може, це їй лише так здалося? — зважила кожне слово, перш ніж промовити:
— Коли ми залишали Тар Балон, я зробила певні розпорядження: до кого перейдуть твої узи, якщо зі мною щось станеться. — Він мовчки дивився на неї. — Коли ти відчуєш мою смерть, ти змушений будеш негайно відшукати мою наступницю. Я не хотіла, щоби це стало для тебе несподіванкою.
— Змушений, — тихо й розгнівано видихнув він. — Ніколи раніше ти не використовувала узи, аби мене змушувати. Мені здавалося, ти рішуче не схвалювала такі речі.
— Якби я цього не зробила, моя смерть звільнила би тебе від зв’язку, і ти не мусив би виконувати навіть найкатегоричніший мій наказ. Я не дозволю тобі загинути в марній спробі помститися за мене. І не дозволю тобі повернутися до твоєї самотньої війни в Гнилоліссі, бо вона теж є марною. Війна, яку ми ведемо, це та ж сама війна, якщо ти тільки погоджуєшся так на неї дивитися. І я подбаю, аби ти бився в ній, маючи мету. Мене не влаштовує, аби ти мстився чи знайшов собі безславну смерть у Гнилоліссі.
— А ти передбачаєш свою скору смерть? — Голос у нього був тихий, обличчя не виражало жодної емоції, наче він був скелею, занесеною снігами. Вона багато разів бачила таку його поведінку, і зазвичай це віщувало, що він нетямиться з гніву. — Може, ти спланувала щось без мене і воно має призвести тебе до загибелі?
— Чомусь я тішуся, що в цій кімнаті нема ставка, — пробурмотіла вона, а тоді звела руки догори, бо він закам’янів, ображений до глибини серця її жартівливим тоном. — Я щодня чекаю на смерть, утім, як і ти. Хіба може бути інакше, зважаючи на те завдання, яке ми виконуємо багато років? Тепер, коли йдеться до розв’язки, смерть стає ще більш вірогідною.
Якусь мить він розглядав свої великі і широкі долоні.
— Я ніколи не думав, — повільно промовив він, — що з нас двох я помру не першим. Певним чином навіть у найгірших обставинах мені завжди здавалося... — Він різким рухом потер руки. — Якщо є вірогідність, що мене передадуть комусь, наче кімнатне песятко, я хотів би принаймні знати, до чиїх рук я перейду.
— Я ніколи не дивилася на тебе, як на песятко, — гнівно сказала Морейн, — і Мірель теж так не вважає.
— Мірель, — скривив він рота. — Так, це ж мала бути котрась із Зелених, чи якесь жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу повноправної сестри.
— Якщо Мірель може справлятися з трьома своїми Охоронцями, можливо, вона і з тобою впорається. Хоч я знаю, що вона хотіла би залишити тебе біля себе, все ж пообіцяла передати твоє зобов’язання іншій Айз Седай, коли знайде таку, що підійде тобі краще.
— Отже, не песятко, а пакунок. Мірель виконуватиме роль передаткової ланки. Морейн, та навіть Зелені не ставляться так до своїх Охоронців. За останні чотири сотні років жодна Айз Седай не передавала узи, що зв’язують її з Охоронцем, іншій, а ти маєш намір так вчинити зі мною, та ще й двічі!
— Це вже зроблено, і я не стану нічого міняти.
— Осліпи мене Світло, якщо мене передаватимуть з рук у руки, чи ти хоч маєш уявлення, в чиїх руках я зрештою опинюся?
— Те, що я роблю, я роблю заради твого ж блага, а, може, й для блага ще когось. Цілком можливо, що Мірель знайде жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу сестри — адже саме так ти сказав? — і цій дівчинці знадобиться Охоронець, загартований у битвах, досвідчений та бувалий, знадобиться людина, котра може вкинути її до ставка, якщо буде треба. Ти багато чого можеш дати, Лане, і було би гріхом, гіршим за той, про який торочать білоплащники, аби все це пропало в безіменній могилі або дісталося гайворонню, а не послугувало якійсь жінці. Так, я вважаю, ти будеш їй дуже потрібний.
У Лана трохи розширилися очі; це було рівноцінно тому, якби інший чоловік задихнувся від приголомшливого здогаду. Він двічі відкрив рота, перш ніж зміг заговорити:
— І кого ти маєш на увазі, коли кажеш...
Вона не дала йому договорити.
— Ти впевнений, що твої узи тобі не муляють, Лане Ґайдіне? Чи ти лише вперше зараз усвідомив, наскільки міцний та глибокий цей зв’язок? Ти можеш опинитися поряд із якоюсь юною Білою, з логікою замість серця, чи поруч з молодою Коричневою, яка бачитиме в тобі лише пару рук, аби носити за нею її книжки та записи. Я можу передати тебе, кому захочу, як пакунок чи як кімнатне песятко, і тобі нічого не залишиться, як підкоритися. Ти певний, що тебе це не обтяжує?
— Так ось навіщо вся ця розмова? — скрипнув він зубами. Очі його горіли синім полум’ям, рот скривився. Вперше, відколи вона його знала, неприхований гнів проступив на його обличчі. — Вся ця балаканина була лише випробуванням — випробуванням! — аби придивитися, чи зможеш ти зробити так, аби мої узи мені дошкуляли? Після всіх цих років? З того дня, коли я присягнув тобі, я скакав туди, куди ти говорила мені скакати, навіть якщо вважав це дурістю, навіть якщо у мене були підстави скакати в іншому напрямку. Тобі не треба було нагадувати мені про узи, аби змусити мене щось робити. Одне твоє слово, і я спостерігав, як ти наражаєшся на небезпеку, і тримав руки по швах, хоча хотів я геть іншого: витягти меча і прорубати тобі шлях до безпеки. І після цього ти мене випробовуєш?
— Це не випробування, Лане. Я казала чесно, нічого не перекручуючи, і я зробила так, як я сказала. Але у Фал Дарі я почала питати себе, чи ти й надалі цілковито зі мною. — Очі його поглянули сторожко. Пробач мені, Лане. Я не стала би робити шпарини в стінах, які ти так намагався зберегти цілими, але я маю знати. — Чому ти так повівся з Рандом? — Він змигнув; вочевидь, цього він не сподівався. Вона знала, на які слова він очікував, і не збиралася відступати тепер, коли він утратив рівновагу. — Ти привів його до Амерлін, навчивши його говорити й поводитися, наче він уроджений лорд із Порубіжжя та воїн. Це певною мірою відповідало тій ролі, яку я для нього готувала, але я ніколи не казала тобі навчати його таких речей. То чому, Лане?
— Мені здалося... що так буде правильно. Щеня вовкодава одного дня має зустрітися зі своїм першим вовком, але якщо вовк побачить, що перед ним лише щеня, він його вб’є. Молодий вовкодав має бути вовкодавом в очах вовка навіть більше, ніж у власних очах.