— Шадар Лоґот! — хмикнула Вандін. — Коротко кажучи, це місто зруйнувала власна ненависть, загинули всі його мешканці, крім Мордета, радника, який усе це й спричинив, використовуючи тактику Друзів Морока проти Друзів Морока, а тепер він перебуває в мертвому місті, чекаючи нагоди вкрасти чиюсь душу. Заходити до цього міста небезпечно, і небезпечно торкатися там будь-чого. Але це те, що відомо будь-якій послушниці, яка готується стати посвяченою. Якщо ти хочеш дізнатися все, що відомо про це місто, тобі доведеться затриматися тут на місяць і вислухати лекції Аделіс — вона знає про нього дуже багато, але навіть я можу тобі сказати, що це місто нічого з Драконом не пов’язує. Це місто було вже мертвим ще за сотню років до того, як з попелу Траллоцьких війн постав Юріан Праща, а в історії всіх Лжедраконів він до нього найближчий у часі.
Морейн підняла руку:
— Я говорила невизначено, і зараз я не говорю про Дракона — ні про Відродженого, ні про Лжедракона. Чи можеш ти назвати будь-яку причину, що спонукала би щезника взяти якусь річ, що походить із Шадар Лоґота?
— Ні, якби він знав, що це за річ. Ненависть, ту, яка і знищила Шадар Лоґот, його мешканці збиралися використати проти Морока; вона вбила би поріддя Тіні так само легко, як і тих, хто ходить у Світлі. Прибічники Тіні мають усі підстави боятися Шадар Лоґота не менше за нас.
— А що ти можеш розповісти мені про Відступників?
— Ти перестрибуєш з однієї теми на іншу. Крім того, що ти вивчила, коли була ще послушницею, я можу сказати небагато. І ніхто про Безіменних набагато більше не знає. Чи ти хочеш, аби я переказувала тобі, що ми обидві вивчили ще ученицями?
Морейн відповіла не одразу. Вона не хотіла сказати надто багато, але Вандін та Аделіс володіють таким обсягом знань, який не отримати ніде поза Білою Вежею, а в Білій Вежі на неї чекають такі проблеми, розбиратися з якими їй зараз не на часі. Вона дозволила ковзнути зі своїх губ одному імені, наче позбавляючись його:
— Ленфір.
— І тут, — зітхнула її співрозмовниця, — я знаю ні на дрібку більше того, що знала ще послушницею. Донька Ночі залишається не меншою загадкою, ніж якби вона й насправді огорнулася темрявою. — Вона помовчала, дивлячись собі в чашку, а коли підвела очі, її гострий погляд упав на обличчя Морейн. — Ленфір була пов’язана з Льюсом Теріном Теламоном. Морейн, чи маєш ти якийсь ключ, аби розгадати, де відродиться Дракон? Чи відродився? Він уже прийшов?
— Якби це було так, — спокійно відказала Морейн, — хіба була б я тут, а не в Білій Вежі? Амерлін знає не більше за мене, присягаюся. Вона не викликає вас до себе?
— Ні, але, гадаю, викличе. Коли прийде час зустрітися з Відродженим Драконом, Амерлін знадобиться кожна сестра, кожна посвячена, кожна послушниця, яка вміє запалити свічку без сторонньої допомоги. — Вандін задумливо стишила голос. — Він буде здатний направляти таку силу, що нам доведеться перемогти його, перш ніж він зможе використати її проти нас, перш ніж він збожеволіє та зруйнує світ. Але спочатку ми маємо дати йому можливість зустрітися з Мороком. — Вона безрадісно розсміялася, побачивши вираз, що з’явився на обличчі Морейн. — Я достатньо вивчила пророцтва, аби розуміти, що ми не сміємо вгамувати його раніше. Якщо ми зможемо його вгамувати. Я знаю так само, як і ти, як і кожна сестра, котра хоче про це дізнатися, що печаті на в’язниці Морока в Шайол Гулі слабнуть. Ілліанці оголосили Велике полювання на Ріг. Усе навкруги кишить Лжедраконами. І два з них, Лоґейн, а тепер ще й цей новий, що у Салдеї, здатні направляти. Коли востаннє Червоні ловили двох чоловіків, здатних направляти, менше ніж за рік? На моїй пам’яті такого не було, а я набагато старша за тебе. Знамення повсюди. Тармон Ґай’дон наближається. Морок звільниться. І Дракон відродиться. — Вона поставила чашку на блюдце, і та дрібно застукотіла. — Ось чому я боялася, що ти вже побачила певні знаки, що він іде.
— Він прийде, — спокійно проказала Морейн, — і ми зробимо те, що має бути зроблено.
— Якби я гадала, що з цього буде хоч якась користь, я б відтягла Аделіс від її книжок і вирушила б разом із нею до Білої Вежі. Але насправді я рада, що я тут, а не там. Може, нам ще вистачить часу дописати нашу історію.
— Сподіваюся, що вистачить, сестро.
Вандін підвелася.
— Ну, гаразд, маю ще справи, перш ніж лягати спати. Якщо у тебе більше нема питань, я залишу тебе і не заважатиму твоїм пошукам.
Проте вона затрималася і довела, що хоч скільки часу провела за книжками, а все ж таки залишилась сестрою із Зеленої аджі.
— Тобі треба щось вирішувати з Ланом, Морейн. Цей чоловік кипить усередині сильніше, ніж Драконова гора. Рано чи пізно він вибухне. Я знала достатньо чоловіків і розумію, коли чоловік шаленіє через жінку. Ви двоє разом уже дуже довго. Можливо, він нарешті побачив у тобі жінку, а не тільки Айз Седай.
— Лан бачить у мені ту, ким я є, Вандін. Айз Седай. А ще друга, я сподіваюся.
— Ох, ці мені Блакитні. Завжди готові врятувати світ і загубити себе.
Коли сивоволоса Айз Седай пішла, Морейн узяла плащ і, тихо примовляючи щось сама до себе, вийшла до саду. Щось із того, що казала Вандін, засіло їй у голову, але вона не могла пригадати, що саме. Відповідь чи натяк на відповідь — але на питання, якого вона не ставила. От тільки зрозуміти, що то було за питання, вона теж не могла.
Садочок був невеликий, як і будиночок, але доглянутий, і це було видно навіть у місячному сяйві, до якого додавалися жовті плями світла з вікон. Між охайними клумбами пролягали доріжки, посипані піском. Нічна свіжість змусила її недбало накинути плащ на плечі. Що то була за відповідь і що за питання?
Пісок рипнув у неї за спиною, і вона розвернулася, гадаючи, що то Лан.
Лише за кілька кроків від неї неясно вимальовувалась тінь, що, здавалося, належала надто високому чоловікові, загорнутому в плащ. Але ось на обличчя впав місячний промінь, і вона побачила його — кощаве, бліде, з величезними чорними очима над м’ясистим криваво-червоним ротом. Плащ розгорнувся, перетворившись на великі кажанячі крила.
Розуміючи, що вже занадто пізно, вона відкрилася саїдар, але драгкар почав наспівувати, і м’яке мугикання заповнило її, вщент розбиваючи волю. Саїдар ковзнула геть. Лише невиразний смуток відчувала Морейн, коли ступила крок назустріч істоті; проникливий наспів притягував її, пригнічуючи всі інші відчуття. Білі-білі руки, схожі на людські, лише з кігтями, простяглися їй назустріч, а губи кольору крові вигнулися в пародії на посмішку, виказуючи гострі зуби, але, наче в тумані, наче уві сні, вона розуміла: він не кусатиме, не рватиме ні зубами, ні кігтями. Бійся драгкарового цілунку. Щойно ці губи торкнуться її, вона буде все одно що мертва. Спочатку він висмокче її душу, а тоді й життя. Коли її знайдуть, після того, як драгкар випустить її обм’якле тіло, вона буде трупом, без жодної рани, але таким холодним, наче мертва уже дві доби. А якщо її знайдуть до того, як вона помре, це буде ще гірше, бо це буде вже не вона. Наспів притягнув її ще ближче, так що бліді руки вже могли її торкнутися, і драгкар повільно схилив до неї голову.
Вона відчула лише тінь подиву, коли лезо меча палахнуло у неї над плечем і простромило драгкару груди, і лише трохи більше здивувалася, коли друге лезо зблиснуло їй над іншим плечем, поціливши поряд із першим.
Напівпритомна, не відчуваючи під собою ніг, вона дивилася, наче з далекої далечіні, як істоту відкинуло назад від неї. Тоді вона побачила Лана, а тоді й Джема, і кістляві руки сивочубого Охоронця тримали клинок так само міцно й упевнено, як руки молодшого чоловіка. Бліді руки драгкара закривавились, дряпаючи гостру сталь, крила, оглушливо ляскаючи, били по двох чоловіках. Раптом поранений, стікаючи кров’ю, драгкар знову почав наспівувати. Наспівувати Охоронцям.
Зробивши над собою зусилля, Морейн опанувала себе: вона почувалася майже такою спустошеною, наче істоті вдався її поцілунок. Не час бути слабкою. За долю секунди вона відкрилася саїдар, і коли Сила заповнила її, зібралася в кулак, аби безпосередньо торкнутися поріддя Тіні. Два Охоронці були надто близько, все інше неминуче зашкодило б їм. Проте навіть застосовуючи Єдину Силу, вона знала, що відчуватиме себе забрудненою драгкаром.