Найнів здригнулася:
— І ви хочете, щоб я увійшла в цей тер’анґріал?
Тепер світло всередині арок не так мерехтіло, але краще бачити, що там, за ними, вона не стала.
— Що робить цей, ми знаємо. Він змусить тебе зустрітися віч-на-віч із твоїми найбільшими страхами. — Шеріам привітно усміхнулася. — Ніхто не питатиме тебе, з чим ти зустрілася; ти не муситимеш казати більше, ніж захочеш. Страхи кожної жінки належать лише їй самій.
Краєм свідомості Найнів майнула думка про павуків, яких вона недолюблювала, а надто в темряві, проте вона не думала, що Шеріам має на увазі саме їх.
— Я просто повинна зайти в одну з арок і вийти з іншої? Три рази поспіль — і справу зроблено?
Айз Седай поправила шаль, роздратовано поворухнувши плечем.
— Якщо ти волієш подавати це таким чином, тоді так, — сухо відказала вона. — Коли ми йшли сюди, я розповіла тобі те, що тобі потрібно знати про церемонію, розповіла стільки, скільки дозволяється знати кожній, хто проходить випробування. Якби ти перебувала в послушницях, ти б вивчила цю церемонію напам’ять, але не переймайся тим, що ти можеш помилитися. Я нагадаю тобі, якщо виникне така потреба. Ти впевнена, що готова до випробування? Якщо ти хочеш зупинити церемонію, я все ще можу записати твоє ім’я в Книгу послушниць.
— Ні!
— Добре, хай так і буде. Тепер я скажу тобі дві речі, котрих не чує жодна жінка, доки не опиниться в цій кімнаті. По-перше: якщо ти почнеш, то муситимеш йти до кінця. Якщо ти відмовишся йти крізь арку, то, попри твій великий потенціал, тебе люб’язно попросять покинути Вежу, наділивши сріблом, якого тобі вистачить на рік, і повернутися ти не зможеш ніколи. — Найнів відкрила було рота сказати, що вона не відмовиться, проте Шеріам зупинила її владним жестом. — Слухай, а говори, коли матимеш, що сказати. По-друге: аби чогось домогтися, треба усвідомлювати небезпеки. Тут ти зіткнешся з небезпекою. Деякі жінки увійшли під ці арки і не вийшли ніколи. Коли тер’анґріал стишився, їх — там — не було. І більше їх ніколи не бачили. Якщо ти хочеш упоратися, мусиш бути стійкою. Завагаєшся, схибиш, і... — її мовчання було красномовнішим за будь-які слова. — Зараз маєш останній шанс, дитино. Можеш повернути назад просто зараз, і я запишу твоє ім’я до Книги послушниць, і проти нього буде лише одна позначка. Ще двічі буде тобі дозволено прийти сюди, і тільки якщо ти відмовишся втретє, тебе виставлять з Вежі. Відмовитися — не сором. Багато хто відмовляється. Я сама не змогла зробити цього, коли прийшла сюди вперше. Тепер можеш говорити.
Найнів скосила очі на срібні арки. Світло всередині них більше не миготіло; вони були сповнені м’якого білого сяйва. Аби навчитися того, чого вона прагнула навчитися, їй потрібна була свобода посвяченої, свобода запитувати, свобода вивчати, що вона вважає за потрібне, без зайвого нагляду, лише з тим керівництвом, про яке вона сама попросить. Я мушу відплатити Морейн за те, що вона з нами зробила. Мушу.
— Я готова.
Шеріам повільно пішла вглиб зали. Найнів трималася поряд із нею.
Так наче це був сигнал, Червона сестра заговорила голосно й урочисто:
— Кого ти привела з собою, сестро?
Три Айз Седай, що сиділи біля арок, продовжували уважно на них дивитися.
— Ту, що прийшла як кандидатка в посвячені, сестро, — відповіла Шеріам не менш офіційно.
— Вона готова?
— Вона готова залишити позаду те, ким вона була, і, пройшовши крізь свої страхи, досягти посвяченості.
— Чи знає вона свої страхи?
— Вона ніколи не стикалася з ними, але тепер готова спізнати.
— Тоді хай зустрінеться з тим, чого боїться.
Шеріам зупинилася за два спани до арок, і Найнів зупинилася разом із нею.
— Сукня, — прошепотіла Шеріам, не дивлячись на дівчину.
Найнів зашарілася, коли збагнула, що забула те, що казала їй Шеріам, поки вони йшли сюди від кімнати Найнів. Поспіхом скинула одяг, черевики та панчохи. На мить вона навіть майже забула про арки, старанно складаючи свої речі та відкладаючи їх убік. Вона дбайливо заховала Ланів перстень під сукню, бо не хотіла, щоби він потрапив комусь на очі. А тоді вона була готова, а тер’анґріал, як і раніше, був перед нею і чекав.
Камінь відчувався кригою під її босими ногами, і вся вона взялася сиротами, проте стояла рівно і дихала повільно. Вона не викаже страху перед ними.
— Перший раз, — сказала Шеріам, — за те, що було. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!
Найнів завагалася. Тоді ступила крок уперед, крізь арку, і в сяйво. Світло повністю оточило її, наче засяяло саме повітря, наче вона потонула у світлі. Світло було скрізь.
Найнів стрепенулася, усвідомивши, що вона гола, тоді здивовано роззирнулася. Обіруч здіймалися кам’яні стіни, вдвічі вищі за неї і такі гладенькі, наче поліровані. Під босими пальцями ніг вона відчувала шорсткуватість запорошеної кам’яної підлоги. Небо над головою було низьке й свинцево-сіре, хоч жодна хмарина не затуляла хворобливо червоного сонця, що висіло просто над головою. Ліворуч і праворуч у стінах були отвори на кшталт воріт, утворені короткими квадратними колонами. Стіни звужували поле зору, але поверхня, на якій вона стояла, мала ухил і попереду, і позаду неї. Крізь отвори вона бачила сірі стіни, ще й ще, які утворювали нові й нові коридори. Вона була всередині величезного лабіринту.
Що це за місце? Як я сюди потрапила? Вона почула, наче ще один голос мовив: Шлях назад з’явиться, але лише раз.
Найнів похитала головою:
— Якщо вихід лише один, я його навряд чи знайду, якщо тут стовбичитиму.
Добре, хоч повітря було сухе та тепле.
— Сподіваюся, що знайду якусь одежину раніше, ніж знайду людей, — пробурмотіла вона.
Вона неясно пригадувала, як гралася в мальовані лабіринти в дитинстві: існував якийсь трюк, аби знайти вихід, але він не йшов їй на гадку. Все з минулого здавалося розпливчастим, наче воно відбувалося з кимось іншим, а не з нею. Не відриваючи однієї руки від стіни, вона рушила вперед, а з-під її босих ніг хмаринками злітала курява.
Діставшись першого отвору в стіні, вона визирнула крізь нього і побачила перед собою ще один коридор, який нічим не відрізнявся від того, в якому вона знаходилася наразі. Набравши повні груди повітря, вона пішла далі прямо, проминаючи численні коридори, схожі, наче віддзеркалення. Нарешті вона натрапила на щось інше. Прохід роздвоювався. Вона повернула ліворуч і незабаром знову дісталася розвилки. Вона ще раз повернула ліворуч. На третьому розгалуженні поворот ліворуч привів її у глухий кут.
Найнів рішуче повернулася до останньої розвилки й повернула праворуч. Цього разу їй вдалося зробити чотири праві повороти, перш ніж вона знову вперлася в глухий кут. Якусь мить вона стояла й дивилася на стіну перед собою.
— Як я сюди потрапила? — запитала вона себе вголос. — Що це за місце? Шлях назад з’явиться, але лише один раз.
Вона знову повернула назад. Була впевнена, що в лабіринті має бути якийсь фокус. На останній розвилці повернула ліворуч, а на наступній — праворуч. Визначившись, робила так і надалі. Ліворуч, тоді праворуч. Прямо, до наступного розгалуження. Ліворуч, тоді праворуч.
Їй здалося, що це працює. Принаймні цього разу вона пройшла з десяток розгалужень, не зайшовши у безвихідь. Вона наблизилась до наступної розвилки.
Краєм ока Найнів помітила блискавичний рух. Розвернулася подивитися, але побачила лише запилений коридор між рівними кам’яними стінами. Повернула на ліве відгалуження... і знову крутнулася на місці, помітивши тінь руху. Нічого не побачила, але цього разу вона була впевнена: хтось промайнув у неї за спиною. Хтось і зараз був позаду неї. Вона знервовано припустила в протилежному напрямку.