Тепер знову і знову на межі поля зору з того чи з іншого боку коридору вона помічала рух, надто швидкий, аби визначити, що саме рухається. Щось проскакувало блискавично і зникало, перш ніж вона встигала повернути голову та придивитися. Вона зірвалася на біг. В Межиріччі, коли вона була ще дівчам, мало хто з хлопців міг її обігнати. Межиріччя? Що це таке?
З прорізу у стіні попереду неї виступив чоловік. Одягнутий у темне, цвіле, напівзогниле манаття, та й сам старий як світ. Старіший за старого. Шкіра, схожа на потрісканий пергамент, так щільно обтягувала його череп, наче під нею не було плоті. Рідкі пасма ламкого волосся стирчали на вкритому коростою скальпі, а очі так запали, що здавалося, наче визирають з глибин двох печер.
Вона різко зупинилася, обдираючи босі ноги об шорстку кам’яну долівку.
— Я — Аґінор, — промовив він, шкірячись, — і я прийшов по тебе.
Серце у неї ледь не вискакувало з грудей. Один із Відступників.
— Ні. Ні, цього не може бути!
— А ти гарненька дівчинка. Я тобою натішусь.
Раптом Найнів згадала, що вона стоїть перед ним, в чім мати народила. Вискнувши й почервонівши — лише частково з гніву, — вона стрілою метнулася до найближчого поперечного коридору. За спиною чула хрипкий сміх та човгання ніг і ніяк не могла відірватися від тих звуків, хоч бігла щодуху. Чула вона і задишкуваті погрози, що він із нею зробить, коли спіймає. І хоча вона розчула хіба половину, нудота підступала їй до горла.
На бігу стиснувши кулаки, вона відчайдушно виглядала вихід, роззираючись навсібіч. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою. Але виходу не було, лише лабіринт без кінця і краю. І хай як швидко вона бігла, брудні слова весь час лунали просто у неї за спиною. Помалу її переляк повністю поступився місцем люті.
— Згоріти йому! — схлипнула вона. — Хай спалить його Світло! Він не має права!
Відчула, як усередині неї розпускається квітка, розгортає пелюстки, відкривається назустріч світлу.
Вишкіривши зуби, вона розвернулася обличчям до свого переслідувача саме тієї миті, коли Аґінор з’явився, регочучи і хитаючись на бігу.
— Ти не маєш права!
Вона викинула в його бік кулак, розтиснувши пальці, наче шпурляючи в нього чимось. І лише здивувалась, побачивши, як у неї з руки вилетіла вогняна куля.
Куля розірвалась, зустрівшись із грудьми Аґінора, і збила його з ніг. Лише мить він залишався на землі й одразу ж звівся на хиткі ноги. Здавалося, він не помічає, що одяг у нього на грудях тліє.
— Ти зважилася? Як ти зважилася?!
Він весь тремтів, і слина стікала йому підборіддям.
Раптом хмари затягнули небо — сірі, чорні, — заклубочились загрозливо. З хмари вдарила блискавка, націлена просто в серце Найнів. Їй здалося, що це триває одну коротку мить, одне биття серця, наче час зненацька сповільнився, наче одне биття серця розтяглося навіки. Відчула, як крізь неї ринув потік — саїдар, прийшла думка з далекої далечіні, — відчула потік у відповідь, що йшов крізь блискавку. Вона змінила напрямок потоку. Час зрушив з місця, стрибнув уперед.
З гуркотом удар блискавки розтрощив кам’яну стіну над головою Аґінора. Запалі очі відступника розширилися, і він, нетвердо ступаючи, позадкував.
— Ти не можеш! Цього не може бути!
Він відстрибнув ще далі назад, коли ще одна блискавка вдарила туди, де він щойно стояв, і кам’яна підлога вибухнула фонтаном гострих уламків.
Найнів похмуро посунула на нього. І тоді Аґінор кинувся навтьоки.
Саїдар неслася крізь неї стрімким потоком. Вона відчувала скелі навколо і повітря, відчувала крихітні частинки Єдиної Сили, що їх пронизували і водночас утворювали. І вона відчувала, що Аґінор теж... щось робить. Вона відчувала це неясно, здалеку, як щось, про що вона ніколи не довідається по-справжньому, але вона бачила наслідки його дій і розуміла, що до чого.
Земля колихалася і гула у неї під ногами. Стіни попереду розвалювалися, і купи каміння перегороджували їй шлях. Вона видиралася на них, пробиралася крізь них, не звертаючи уваги на те, що гостре каміння ранило їй руки та ноги, не спускаючи очей із Аґінора ні на мить. Здійнявся вітер, він завивав у коридорах, бив їй в обличчя, розгладжуючи щоки, змушуючи сльозитися очі, намагаючись збити її з ніг; вона змінила напрямок вітру, і Аґінора покотило коридором, наче перекотиполе. Вона торкнулася потоку в землі, змінила його напрямок, і кам’яні стіни обвалилися навколо Аґінора, замуровуючи його всередині. Підкоряючись її гнівному погляду, блискавка впала поряд із Аґінором, і ще одна, і ще одна, і каміння вибухало все ближче й ближче до нього. Вона відчувала, як він намагається штовхнути блискавки до неї, але фут за футом сліпучі розряди наближалися до Відступника.
Щось засяяло праворуч від неї, щось, чого вона ще не могла бачити за обваленими стінами.
Найнів відчувала, що Аґінор втрачає сили, що його намагання вразити її стають дедалі слабшими, але нестямнішими. Але водночас вона відчувала, що він не здався. Якщо зараз вона дозволить йому піти, він переслідуватиме її так само завзято, як і раніше, переконаний, що вона виявилася занадто слабкою, аби захиститися від нього, не дати йому робити, що він хоче.
Срібна арка з’явилася на місці кам’яної стіни, сповнена м’якого сріблястого сяйва. Шлях назад...
Коли Відступник припинив атакувати, вона зрозуміла, що відтепер усі його сили йдуть на те, аби її стримувати. І на це у нього теж більше не вистачало сил, він не міг відбивати її удари. Тепер йому доводилося ухилятися від каміння, що зливою падало на нього під ударами блискавок, а вибухи знову і знову збивали його з ніг.
Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!
Блискавки припинили батожити лабіринт. Найнів відвернулася від Аґінора, що намагався виборсатися з кам’яного завалу, і подивилася на арку. Відтак знову поглянула на Аґінора, саме вчасно, аби побачити, як він переповз купу каменів і щез. Вона аж засичала з розпачу. Більша частина лабіринту ще стояла цілісінькою, а до того ж серед тих руїн, що нагромадили вони з Відступником, є сотня місць, де можна заховатися. Так, щоби його відшукати, знадобиться багато часу, але вона була впевнена: якщо вона не знайде його першою, то він відшукає її. Він збереться з силами і, коли вона найменш цього чекатиме, нападе на неї знову.
Шлях назад з’явиться, але лише раз.
Перелякавшись, вона подивилася на арку ще раз і з полегшенням побачила, що та нікуди не зникла. Якщо їй удасться розшукати Аґінора швидко...
Будь стійкою!
Непогамований гнів змусив її заволати вголос, і вона стала пробиратися крізь зруйновані стіни до арки.
— Хай з чиєї ласки я тут, — пробурмотіла вона, — я розберуся з ними. Ще й не так, як з Аґінором. Я... — Вона ступила під арку, і світло затопило її.
— Я... — Найнів вийшла з-під арки і зупинилась, дивлячись перед собою. Тут усе було так, як вона пам’ятала: срібний тер’анґріал, Айз Седай, зала — але пригадування впало на неї, наче удар. Спогади повернулися, увірвавшись у її свідомість. Вона вийшла з тієї ж арки, в яку заходила.
Червона сестра високо підняла одну зі срібних чаш, і струмінь холодної чистої води полився Найнів на голову.
— Ти очищена від гріха, який могла скоїти, — наспівно проказала Айз Седай, — і від тих гріхів, що скоєні проти тебе. Ти очищена від злочину, який могла скоїти, і від тих, що скоєні проти тебе. Ти прийшла до нас очищена й безвинна, серцем і душею.
Найнів здригнулася, коли вода потекла по її тілу, стікаючи на підлогу.
Шеріам із заспокійливою усмішкою взяла Найнів за руку, але в голосі наставниці послушниць не було й натяку на пережиту тривогу:
— Досі ти все робила добре. Повернутися — це добре. Не забувай, яка у тебе мета, і надалі також усе буде добре.
Рудоволоса жінка повела її довкола тер’анґріала до наступної арки.
— Це було так схоже на правду, — пошепки промовила Найнів. Тепер вона пригадала все, пригадала, як вона направляла. І це було так легко, наче підняти руку. Вона пам’ятала Аґінора, пам’ятала, що він хотів зробити з нею. Вона знову здригнулася. — Це було насправді?