Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточкою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він буквально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромінювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку вітальню.
— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не бачилися хтознаскільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.
— Дощ ущух.
— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачивши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміхнувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!
— Це ж так добре, Джею. — Крізь тамований біль, тамовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радісний подив.
— Слухайте, ходімо всі до мене, — мовив Гетсбі. — Я хочу показати Дейзі мій дім.
— А мені обов'язково йти з вами?
— Авжеж, друже.
Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув подбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.
— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім. — Дивіться, як сонце виграє на фасаді.
Я погодився, що будинок чудовий.
— Так. — Він обводив замилуваним поглядом фасад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи. — Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.
— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.
— Так-так, друже, успадкував, — неуважливо відповів він. — Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.
Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: «Це моя справа», — і тільки потім похопився, що дав маху.
— О, чим я тільки не займався, — виправився він. — Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов. — Він подивився на мене уважніше. — А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?
Відповісти я не встиг — на порозі з'явилася Дейзі, й два ряди бронзових ґудзиків на її сукні зблиснули на сонці.
— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигукнула вона, показуючи пальцем.
— Подобається?
— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?
— А в мене день і ніч повно гостей. До мене приїздять дуже цікаві люди. I знаменитості, і всілякі визначні особи.
Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі захоплено белькотіла, милуючись феодальним силуетом на тлі неба, втішаючись іскристими пахощами нарцисів, пінявими пахощами глоду й квітучої сливи, блідими золотавими пахощами жимолості. Дивно було підніматися мармуровими сходами, на яких не майоріли барвисті сукні й не чути було ніяких інших звуків, крім пташиних голосів на деревах.
I потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами ховаються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не пройдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері «оксфордської бібліотеки», я, їй-богу, почув зловісний регіт схожого на сову очкарика.
Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й наповнених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі — спальні з ванною та кабінету, вмебльованого в англійському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.
Він весь час не зводив погляду з Дейзі і, гадаю, наново оцінював кожну річ у своєму домі залежно від того, з яким виразом дивилися на цю річ кохані очі. А іноді він сам роззирався довкола здивовано й розгублено — неначе чудо її присутності позбавило ці речі реальності. Одного разу він, спіткнувшись, мало не впав зі сходів.