— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї, — сказав Том. — Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?
— Але ж вона запрошувала його.
— У неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — незнайомі йому. — Він насупився. — Цікаво, де він в біса познайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.
I тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на коней.
— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові. — Ми вже запізнюємося, час їхати. — А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.
Ми з Томом потисли один одному руки, з його супутниками я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і легким плащем у руці вийшов на веранду.
Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з'явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам'ятав його таким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. I люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди, — і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, вирував багато-барвний, багатоголосий натовп, але в усьому цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив, — а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.
Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох прогулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з уст Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.
— В усьому цьому є щось таке збудливе, — шепотіла вона. — Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання поцілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім'я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...
— Ви подивіться довкола, — порадив Гетсбі.
— Я дивлюся. Мені тут так подоба...
— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.
Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.
— Ми взагалі мало де буваємо, — сказав він. — Власне, я саме думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.
— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати. — Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.
— Вона прекрасна, — сказала Дейзі.
— Чоловік, що схилився до неї, — її режисер.
Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:
— Місіс Б'юкенен... і містер-Б'юкенен... — А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.
— Отакої! — відразу заперечив Том. — Ніколи ним не був. Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».
— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі. — Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.
Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже відомий кінопродюсер.
— Все одно, він мені сподобався.
— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло, — чемно попросив Том. — Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.
Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені, — пояснила вона. — Чи ще якоїсь Божої кари».
Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.
— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він. — Там один дотепник весь час сипле анекдотами.
— З Богом! — весело відповіла Дейзі. — I візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.
По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька», — і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ґанку, вечір був для неї безрадісним.
Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п'яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.