— Містер Гетсбі часом не захворів?
— Ні. — Подумавши, він спроквола неохоче додав: — Сер.
— Я давно не бачив його і занепокоївся. Перекажіть йому, будь ласка, що приходив містер Каррауей.
— Хто-хто? — грубо перепитав він.
— Каррауей.
— Каррауей. Гаразд, перекажу.
I він грюкнув дверима в мене перед носом. Моя фінка розповіла мені, що тиждень тому Гетсбі звільнив усіх своїх слуг і найняв нових, які до селища не ходять і хабарів у торговців не беруть, а замовляють усе потрібне по телефону, і то в поміркованій кількості. Хлопець-розсильний з бакалійної крамниці каже, що кухня там стала схожа на свинюшник, і в селищі подейкують, ніби нові слуги взагалі не слуги. Наступного дня Гетсбі подзвонив мені.
— Ви виїжджаєте? — спитав я.
— Ні, друже.
— Кажуть, ви повиганяли всіх своїх слуг.
— Бо мені потрібні такі, що вміють тримати язика за зубами. Дейзі тепер часто буває в мене — вечорами.
Отже, весь караван-сарай розпався, мов картковий будиночок, під її осудливим поглядом.
— Ці люди — знайомі Вольфсгайма, він просив їх прилаштувати, тож я і взяв їх. Всі вони родичі — брати й сестри. Колись тримали невеличкий готель.
— Ясно.
Дзвонив він мені на прохання Дейзі — вона запрошує мене до себе на завтра на сніданок. Міс Бейкер теж буде. За півгодини зателефонувала сама Дейзі й дуже зраділа, почувши, що я приїду. Видно, щось затівається, подумав я, а проте мені не вірилося: невже вони збираються влаштувати сцену, і то вельми тяжку, якщо все буде так, як Гетсбі намалював мені в саду.
Наступного дня зранку стояла страшенна спека — це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно пітніла у своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася у хвилі задухи, її сумочка впала на підлогу.
— О боже! — здушено вигукнула вона.
Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, тримаючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.
— Жарко! — казав кондуктор щоразу, як бачив знайоме обличчя. — Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...
Його палець відбився темною плямою на моєму сезонному квитку. Невже в таку спеку когось може обходити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?
...Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі в Б'юкененів, звідкись війнув легкий вітерець, і телефон, оживши, задзвонив.
— Подати труп господаря? — загорлав у трубку лакей. — На жаль, це неможливо, мадам, — у таку спеку до нього не доторкнешся.
Насправді ж він казав лише:
— Так... Так... Зараз дізнаюсь.
Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом'яні капелюхи.
— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.
У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.
— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.
Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.
— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б'юкенен? — спитав я.
I тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.
Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.
— Є чутка, — прошепотіла Джордан, — що Том зараз розмовляє із своєю пасією.
Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:
— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.
— Певно, давно вже натис на важілець, — глузливо сказала Дейзі.
— Та ні, — запевнив її я, — він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.
Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді кваштиво ввійшов до кімнати.