Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливіше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозуміти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їхніх пристрастей.
— Сідай, Дейзі. — Том марно силкувався перейти на батьківський тон. — Про що зрештою ідеться? Я хочу почути все — від початку й до кінця.
— Я вже сказав вам, про що йдеться, — мовив Гетсбі. — I триває воно вже п'ять років, тільки ви про це не знали.
Том рвучко обернувся до Дейзі.
— Отже, ти п'ять років зустрічалася з цим суб'єктом?
— Ні, ми не зустрічались, — відповів Гетсбі. — Зустрічатися ми не могли. Але протягом усіх тих п'яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.
— I оце все? — Том по-пасторському з'єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла. — Ви божевільний! — гримнув він. — Не знаю, що там між вами було п'ять років тому, до мого знайомства з Дейзі, — хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.
— Ні, — похитав головою Гетсбі.
— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: навигадує собі всякого і зопалу утне дурницю. — Він мудро покивав. — А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.
— Який же ти гидкий, — сказала Дейзі. Вона обернулася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кімната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньому. — Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чикаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе розповіддю про те, як він там «трошки побавився».
Гетсбі підійшов і став поряд неї.
— Не треба, Дейзі, — сказав він твердо. — Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала, — і все це забудеться раз і назавжди.
Вона звела на нього невидющі очі.
— Господи... як... як я могла його кохати?
— Ти ніколи його не кохала.
Дейзі завагалась. Вона подивилася на Джордан, на мене з якимось благальним виразом в очах, неначе лише тепер зрозуміла, що робить, — і неначе досі, власне, зовсім і не збиралася нічого робити. Але вона зробила. Відступати було вже запізно.
— Я ніколи не кохала його, — сказала вона з видимою нехіттю.
— Навіть у Капіолані? — раптом спитав Том.
— Так.
Знизу, з бального залу, на гарячих хвилях повітря спливали стлумлені, здушені акорди.
— Навіть того дня, як я ніс тебе на руках з Панч-Баулу, щоб ти не замочила ноги? — В голосі його забриніла хрипка ніжність. — Дейзі?..
— Прошу тебе, перестань, — промовила вона холодно, але вже без злості. Потім подивилася на Гетсбі. — Ну, от і все, Джею, — сказала вона й почала запалювати сигарету, але рука її тремтіла. Нараз вона жбурнула сигарету разом із запаленим сірником на килим. — Ні, ти забагато хочеш! — скрикнула вона. — Я кохаю тебе тепер — хіба цього не досить? Я не можу змінити того, що було. — Вона заплакала, безпорадно дивлячись на нього. — Колись я кохала його, — але тебе я також кохала.
Гетсбі широко розплющив очі, а тоді заплющив їх зовсім.
— Мене ти також кохала, — повторив він.
— I це теж брехня! — люто кинув Том. — Ви перестали існувати для неї. Господи, та нас із Дейзі зв'язує стільки такого, про що вам не дано знати, такого, що не забувається й не забудеться ніколи!
Я бачив, що кожне його слово завдає Гетсбі фізичного болю.
— Дайте мені поговорити з Дейзі віч-на-віч, — мовив він. — Вона зараз надто схвильована і...
— Я й віч-на-віч не зможу сказати тобі, що ніколи не кохала Тома, — жалібно призналася вона. — Бо це неправда.
— Ну, звісно, неправда, — підхопив Том. Вона обернулася до свого чоловіка.
— А тобі ніби й не однаково, — сказала вона.
— Ну, звісно, не однаково. Й надалі я краще дбатиму про тебе.
— Ви не розумієте, — сказав Гетсбі стривожено. — Вам уже не доведеться дбати про неї.
— Он як? — Том округлив очі й засміявся. Він цілком опанував себе, бо знав, що переміг. — А це чому?
— Дейзі йде від вас.
— Бридня.
— Ні, це правда, — з видимим зусиллям підтвердила Дейзі.
— Нікуди вона не піде! — Том раптом перейшов у навальну атаку. — В усякому разі, не до звичайнісінького шахрая, який надіне їй на палець украдену обручку.