— Я не бажаю цього слухати! — скрикнула Дейзі. — їдьмо, благаю вас, їдьмо звідси!
— Хто ви, власне, такий? — гримів Том. — Про те, що ви належите до кодла Мейєра Вольфсгайма, мені вже відомо. Дещо про вас і про ваші афери я вже з'ясував — а завтра знатиму ще більше.
— З'ясовуйте, скільки вашій душі завгодно, друже, — спокійно відповів Гетсбі.
— Я вже знаю, що являли собою ваші «аптеки». — Том обернувся до нас і скоромовкою пояснив; — Вони з Вольфсгаймом поскуповували крамнички у завулках Нью-Йорка й Чикаго й розгорнули в них продаж самогону. I це тільки одна з його оборудок. Я з першого погляду сприйняв його за бутлегера і, як бачите, майже не помилився.
— Ну й що з того? — чемно сказав Гетсбі. — Ваш приятель Уолтер Чейз, наприклад, не погребував пристати до нашого діла.
— А ви його за це продали, так? Самі вийшли сухими з води, а він відсидів за вас місяць у в'язниці в Нью-Джерсі. Боже! Почули б ви, що він про вас каже!
— Друже, він прийшов до нас без цента в кишені. I ладен був на все, аби хоч трохи заробити.
— Не смійте казати мені «друже»! — вигукнув Том. Гетсбі промовчав. — Уолтер міг би запроторити вас куди слід і за незаконне букмекерство, якби Вольфсгайм не залякав його.
На обличчі Гетсбі знову з'явився той незвичний, а проте чимось знайомий вираз.
— А втім, афера з аптеками — це тільки так, дрібниця, — повагом сказав Том. — Головне джерело прибутку у вас інше, але Уолтер побоявся розповісти мені, яке саме.
Я оглянувся. Дейзі нажаханими очима дивилася кудись у простір між Гетсбі й чоловіком, а Джордан уже почала зосереджено балансувати якоюсь невидимою річчю, що стояла в неї на підборідді. Потім я знов перевів погляд на Гетсбі і аж здригнувся, побачивши вираз його обличчя. В цю мить він і справді мав такий вигляд (кажу це з цілковитою зневагою до злостивих теревенів його гостей), наче «вбив людину». Хоч як химерно звучить це визначення, воно найбільше відповідало тому, що я прочитав у його очах.
Та за хвилину вираз цей зник, і Гетсбі знову схвильовано заговорив, звертаючись до Дейзі, заперечуючи геть усе, захищаючи своє ім'я від звинувачень, навіть не висловлених. Але з кожним його словом вона дедалі більше замикалася в собі, і врешті він замовк, і тільки вмираюча мрія ще билася в надвечір'ї, силкуючись досягти того, що стало вже недосяжним, волаючи безгучно, відчайдушно, безнадійно до голосу, що розтанув у іншому кінці кімнати.
А потім голос той благально озвався:
— Прошу, тебе, Томе, їдьмо! — Я не можу більше!
Нажахані очі Дейзі говорили, що вона зреклася всіх своїх намірів, що мужність покинула її.
— Ти їдь з містером Гетсбі, Дейзі, — сказав Том. — У його машині.
Вона скинула на Тома стривожений погляд, але він наполягав з великодушною зневагою:
— Їдь з ним. Він більше не докучатиме тобі. Гадаю, він зрозумів, що хотів стрибнути вище голови й що ці фіглі-міглі скінчилися.
I вони вдвох зникли без слова: були — і вже нема, й наче не було їх тут зовсім, відринуті, мов привиди, від усього, навіть від нашої жалості.
За хвилину Том підвівся і почав загортати в рушник невідкорковану пляшку віскі.
— Може, все ж таки вип'ємо? Джордан?.. Ніку?..
Я мовчав.
— Ніку? — окликнув він знову.
— Що?
— Може, вип'єш?
— Ні... Я, власне, оце щойно згадав, що в мене сьогодні день народження.
Мені сповнилося. тридцять. Попереду лежала захмарена, зловісна дорога наступного десятиліття.
Була вже сьома, коли ми сіли в машину Тома й поїхали на Лонг-Айленд. Том, веселий, радісно збуджений, балакав без упину, але для нас із Джордан голос його звучав так само далеко, як нерозбірливий вуличний гамір, як гуркіт надземної залізниці. Співчуття ближньому має свої межі, і ми з полегкістю залишали позаду, разом з тьмяніючою загравою міських вогнів, усю ту трагічну боротьбу пристрастей. У тридцять — що обіцяє тобі доля? Десять років самотності, дедалі менше неодружених приятелів, дедалі менше сил і снаги, дедалі менше волосся на голові. Але поряд була Джордан, якій, на відміну від Дейзі, вистачало мудрості на те, щоб не тягати за собою з року в рік багаж давно зів'ялих мрій. Коли ми виїхали на темний міст, її бліде личко ліниво схилилося на моє плече і заспокійливим потиском руки вона зупинила грізне бамкання курантів, що вибивали моє тридцятиріччя.
Так мчали ми назустріч смерті в сутінках, що вихолоджували день.
На слідстві головним свідком був молодий грек Міхаліс, власник кав'ярні біля кучугур жужелиці. Розпал спеки він переспав, а десь після п'ятої вийшов прогулятись і зазирнув до гаража. Джордж Вільсон сидів у своїй конторці хворий, зовсім хворий — його трусило, й обличчя в нього було сіре, аж попелясте, одного кольору з волоссям. Міхаліс порадив йому піти лягти, але Вільсон відмовився — а що як, мовляв, підвернеться заробіток. Поки сусід умовляв його, над головою в них знявся страхітливий грюкіт.