То була фотографія особняка, заяложена, з поламаними ріжками. Містер Гетц збуджено тицяв у неї пальцем, привертаючи увагу до кожної подробиці: «Ось, подивіться!» I щоразу заглядав мені в очі, шукаючи в них захват. Певно, він цю фотографію показував так часто, що вона стала для нього реальнішою від самого будинку.
— Це мені Джіммі прислав. По-моєму, чудове фото. На ньому все так добре видно.
— Справді чудове. А ви з ним давно бачилися?
— Він приїздив до мене два роки тому й купив мені будинок, у якому я тепер живу. Звісно, коли він утік з дому, нам повелося зовсім кепсько, але тепер я бачу, що він мав рацію. Він знав, що на нього чекає велике майбутнє. А вже як став на ноги, то не шкодував для мене нічого.
Йому, видно, не хотілося ховати фотографію, і він ще трохи потримав її перед моїми очима. Потім нарешті засунув її до гамана й видобув з кишені пошарпану книжечку під назвою «Стрибунець Кессіді».
— Ось, подивіться, це збереглося, ще відколи він був хлопчиком. Воно вам багато чого скаже.
Він розгорнув книжку з кінця й обернув так, щоб мені було видно. На останньому чистому аркуші друкованими літерами було виведено: «РОЗКЛАД» і число «12 вересня 1906 року». А нижче стояло:
«Підйом...................................................6.00
Вправи з гантелями й на драбині..........6.15—6.30
Вивчення електрики і т. ін.................... 7.15—8.15
Праця....................................................... 8.30—16.30
Бейсбол і спорт:...................................... 16.30—17.00
Вправи з красномовства і для доброї постави........................................ 17.00—18.00
Обмірковування потрібних винаходів................................................. 19.00 — 21.00
ЗАГАЛЬНІ РІШЕННЯ
Не марнувати часу в Шефтера і (прізвище нерозбірливе).
Кинути курити й жувати гумку.
Що два дні приймати ванну.
Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.
Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.
Краще ставитися до батьків».
— Я натрапив на це випадково, — сказав старий. — Воно багато про що говорить, правда ж?
— Правда.
— Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чогось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він старався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.
Йому не хотілося згортати книжку, він уголос перечитував записи й після кожного рядка допитливо дивився на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу переписати ці записи для власного вжитку.
Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашінга, і я мимоволі почав виглядати у вікно — чи не над'їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпевнено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і, відвівши його вбік, попросив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.
Близько п'ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами — відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зупинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі.
Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його окулярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.
Я старався в ту хвилину думати про Гетсбі, але він уже був надто далеко, і я згадав тільки, без обурення, що Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Мов у тумані до мене долинули слова: «Благословенні мертві, на яких падає дощ», і Совине Око браво підтакнув: «Амінь».
Ми квапливо рушили під дощем до машин. Коло брами Совине Око озвався до мене.
— Я не зміг під'їхати до будинку.
— Ніхто не зміг!
— Та ви що! — А тоді приголомшено додав: — Боже мій! В нього ж бували сотні людей!
Він зняв окуляри і знову протер їх з обох боків.
— Сердешний сучий син, — сказав він.