Бійка одразу припинилась. Учні з'юрмилися біля грубки, понуривши голови, так остаточно й нe приставши ні на чий бік у сутичці.
Мольн сів на своє місце; в нього блуза була порвана на плечах, рукави сповзли вниз.
Жасмен побагровів, і, поки стукотіла лінійка, повідомляючи про початок уроку, він кричав:
— Тепер до нього й не підходь! Задавака! Гадає, що ніхто не знає, де він був!
— Йолоп! Я сам цього не знаю, — відповів Мольн.
І, звівши вгору плечі, обхопивши голову руками, він поринув у вивчення уроку.
Розділ сьомий
ШОВКОВИЙ ЖИЛЕТ
Я вже зазначав, що нашою кімнатою була велика мансарда — напівмансарда, напівкімната. В інших приміщеннях, що прилягали до неї, були вікна, а тут, невідомо чому, було лише слухове віконце. Перехняблені двері терлися об підлогу, і їх годі було як слід зачинити. Ввечері ми підіймалися до себе, затуляючи долонею свічку, яку могли загасити протяги, — їх не бракувало в нашому просторому домі, — і щоразу намагалися зачинити ці двері, але марно. Вночі ми відчували довкола себе тишу трьох горищ — здавалося, вона проникає й до нашої кімнати.
Тут ми й зустрілися, Огюстен і я, ввечері того самого дня.
Я вмить роздягся й недбало кинув одежу на стілець у головах ліжка, а мій товариш, не промовивши ні слова, роздягався повільно й старанно. Я ліг у залізне ліжко з кретоновими завісками, прикрашеними візерунком із виноградного листя, і дивився на Огюстена. Він то сідав на низьке ліжко, на якому не було завісок, то підводився й ходив сюди-туди по кімнаті, і досі при цьому роздягаючись. Він поставив свічку на столик, — такі столики плетуть цигани з верболозу, — і тепер вона відкидала на стіну велику миготливу тінь.
На відміну від мене, Огюстен з неуважливим і пригніченим виглядом, але водночас дбайливо складав і розвішував усі частини свого шкільного вбрання. Ось він поклав на стілець важкий пасок, ось розправив на бильці довгу чорну блузу, бруднющу й пом'яту, ось стяг із себе грубу вовняну куртку, що її носив під блузою, і, одвернувшись, нахилився, щоб повісити її в ногах свого ліжка… Та коли він випростався й знову обернувся до мене обличчям, я побачив, що під курткою замість короткого жилета з мідяними ґудзиками, який ми мали носити по формі, на ньому був шовковий жилет з великим вирізом, застебнутий унизу на дрібненькі перламутрові ґудзики.
Це була річ химерна й чудернацька — в таких, певне, юнаки ходили на бали, де танцювали з нашими бабусями в тисяча вісімсот тридцятому році.
Я згадую, як виглядав Мольн у ту хвилину: високий сільський простоволосий школяр (свого кашкета він поклав на вбрання), з таким мужнім і вже таким суворим обличчям… Він знову почав ходити туди-сюди по кімнаті, розстібаючи цю таємничу одежину, напевне, з чужого плеча. Це було так дивно: школяр без блузи, в куцих штанях, у брудних черевиках — і в жилеті маркіза!
Доторкнувшись до жилета, він нараз вийшов із задуми, подивився на мене сповненими тривоги очима. Мені стало смішно. Мольн теж усміхнувся, і обличчя його проясніло.
— Ну, скажи, що то таке? — спитав я, набравшись відваги. — Де ти його взяв?
Але його усмішка відразу ж згасла. Він провів своєю важкою рукою по коротко стриженій чуприні й раптом, як той, що не може стримати бажання, знову натяг на вишуканий жилет свою куртку, старанно застебнув її на всі ґудзики й накинув на себе пом'яту блузу; на мить він завагався, дивлячись на мене скоса… Потім сів на краєчок ліжка, скинув черевики, які з гуркотом упали на підлогу, і, мов солдат у поході, вдягнений ліг і загасив свічку.
Серед ночі я прокинувся. Мольн стояв посеред кімнати в кашкеті й щось шукав на вішалці. Ось він надів плащ із пелериною… В кімнаті було темно, до неї не проникало навіть те тьмяне світло, яке іноді випромінює сніг на подвір'ї. Чорний крижаний вітер свистів над дахом і в мертвому садку.
Я трохи підвівся й пошепки озвався до нього: