— Мольн! Ти знову кудись ідеш?
Він не відповів. Тоді, зовсім розгнівавшись, я мовив:
— Що ж, я піду з тобою. Ти мусиш мене взяти.
І я зістрибнув на підлогу.
Мольн підійшов, схопив мене за руку, силоміць посадив на край ліжка і сказав:
— Я не можу тебе взяти, Франсуа. Якби я знав дорогу, ми пішли б разом. Але спочатку треба її знайти на карті, а мені це не вдається.
— Отже, ти теж не можеш іти?
— Авжеж, так воно і є, це марна справа, — сказав він сумовито. — Лягай. Обіцяю нікуди без тебе не йти.
І Мольн знову заходив по кімнаті. Я більше не наважувався нічого йому сказати. Він ходив, зупинявся, потім знову ходив іще швидше, — як той, що раз по раз перебирає в пам'яті свої спогади, зіштовхує їх між собою, порівнює, підраховує; йому вже здається, що потрібна ниточка схоплена, та раптом він знову губить її й знову починає свої болісні пошуки…
Так Мольн поводився не одну ніч: не раз було я прокидався близько першої години, розбуджений його кроками, і бачив, як він ходить і ходить по кімнаті та горищах, наче той матрос, що не може відвикнути від вахтової служби й прокидається на своїй бретонській фермі о визначеній корабельним статутом порі, встає, одягається й несе до ранку вахту на суходолі.
Разів кілька впродовж січня й першої половини лютого я прокидався серед ночі. І бачив — Великий Мольн стоїть одягнений, у своїй пелерині, наготувавшись кудись іти, — та вже на порозі тієї таємничої країни, куди йому якось пощастило втекти, він, сповнений нерішучості, зупиняється. Саме тієї миті, коли залишалося тільки відсунути засув на дверях, що вели на сходи, й шмигнути надвір, через кухонні двері, які так легко відчинялися, що ніхто й не почув би, — саме тієї миті Мольн знову відступав… А тоді протягом довгих нічних годин гарячково гасав по порожніх горищах, про щось розмірковуючи.
Якось уночі в середині лютого Мольн сам розбудив мене, тихенько торкнувшись мого плеча.
Напередодні ми мали чимало клопоту. Мольн, який тепер уже зовсім не грався з колишніми товаришами, останню перерву просидів за своєю партою, захопившись якимсь таємничим кресленням, по якому водив пальцем, звіряючи його в атласі з картою департаменту Шер. З класу на подвір'я і з подвір'я до класу раз по раз снували учні. Чути було стукіт їхніх дерев'яних черевиків. Учні ганялися один за одним між партами, перестрибували через лави, вискакували на поміст… Кожен добре знав: якщо Мольн чимось поглинутий, то краще його не чіпати; одначе перерва затяглася, і кілька міських хлопчаків, граючись, підкралися до нього й зазирнули через його плече. Якийсь із них так посміливішав, що штовхнув товаришів на Мольна… Той ураз згорнув атлас, сховав свій аркушик паперу й схопив одного зі сміливців; інші повтікали.
Це був злобливий Жірода; він заскиглив, намагався хвицатись, і зрештою Великий Мольн витурив його з класу; тоді Жірода гнівно вигукнув:
— Ух, підлий здоровань! Тепер я не дивуюсь, чому вони всі настроєні проти тебе, чому вони збираються дати тобі бій…
Потім посипалася лайка, на яку ми з Мольном відповіли тим самим, не знаючи достоту, що хотів сказати Жірода. Я кричав особливо гучно, бо пристав на бік Великого Мольна. Ми мовби вклали між собою угоду. Мольн обіцяв узяти мене з собою й не сказав при цьому, як казали мені всі, що я, «мабуть, не піду», — і цим прив'язав мене до себе назавжди. Я весь час думав про його таємничу подорож. Я був певен, що він зустрів якусь дівчину. Либонь, вона гарніша за всіх дівчат у містечку, гарніша за Жанну, яку можна було побачити в монастирському садку, коли зазирнути туди в замкову шпарку; гарніша за рум'яну біляву Мадлену, пекареву доньку; гарніша за прекрасну, але дурненьку Женні, яку її мати, власниця замку, не відпускає від себе ні на крок. Звісно, він думав ночами про ту дівчину, як усі герої романів. І я вирішив, що поведу мову з ним про це першої ж ночі, коли він мене розбудить…
Увечері, після чергової бійки, ми складали на місце садовий реманент — кайла й заступи, якими обкопували дерева. Раптом на дорозі пролунав крик. Це була ціла ватага підлітків і зовсім малих хлопчиків на чолі з Делюшем, Даніелем, Жірода та кількома іншими, яких ми не знали; вони йшли гімнастичним кроком, по четверо в ряд, як добре вишколена рота. Помітивши нас, вони загинали й засвистіли. Отже, проти нас було все містечко, готувалася якась войовнича гра, з якої нас виключили.
Мольн мовчки зняв з плеча заступ і кайло й поклав їх під навіс…
Опівночі я відчув його дотик і одразу ж прокинувся.
— Вставай, — сказав він. — Ми йдемо.
— Ти вже знаєш дорогу?